Чи є в Україні заручники?

Чи є в Україні заручники?

Судячи з публікацій українських ЗМІ, є — ще й як є. Судячи з висловлювань деяких (але далеко на всіх!) офіційних осіб — теж є.

Міркуйте самі. 27 грудня відбувся обмін полоненими між Україною та «владою» неконтрольованих територій. Ось як про це повідомляли. УНІАН: «Останній обмін заручниками між бойовиками Донбасу та українською стороною відбувся 27 грудня», — звідти ж: «Як повідомляв УНІАН, 27 грудня на Донбасі відбувся обмін заручників. Україна віддала 233 засуджених...». Отже, «засуджені», вони ж «заручники». То всіх засуджених за кримінальні злочини відтепер можна вважати за заручників, яких держава насильно утримує, так?

«Українська правда»: «Як відомо, обмін заручниками не відбувався вже близько 15 місяців». «1+1», ТСН: «Масштабний обмін заручниками: представники влади України вилетіли на Донбас». Там само: «Увечері вівторка, 26 грудня, з Києва на Донбас вилетів літак із представниками української влади, які організовуватимуть та супроводжуватимуть обмін заручниками у форматі 74 українці на 306 бойовиків». Отже, цих 306 бойовиків Україна тримала як заручників? «Еспресо»: «Наступний обмін заручниками може пройти за схемою 10 на 10, — глава УПЦ МП». «НВ — Украина»: «Украина готова к обмену заложниками с ОРДЛО — советник главы СБУ».

На цьому припинімо наведення прикладів — Google наведе їх десятки. Й ось яка закономірність простежується. ЗМІ давали своїм матеріалам гучні заголовки про «обмін заручниками» з посиланнями то на Ірину Геращенко, то на Георгія Туку, то на Юрія Тандіта, то на інших цілком офіційних осіб. Але в самих цитатах цих офіційних осіб використано інші слова — «полонені», «утримувані», а то й просто «люди». І Геращенко, і Тука, і Тандіт, й інші використовували слово «заручники» дуже обережно — лише коли йшлося про українських в'язнів, утримуваних у самопроголошених «республіках». Тобто наші ЗМІ масово приписували українським посадовцям те, чого вони не казали? Але ж виходить...

Що цікаво: в одних і тих самих виданнях, а дуже часто й в одних і тих самих текстах майже поруч зустрічалися слова «заручники» та «полонені». Як буцімто синоніми. Але ж це далеко не одне й те саме!

Приблизно тими самими днями в Харкові злочинець скоїв напад на відділення «Укрпошти» й узяв усіх, хто там перебував, у заручники. То виходить, що Українська держава чинить так само, як цей бандит? А саме це з публікацій українських ЗМІ й випливає. Бо хто такі заручники? Ось яке визначення дає «Вікіпедія» (й у даному разі воно є абсолютно точним): «Зару́чник — людина, захоплена з метою змусити когось (родичів заручника, представників влади) вчинити певні дії або утриматися від вчинення певних дій заради звільнення заручника, недопущення його вбивства чи нанесення серйозної шкоди його здоров'ю».

Отже, заручники — це випадкові особи, до яких ніхто не висуває жодних звинувачень. Це жертви чужого злочину й найменшою мірою не злочинці. То, виходить, українські силовики хапають на донбаських вулицях перших-ліпших перехожих, запроторюють їх «на підвал» і, погрожуючи їх убити, висувають до когось якісь вимоги? А саме така картина з публікацій українських ЗМІ й вимальовується.

«Радіо Свобода» наводить панівний дискурс у медіа «ДНР»: «"306 осіб повинні сьогодні повернутися в "ДНР" — це ті 306 осіб, які були арештовані тільки за те, що говорять російською мовою, а прописка в їхньому паспорті донецька", — в такому світлі представляли обмін проросійські ЗМІ бойовиків». Тож, таким чином, наші українські ЗМІ це підтверджують? Бо от саме до такого дискурсу й пасує слово «заручники». Воно — з того самого логічного ряду, що й слово «хунта». «Хунта бере заручників» — усе, як зазвичай і буває, все збігається. То чи не було слово «заручники» черговою російською пропагандистською наживкою, яку українські ЗМІ залюбки заковтнули?

Так, українських бранців, утримуваних самопроголошеними «республіками», цілком годиться звати заручниками — підкреслюючи тим самим незаконність цих «республік» і правовий «бєспрєдєл», що в них коїться. Але, називаючи заручниками бранців обох сторін, ми тим самим ставимо обидві сторони на одну дошку й підводимо аудиторію до висновку про «рівну відповідальність», про «дзеркальність» України та самопроголошених «республік», а тим самим — до переконання, що війна є буцімто громадянською. Саме так і не менше.