Янголи і демони України

Янголи і демони України

Україна. Україна не може жити без зради. Україна не може вижити без перемоги. У цих тезах і є весь наш український дзен. Не ми його обирали, але ми можемо його прийняти і примусити працювати на країну та наше майбутнє.

Зрада переслідувала наш народ із давніх-давен. Не встигав померти один князь, як починалися чвари між наступниками. Не встигало розгорітися антипольське повстання, як ватажки починали тягти ковдру на себе. Щойно певний гетьман устигав узяти в руку булаву, як у двері вже нечемно вдирався його наступник. Наша еліта завжди більш наполегливо боролася зі своїми внутрішніми конкурентами, реальними чи примарними, ніж із будь-яким зовнішнім супротивником. Ця палка боротьба за булаву зазвичай така завзята і тривала, що, врешті-решт, булава переставала що-небудь коштувати. Так і з’являлися гетьмани без країни та полковники без війська. Жага самоствердження й недовіра до «чужих» — це те, що об’єднує наших можновладців усіх часів і на всіх щаблях впливовості. Ця славетна традиція нас переслідує в усі часи і на всіх рівнях.

Можна б було звинуватити в цьому лише еліти, проте це буде системною помилкою. Маленький українець сам завжди був готовий віддати на поталу полякам іще вчора обожнюваного ватажка селянського повстання, як той же Підкова. Маленький українець з однаковою шаленістю притримує умовного Брюховецького, щоб уже завтра з не меншим завзяттям боротися з ним. Спочатку типовий українець славить Махна, а потім кидає його. Ми обираємо президента в один тур, щоб уже через місяць словесно його розпинати.

Не дивно, що з такими підлеглими навіть найкращий наш політик чи полководець із певною недовірою ставився до народу. Українські керівники завжди більше спиралися на зовнішню підтримку чи, принаймні, шукали її. Шведи та Мазепа, Дорошенко й Османська імперія, Хмельницький і Московія, Скоропадський та Другий Рейх і т.д. Звісно, це примушувало їх іти на поступки союзникам і жертвувати національними інтересами «зараз» заради перемоги «загалом». Водночас це тільки давало привід зайвий раз крикнути «Зрада!» амбіційним конкурентам, а народ залюбки їх підтримував. А якщо лідер іще й намагався маневрувати між зовнішніми центрами сили заради високої мети (як, наприклад, Мазепа з Петром та Карлом чи Хмельницький із Польщею, Османами та Москвою або Махно з УНР і Радами), то проти нього напрочуд швидко виступали абсолютно всі.

Тож нас, із точки зору еліт, переслідувала ситуація, коли народ нібито тебе й славить, але вже завтра почне слати прокльони, внутрішні союзники зовсім не союзники, а навпаки — затяті конкуренти, а зовнішні сили тільки й чекають, як скористатися твоєю слабкістю. Як тут можна щось зробити чи хоча б на щось спертися?

Коли хтось намагався шукати підтримку в народу через популізм, то він швидко або збурював проти себе середню управлінську ланку, яка вчиняла заколот, або просто із шаленою швидкістю втрачав ресурси з відомим результатом. Той, хто спирався на середню ланку, водночас тим самим збурював проти себе простих українців, і ті зносили його повстанням. Ті, хто шукали підтримку ззовні, звісно, її знаходили, але за це доводилося платити керованістю, суверенітетом і, врешті-решт, залежністю.

Середня ланка або хотіла стати верхньою і при нагоді сприяла ослабленню керівника, або просто у боротьбі «за все гарне, проти всього поганого» та супутній надмірний ідеалізм за найменшого відступу голови від «ідеалів Майдана», навіть примарного, зчиняла несамовиту протидію, якою радо користувалися вороги. Що характерно, цю середню ланку згодом прославляли і любили в народі, хоча вона такими діями і сприяла втраті нашої державності. Згадайте, як у нас люблять і з якою теплотою згадують про Богуна, Сірка, Петлюру…

Маленький українець завжди радо вірив тим, хто більше пообіцяє, але віра ця була тільки до моменту набуття черговим ватажком влади, навіть обмеженої. Водночас він хоча й вимагав від еліти «журавля з неба» (наприклад, зарплати, як у США), але не бажав сам йому в цьому допомагати. Навпаки, якщо хтось обіцяв «синицю в руках» (наприклад, пенсії, як у РФ), то залюбки користувався такою нагодою, щоб потім знову вимагати «журавля» в нового лідера. Наш народ завжди вимагав від еліти більшого, ніж готовий сам був віддати на її місці. Еліта відповідала взаємністю і швидко переставала дослуховуватися до примхливого й нестійкого народного голосу.

