Як зробити українську журналістику великою знову?

Як зробити українську журналістику великою знову?

У цьому тексті я хотів би поговорити про найбільші проблеми вітчизняних ЗМІ, а заодно про те, як їх перетворити на переваги. Отже, знайомтеся: три речі, які вбивають українську журналістику.

Продажність

Так, наші ЗМІ продажні. Усі без винятку. Про це знають усі, але найкраще — самі журналісти. Знають про те, що існують певні розцінки на «джинсу», про те, що за певні кошти будь-хто може замовити нищівний матеріал про свого конкурента або дифірамби собі самому.

Читачі теж знають або принаймні здогадуються, що кожне велике ЗМІ фінансується певною політичною силою і часто є її рупором. Як із цим боротися? Змиритися й визнати очевидне.

Очевидно, що так було завжди і такий стан речей існує не лише в нас. Те саме відбувається й на демократичному Заході, де медіа начебто поважають набагато більше та вірять у стандарти журналістики і незалежну пресу. Насправді, якщо подивитися на баталії, які точилися під час останніх президентських і парламентських виборів у провідних західних країнах, можна побачити, що незалежність медіа — це не більше, ніж красивий міф. Тоді як у реальності кожне з ключових видань заздалегідь визначається зі своїми політичними вподобаннями і, найважливіше, з опонентами.

У США ще минулого року навколо президентської кампанії розгорілася ціла інформаційна війна, у якій більшість мейнстрімних медіа підтримали Гілларі Клінтон. Визначившись зі своїм кандидатом, NY Times, CNN та багато інших шанованих видань взялися «топити» Трампа так, як і не снилося їхнім українським колегам. Блоги, які пояснювали, чому він не зможе бути президентом, компромат на самого Трампа, на його родину та соратників, ангажовані екзит-поли, чисельні фейки (що дало привід самому президенту говорити про продажні fake news) etc, etc. Зрештою, деякі з цих видань і досі, майже на другий рік президентства Трампа, доводять, що скоро йому світить імпічмент, і взагалі все ще не пізно переграти.

На цій хвилі у Сполучених Штатах розгорілася ціла дискусія навколо того, чи можна взагалі вірити істеблішменту та мейнстрімним ЗМІ. Те, як вони відмовилися від стандартів об’єктивності та нейтралітету на користь підтримки одного з кандидатів у президенти, стало запорукою популярності «немейнстрімних» проектів. Наприклад, сайту Breitbart, який створив колишній головний стратег Трампа, ідеолог ультраправих Стівен Беннон.

Схожим чином розвивалися події у Британії навколо Брекзіту, коли проти розлучення з ЄС виступили медіа-гіганти Сполученого Королівства: BBC, The Independent, The Guardian. Градус нелюбові до Терези Мей не перевищував ненависть до Трампа американських видань, але за тривалістю і впертістю ця кампанія також має всі шанси увійти в історію медіа-війн.

Можна довго розповідати про ситуацію в інших країнах, наприклад, у Німеччині, де досі збереглося традиційне протистояння у ЗМІ: консервативний таблоїд «Більд» підтримує ХДС, тоді як ліволіберальна газета «Шпігель» критикує «правих» та захищає ідеї соціал-демократів.

Для всього світу це є абсолютно нормальною ситуацією, коли читач обирає певне ЗМІ відповідно до своїх переконань. І одразу, без здогадок та припущень, знає, кого підтримує і кого не любить це видання. Насправді, це набагато цікавіше, ніж заявлений нейтралітет: уявіть собі, з яким інтересом американські виборці спостерігали не лише за самим шоу президентської кампанії, а й за війною у ЗМІ, які змагалися в тому, хто швидше надрукує черговий компромат і хто переконливіше «топитиме» чужих кандидатів.

Зрештою, саме цю ангажованість і могли б зробити своєю перевагою українські ЗМІ. Наші політичні баталії цікаві самі по собі й за рівнем інтриг залишають далеко позаду «Ігри престолів» та «Картковий будинок» разом узяті. Саме тому іноді буває так кумедно спостерігати, як те чи інше ЗМІ впорається із завданням відбілити свого кандидата або свою партію після чергового репутаційного скандалу. А ще цікавіше — дивитися, як видання, що підтримують різні політсили, пишуть про одні й ті самі події з протилежних ракурсів. Якщо журналісти талановиті, іноді їм навіть вдається робити це однаково переконливо.

То як боротися з ярликом «продажності»? Перш за все, припинити брехати читачам про об’єктивність і нейтралітет. Визнати свою ангажованість і пишатися нею. Зробити її не відроблянням партійних грошей, а проявом своєї ідеології: мовляв, ми свідомо відстоюємо ці ідеї, бо такими є наші принципи (якби ще політики-спонсори не змінювали свої погляди так часто, як вони це роблять!)

І, насамкінець, писати якісно. Найгірше, що може бути у «джинсі», це топорність виконання. Тоді як «чорному піару» і тому, як насправді треба «топити» конкурентів, варто повчитися у майстрів: тих самих незалежних NY Times, BBC та CNN.

Непопулярність

Взагалі-то цей підзаголовок не передає суті проблеми. Важко визначити критерії популярності та зробити певні висновки щодо наших ЗМІ. Проблема в іншому: серед українців вони дуже часто поступаються популярністю російським і західним виданням.

Хоч би як хто нарікав на блокування соцмережі VKontakte, але зараз мені здається, що це було чи не найбільш правильне і розумне рішення нашої влади в контексті інформаційної політики. Ось тільки зробити це треба було набагато раніше.

