Мовчання Аджемоглу

Мовчання Аджемоглу

Книжка Дарона Аджемоглу і Джеймса Робінсона «Чому нації занепадають», безумовно, належить до must read інтелектуального чтива. Визнана 2012-го книжкою року за версією Financial Times, бестселер New York Times та Wall Street Journal, вона і в українському перекладі, на мою думку, — одне з найкращих видань 2017 року. Українська газета інтелектуального спрямування «Дзеркало тижня» навіть одну зі своїх передових статей (в №1 за 2018 рік) присвятила популярному викладенню теорії Аджемоглу і Робінсона на прикладі України. Народний депутат Сергій Лещенко в одній із недавніх публікацій назвав цю книжку настільною для українських реформаторів.

Праця Аджемоглу і Робінсона, дійсно, досить цікава, на відміну від робіт Нобелевського лауреата Дугласа Норта і його співавторів, написаних складно і кострубато, хоча саме теорія Норта лягла в основу теорії Аджемоглу і Робінсона. (Для тих, хто хоче ознайомитися з теорією Норта у стислому викладі простою мовою в українському перекладі, можу рекомендувати популяризаторські статті Володимира Дубровського).

Зважаючи на все це, можна сказати, що теорія про вплив політичних та економічних інститутів на розвиток націй уже добре відома освіченому загалу, принаймні, тій його частині, яка цікавиться новітніми розробками у сфері суспільних наук. Тому немає потреби її висвітлювати, а є сенс розглянути можливість її застосування до українських реалій. Стаття в «Дзеркалі тижня» саме під таким кутом зору і написана. Її автор Тетяна Унковська не тільки виклала тези теорії Аджемоглу і Робінсона, а й проілюструвала їх на прикладі нашої країни. Це досить просте завдання, бо Україна ніби спеціально створена для демонстрації занепаду нації через свої екстрактивні політичні й економічні інститути. Те, який є вихід із занепаду, можна знайти у Аджемоглу і Робінсона.

Унковська у своїй публікації робить такий висновок: «Необхідно вийти з порочного кола й змінити екстрактивні політичні інститути на інклюзивні. Як це зробити? Потрібна мудра багатоходова стратегія, що включала б системну законодавчу й організаційну роботу». Що можна заперечити проти такої наївної рекомендації щодо «мудрої стратегії», «системної законодавчої й організаційної роботи»? Хто може заперечити, що бути здоровим і багатим краще, ніж хворим і бідним? Але як цього досягти? Звідки взяти «мудру стратегію» і її виконавців, якщо хоч би на мить глянути на правлячу «еліту» України?

Очевидна безпорадність кінцевих висновків статті — це не просто недолік автора або специфічна проблема України, це принципова складність відповіді на питання, як від екстрактивних інститутів перейти до інклюзивних. Той, у кого вистачило часу і цікавості дочитати всі 400 сторінок книжки Аджемоглу і Робінсона, не зміг не побачити безпорадності самих авторів у відповіді на це питання. Їхні слова на одній з останніх сторінок такі: «Чесно буде сказати, що для побудови таких інститутів немає точних рецептів». Більш того, хоча ця теорія може пояснити ситуацію в Україні та ще в сотні інших держав, де екстрактивні політичні інститути приводять до занепаду нації, проте є ж країни, де авторитарний режим (екстрактивний за термінологією авторів теорії) спричиняє економічне зростання і навіть створює інклюзивні економічні інститути. Сучасний Китай — один із таких прикладів, які не вписуються в теорію. Декілька десятків років тому ми бачили, як авторитарні режими Тайваню і Південної Кореї досягли ще більшого економічного процвітання, ніж Китай. Єдиний аргумент Аджемоглу і Робінсона щодо цих прикладів: інтенсивний економічний розвиток за екстрактивних політичних інститутів не може тривати довго. Однак для того, щоб вийти зі злиднів, довго і не потрібно: одне або два покоління із середнім темпом річного приросту ВВП у 7–9% достатньо, аби подолати відставання від середнього європейського рівня. Уже понад 10 країн змогли це зробити за період після Другої світової війни, причому майже всі вони не мали інклюзивних політичних інститутів.