Наш занадто вимогливий народ здатний палко обожнювати свого лідера, але не менш затято він його починає ненавидіти, коли той не виправдовує покладених сподівань. Ми радо «купуємося» на обіцянки, навіть безглузді, а потім шаленіємо, що їх не виконують. Одночасно з цим не віримо реалістам, які не обіцяють золоті гори, а пропонують лише «кров, піт і сльози» заради досягнення мети. Українець вірить у Месію, але не вірить у себе та у свого сусіда.

Що характерно, всі прошарки населення більш толерантно ставилися до влади, яка була нав’язана зовнішніми силами, ніж до влади, яку отримав умовний сусід. Українці не терплять власну авторитарну владу, але досить спокійно переносили диктатуру сусідньої країни-окупанта. Власному гетьману що народ, що полковники не прощають бодай найменшої помилки чи утисків свобод, тоді як «варягам» вони прощають і тоталітаризм.

Українці історично бояться, що їхній сусід по городу стане ними керувати. Ми так боїмося довіритися своєму й одночасно радо довіряємося чужому. Страх невдачі, невпевненість у власних силах і неготовність узяти всю повноту відповідальності за розбудову своєї країни, а не чужої, з покоління в покоління нищили всі потенційні можливості власного державотворення.

Ось із таким неприємним «багажем» ми увійшли в минуле сторіччя. Цей пакет проблем був не унікальний, а тому не особливо критичний. Подібні проблеми мали майже всі розвинуті народи на етапі розбудови державності, наприклад, та сама Польща.

Проте ось у цей період нам по-справжньому не поталанило і ми опинилися в «Совку», який на додачу до старих проблем «подарував» інші та поглибив початкові.

Спочатку був знищений прошарок аристократів, потім були знищені трударі на селі (куркулі), «кастровано» інтелігенцію та, для закріплення, завезено безліч іноземців. Так ми втратили власну верству населення, яка вміє хоч якось керувати, увесь прошарок підприємців, верству, яка продукує нові ідеї, та втратили відносну монолітність ідей і уявлень. «Залізна завіса» зробила з нас таку собі антропогенну «Австралію» і відрубала нас від всесвітнього досвіду. Село з осередку хазяйновитих трударів із мріями про «вишневий садок і цицькату жінку» перетворилося на заповідник крадіїв і безвідповідальних мурах, яким усе одно, чи ламати ферму заради цегли, чи зливати бензин у посадку заради талона. У містах зникли підприємці, які дбали про себе самі та давали роботу іншим, проте з’явилися мегазаводи, що стали монополістами на ринку праці. Вціліла інтелігенція та вчені перестали продукувати нове, а просто коливалися за «генеральною лінією партії» і змагалися в мистецтві підлабузництва. Тобто, якщо коротко, ми отримали людей, які не звикли думати самі, не звикли піклуватися про себе самотужки, не звикли самостійно керувати і брати на себе всю повноту відповідальності за власні дії. І ось уже з такою величезною, порівняно з початковою, проблемою ми отримали незалежність.

Для такого непідготовленого народу це був Апокаліпсис. Усі уявлення і знання про реальність виявилися нікчемними. Мешканці Конго більш пристосовані до снігів Аляски, ніж українці були пристосовані до вільного життя у власній країні. Люди, у яких майже століття винищували щонайменші натяки на підприємництво, вимушені були зайнятися комерцією. Люди, про яких завжди піклувалася країна, повинні були почати думати про себе самі. Країна, яка майже завжди жила в реальності з однією партією і єдиним кандидатом, стрімко перенавчалася обирати із сотень. На людей із тепличними медійним сприйняттям зійшла лавина різноманітного контенту, який треба було фільтрувати (чи хоч б знати, що його взагалі треба фільтрувати). Робітники і селяни, які переважно все життя вчилися робити вигляд, що вони щось роблять, були ошелешені новою реальністю і шоковані звісткою, що вони ціле життя займалися малопродуктивною роботою. Адміністратори, які звикли чекати вказівок зверху, самі стали тим верхом, хоча й самі не знали, що їм далі робити. Люди, які народилися на своєрідній «птахофермі», де їх хтось вчасно поїть, годує і дає дах над головою, миттєво опинилися на волі.

Як гадаєте, чи були шанси в таких людей стати одразу успішними і побудувати успішну країну? Список нерозв’язаних проблем тим часом тільки зростав, а самі проблеми лише поглиблювалися. Хтозна, чим би це скінчилося, якби не глибоко вкорінена в ментальність нашого народу жага протестувати, яка й вилилася в Майдани…

Далі буде.