Мінуси російських соцмереж насправді не лише в тому, що до них має доступ ФСБ, і не в тому, що на них зав’язаний російський бізнес. Найгірше — це виховання молоді. Я ще не такий старий, аби якось відмежовувати себе від цієї вікової групи, але тим не менш можу судити про те, як впливає, а точніше вже вплинуло користування російськими соцмережами й сайтами на молоде покоління українців. Це дуже неприємна правда: значна частина нашої молоді, від школярів до студентів, уже виросла у російському інформаційному полі. Це як рускій мір, тільки гірше.

Тобто ця молодь може цілком бути налаштованою навіть ліберально, вони не любитимуть Путіна і не підтримуватимуть «лднр». Але навіть їхня нелюбов до Кремля буде російською за спрямуванням: вони читатимуть про Навального і Собчак, будуть обурюватися новинами про Кадирова і Суркова, знатимуть все про тамтешнє політичне життя, ототожнюватимуть себе з російським виборцем, російським читачем, російською культурою. Точніше, вже ототожнюють. Аби переконатися в цьому, достатньо добре підготовленого соцопитування або просто тривалого спілкування з просунутою молоддю від Харкова і до Львова.

Хто в цьому винен? Правильно, українська журналістика. Тому що немає власного контенту. Тому що не орієнтується на молодь. Тому що не може писати про політику так просто й цікаво, як та сама «Медуза» або навіть відверто антиукраїнська «Лента.ру» (а тепер подивіться у «забороненій» соцмережі, скільки українців її читає щодня).

Цю проблему аж ніяк не назвеш потенційною перевагою наших ЗМІ. Утім, якщо дивитися оптимістично, це відкриває величезне поле для діяльності. Для створення свого контенту, своїх молодіжних сайтів (де українські FurFurта «Нож»?), своїх спільнот у Facebook та відеоблогів. Якщо цього не буде — українська молодь, та й старші люди, і далі читатимуть медіа, які орієнтовані на аудиторію від Калінінграда до Владивостока.

Утім, є ще одна категорія вітчизняних читачів/глядачів новин: це ті, хто не хоче бути на периферії та моніторить західні, переважно англомовні ЗМІ. Чому це відбувається, можна пояснити лише на одному прикладі. Коли українські видання пишуть про якісь міжнародні події, ви помічаєте хоча б деколи, на кого вони посилаються? Правильно, на російські сайти. Тобто найчастіше ми споживаємо переклад з перекладу. І так буде, допоки українські ЗМІ не навчаться хоча б швидко і якісно перекладати якісь екстрені новини з першоджерел. Так, це потребує трохи більше зусиль, ніж просто скопіювати текст у російського ресурсу. Але ж не варто вважати читача ідіотом.

Якість

Точніше, неякісність. Це проявляється дуже часто в найбільш примітивному: в новинах. Що можна взяти з видань, які просто під копірку перекладають/передруковують тексти російських ЗМІ? А решту часу просто крадуть новини одні в одних?

Але Бог з ними, з новинами, за бажанням цьому можна навчитися навіть на факультеті журналістики – у найбільш далекому від журналістики місці.

Якщо говорити про якість або про читабельність, мені йдеться про інше. Як правило, наша журналістика, якщо це не короткі новини та замітки, концентрується на компроматі. Якщо у великому матеріалі вітчизняного ЗМІ немає «зради» та бруду на адресу якогось конкретного політика (олігарха/політсили), то це явно матеріал про культуру чи шоу-бізнес. Або про те, що у зоопарку народилася пандочка.

Ні, «топити» поганих хлопців, будь то політики чи олігархи, це не погано. Про те, як це роблять на Заході, див. вище. Про те, за які гроші там це робиться, навіть страшно думати.

Справа в тому, що більшість цього компромату не сприймається як тексти. Крізь рядки читається бажання журналіста якомога швидше дописати «заказуху» та піти прогуляти зароблені гроші. Для кого все це пишеться? Хто, крім замовника, це читатиме? Суцільні загадки.

Швидше за все, цей заклик ніхто не почує. Але я дуже хотів би, аби українська журналістика почала хоч трохи нагадувати західну в одному аспекті: storytelling. Коли я читаю чергову «зраду» від наших ЗМІ, хочеться плакати. Коли читаю таку ж насправді «зраду» на NY Times, The Economist або The Guardian – хочеться дочитати до кінця, зробити репост та з кимось це обговорити. Просто ті хлопці пишуть так, аби отримати премію Пулітцера. Просто вони намагаються робити кожен текст так, аби його принаймні було цікаво читати.

Якщо захотіти, будь-яку вітчизняну «зраду» можна також подати, як цікаву історію: суміш психологічного трилера, політичного детектива і побутового horror movie. Але насправді, роблячи історії або займаючись розслідуваннями, можна обійтися і без «зради». Для прикладу, подивіться, які зворушливі та серйозні тексти пишуть у тій самій Америці про ветеранів і посттравматичний синдром (зокрема, текст-переможець Пулітцера у 2016-му).

Зрештою, дивує, що у країні, де політикою займаються козак Гаврилюк, Надія Савченко та Ілля Кива, політична журналістика залишається сухою і нецікавою, ніби ми маємо справу тільки з нудними технократами у класичних костюмах.

Якщо підсумовувати, то українську журналістику може врятувати перехід до правильної, ідеологічної ангажованості (на якій також можна заробляти!), якісні історії та розслідування, які було б цікаво читати, та популяризація за рахунок нішевих проектів для молоді й середнього класу.

Ну а поки можна тільки підсумувати, що українська журналістика померла. Тож хай живе українська журналістика!