Тому проблема переходу від екстрактивних інститутів до інклюзивних і винятковий економічний розвиток націй у сучасних умовах — це дійсно складна і важлива проблема, теоретичного пояснення якої ми не маємо. Аджемоглу і Робінсон не можуть цього не бачити, тому дві останні глави їхньої книжки присвячені саме розгляду цього питання. І саме відповідь на нього — єдиний важливий висновок із теорії Аджемоглу і Робінсона для України.

Екстрактивні політичні й економічні інститути підживлюють один одного й утворюють порочне коло, вирватись із якого мало кому вдається. Зараз у світі є сотня країн, що застрягли в цьому колі, і лічені одиниці, які спромоглися з нього вийти. Наведу пару красномовних цитат з останніх глав книжки Аджемоглу і Робінсона:

– «Деякі нації сьогодні живуть з інклюзивними інститутами тому, що хоча екстрактивні інститути були нормою в історії, їхні суспільства змогли розбити мури й перейти до інклюзивних інститутів… Основні інституційні зміни, потрібні для основних економічних змін, відбуваються в результаті взаємодії між наявними інститутами й критичними збігами обставин»;

– «Попри порочне коло, екстрактивні інститути можуть бути змінені на інклюзивні… Збіг чинників, особливо критичних обставин за наявності широкої коаліції тих, хто прагне реформ, чи інших сприятливих наявних інститутів, часто необхідний для того, щоб нація зробила значні кроки до більш інклюзивних інститутів. Крім того, потрібне й певне везіння…».

«Збіг обставин» , а тим паче «певне везіння», складно покласти в основу реальної економічної політики. Тому з теорії Аджемогу і Робінсона не тільки не випливає «мудра стратегія», а й будь-яка конкретна економічна політика. Давайте пригадаємо, яким країнам удалося за останні півсторіччя вирватися з порочного кола екстрактивних інститутів та побудувати інклюзивні інститути. Вибір тут не дуже великий: це країни колишнього соцтабору (включно з країнами Балтії) та Ботсвана. Шанс для країн соцтабору був створений саме збігом обставин — розвалом економіки СРСР і заклятим персональним конфліктом між Горбачовим і Єльциним, що не дало можливості Росії втримати свою імперію. Випадок Ботсвани значно складніший, це реально головоломка для суспільствознавців, про яку я вже якось писав.

Якщо подивитися на Китай, Тайвань, Південну Корею, Малайзію, Таїланд, Індонезію — всі вони на початку швидкого економічного зростання не мали інклюзивних політичних інститутів, а деякі були просто диктатурами. Авторитарні чи напівавторитарні політичні інститути були не тільки в змозі побудувати інклюзивні економічні інститути, вони навіть були їхньою єдиною політичною основою. Деякі з цих автократій (Південна Корея — найкращий приклад) згодом перейшли до інклюзивних політичних інститутів західного зразка, деякі й нині залишаються автократіями чи гібридними режимами.

На момент краху СРСР в Україні та Литві були однакові політичні й економічні інститути, але останні 27 років ці держави розвиваються зовсім різними шляхами, бо народи цих країн мали різні культури. Різниця культур привела до виникнення різниці в інститутах, що склалася після 1991 року. Водночас приклад Кореї, яка мала єдину культуру на півдні й півночі в середині ХХ сторіччя, а зараз становить дві абсолютно різні світи, демонструє, що принесені американцями і закріплені диктатурою Пак Чон Хі економічні та політичні інститути на півдні й інститути комуністичної диктатури, запроваджені на півночі зусиллями СРСР, мали важливішу роль, ніж спільна культура.

Те, що Аджемоглу і Робінсон абстрагуються від таких сторін життя суспільства, як навколишнє середовище або культура, цілком виправдане, щоб показати роль інститутів, але таке спрощення унеможливлює застосування їхньої теорії для практичної політики. Наведені цитати з їхньої книжки свідчать, що ці економісти самі це розуміють, бо неодноразово підкреслюють роль випадкового збігу обставин у виникненні та розвитку інклюзивних інститутів замість екстрактивних.

Наприклад, наша власна історія могла б виглядати зовсім інакше, якби не особисті якості та вчинки першого й останнього президента СРСР. Лі Кван Ю після візиту до СРСР в 1990 році писав: «У Горбачова не було впевненості в тому, які кроки слід зробити, щоб вирішити майже нерозв'язні проблеми. Я подумав, що він зробив фатальну помилку, почавши кампанію гласності до перебудови економіки, і що Ден Сяопін виявив куди більшу мудрість, зробивши в Китаї навпаки». В іншому місці про Горбачова сказано ще різкіше: «Він абсолютно очманів від того, що відбувалося навколо. Він фактично стрибнув у глибоку частину басейну, не вміючи плавати». Додайте до цього конфлікт Горбачова з Єльциним, для якого перемога над Горбачовим була важливіша, ніж збереження СРСР, — і ви побачите критичний збіг обставин, у якому можна зробити прорив з екстрактивних інститутів. А можна і не зробити. Жодної закономірності в неадекватності Горбачова і в його персональному конфлікті з Єльциним не було.

Під час розвалу СРСР склалися критичні обставини, за яких Україна могла побудувати інклюзивні інститути, як це зробили країни Балтії, але цей шанс давно минув. Наша держава потрапила в порочне коло екстрактивних інститутів. Можливість вирватися з нього була у неї на початку 2014 року, але знову була утрачена, бо не було лідерів і політичних організацій, які могли б нею скористатися. Коли і яким буде наступний шанс — ніхто не може знати. Жодна стратегія тут не допоможе, бо передбачити такі майбутні події неможливо, як неможливо було передбачити майже миттєвий розвал СРСР або втечу Януковича.

Можна точно сказати, що такі критичні обставини рано чи пізно виникнуть знову, і тут важливо бути готовими ними скористатися. Тому основне завдання — це не розробка неможливої «мудрої стратегії», а ретельний аналіз причин неготовності скористатися шансами 1991 та 2014 років і підготовка до наступного збігу критичних обставин. А ще важливіше завдання — почати економічний розвиток і побудову інклюзивних економічних інституцій в умовах не інклюзивних, а гібридних, навіть автократичних політичних інститутів, що за останні 60–70 років удавалося декільком націям — від Бразилії до Китаю.

Ось кілька підсумкових тез щодо бестселера Аджемоглу і Робінсона:

1. Жодного рецепта переходу від екстрактивних інститутів до інклюзивних не існує, тому побудувати політику реформ на підставі теорії Аджемоглу і Робінсона неможливо. «Мудра стратегія» реформування України на базі теорії Аджемоглу-Робінсона — крайній прояв наївності українських реформаторів.

2. Більшість країн (а не тільки Китай), які в останні 70 років досягли найвищих темпів економічного росту, робили це за наявності екстрактивних політичних інститутів (автократій). Інклюзивні політичні інститути в них зараз або відсутні, або виникли через десятиріччя інтенсивного економічного росту і формування численного середнього класу. Практика свідчить про безумовну перемогу «політики Лі Кван Ю» над «політикою Горбачова», економічна інклюзивність частіше передує політичній, а не навпаки.

3. Перехід до інклюзивних інститутів у різних націй проходив під впливом різних факторів, таких як, наприклад, культура суспільства або зовнішній політичний тиск (у Західній Європі одним із таких факторів була навіть епідемія чуми в ХІV сторіччі). Сам перехід відбувався під час критичного збігу обставин, як-от крах колоніальної системи або розпад соцтабору. Невелика кількість проривів націй з екстрактивних інститутів не дає змоги сформувати певні узагальнені теорії процесу.

4. Приклад України показує неготовність суспільства скористатися збігом обставин для прориву з екстрактивних інститутів. Ні відповідної культури, ні масових організованих сил на кшталт польської «Солідарності» або литовського «Саюдіса», ні національного лідера, такого як Вацлав Гавел або Серетсе Кхама, в Україні для цього не було і зараз нема. Тому культурний розвиток і створення подібних організацій — це єдиний практичний висновок для нас із теорії Аджемоглу і Робінсона. Просто треба бути готовими скористатися неминучим черговим збігом критичних обставин. Якби зараз владі протистояла організація, за масовістю і впливовістю рівноцінна «Солідарності», то кращої стратегії прориву з екстрактивних інститутів годі бажати.