Це не про наші проблеми: «Людина із Сеула» Френка Аренса

Це не про наші проблеми: «Людина із Сеула» Френка Аренса

Історію економічного успіху Південної Кореї часто наводять як приклад для наслідування для України. Дійсно, на початку свого прориву в 1960-х роках корейці були ще в гіршій економічній ситуації, ніж ми зараз. Тому їхній шлях розвитку можна розглядати як взірець. Але тільки якщо ми говоримо про Корею в ХХ сторіччі. Про економічну політику Південної Кореї того часу написано багато цікавих книжок, одна з останніх дуже якісних — «How Asia Works» Джо Стадвелла (в українському перекладі має назву «Чому Азії вдалося»). Френк Аренс же описує Корею ХХІ сторіччя, яка вирішує вже зовсім інші проблеми.

Уявіть собі, що ми вже не найбідніша (поряд із Молдовою) країна Європи, а перебуваємо на рівні Польщі або Угорщини і ставимо за мету зрівнятися із Францією та Німеччиною. (Дай бог прийдешнім поколінням українців дожити до такої ситуації, хоча поточні тенденції економічного розвитку не дають жодних підстав для цього. Так ось корейці вже опинилися у схожій ситуації: їм потрібне вже не подолання бідності й наздогін середняків, а зрівняння зі світовими лідерами. Саме цей період розглядає колишній журналіст Washington Post.

Аренс декілька років очолював департамент зв’язків з іноземною пресою в Hyundai Motors саме в той період, коли компанія від просто великого автовиробника робила крок до рівня світових лідерів. Якщо взяти всі країни, які після Другої світової війни із крайньої відсталості стрибнули в «перший світ» (Японію не розглядаємо, бо її економічне зростання почалося ще наприкінці ХІХ сторіччя), то лише Південна Корея змогла не тільки подолати відставання, а й створити світові бренди: Hyundai, LG, Samsung. Тому корейський досвід тут просто унікальний, ніким іще не досягнутий, навіть більш економічно розвинутими «азійськими тиграми» — Сінгапуром і Тайванем.

Погляд на цю ситуацію іноземця, яких уперше потрапив до Кореї, викликає відразу питання щодо адекватності сприйняття. Тому я порився трохи в Інтернеті, щоб знайти відгуки на цю книжку саме корейців. Один із тамтешніх рецензентів прямо пише, що книжка Аренса на відміну від тисяч вражень іноземців, які вперше потрапляють до країн Азії, не має поверхневих і помилкових суджень; вона достовірна навіть на тих сторінках, де автор пише про історію й етнографію Кореї.

Праця Френка Аренса включає наче три історії: сімейну історію автора, історію Hyundai Motors та історію країни. Зрозуміло, що читач з України сприймає Корею і книжку про неї зовсім не так, як американець. Для мене особисто найбільш цікаво було зрозуміти, чи є певна культурна особливість корейців, що дала їм можливість за два покоління пройти шлях від однієї з найбідніших країн світу до тридцятки найбільш багатих. Свідоцтва Аренса в цьому сенсі особливо цікаві, бо він не просто жив у Кореї кілька років, а працював у керівництві однієї з найуспішніших тамтешніх компаній.

Креветка між двох китів

Сотні років корейці жили як буфер між двома значно сильнішими сусідами — японцями та китайцями, періодично потрапляючи під владу одних із них та боючись других. Особливо болісні спогади у корейців про часи останнього колоніального панування Японії (1910–1945). Це ну дуже знайома нам картина, бо ми так само сотні років потерпаємо то від поляків, то від росіян. Як наслідок у корейців виник комплекс неповноцінності, почуття меншовартості, що ми спостерігаємо і в українців.

Однак прояв цього почуття різний. Ось як його описує Аренс: «Жага, яка змушує Hyundai дертися вгору, щоб стати брендом преміум-класу, яка спонукає сонних інженерів Hyundai шукати розв’язання капосних проблем наприкінці п’ятнадцятигодинного робочого дня, з’явилася ще сотні років тому, і відтоді підкріплюється різноманітними подіями історії. Це постійний комплекс неповноцінності, який розпалює як реальна, так і надумана неповага, а також несподівана впевненість, що інколи межує з пихатістю».

Сьогодні вже корейські електроніка, суднобудування, поп-культура впливовіші у світі, ніж японські. Корейське економічне диво стало моделлю для розвитку Китаю. Маленька креветка спромоглася примусити китів поважати себе. Як на мене, несподіваний та дивовижний результат комплексу меншовартості. Можу пригадати лише ще один подібний випадок, коли колишня британська колонія Ірландія за рівнем розвитку обігнала колишню метрополію.

Хан

Аренс пише: «Багато людей, які вивчали історію успіху Кореї, пояснюють його поняттям хан. Переживши сотні вторгнень у своїй історії, втерти носа Toyota і Apple у їхніх же іграх — це, якщо вжити корейську приказку, "як лежачи поласувати рисовими пиріжками"». Поняття хан не має точного перекладу з корейської. Воно зародилося багато століть тому як психічна реакція на постійні завоювання, пограбування та приниження іноземцями. Як на мене, воно має схоже походження з українським віктимним самоусвідомленням, але не має такого прояву забитої жертви, як у нас.

Корейці, як і ми, відчувають, що з ними віками поводилися несправедливо, але прагнення відновити справедливість не пасивне, а агресивне, наступальне. Саме корейським поняттям хан пояснюють постійну готовність корейця до агресивної відповіді у скрутних ситуаціях, наприклад, готовність дати вихід люті, якщо хтось підрізав його авто на дорозі (іноземці відмічають часті випадки кулачних бійок унаслідок проблем дорожнього трафіку). Хан — не просто колективна меланхолія, а ще й завзята відповідь.

Чон

Вивченню корейського поняття чон навіть присвячені спеціальні дослідження з культурології та психології. Це якийсь специфічний вид емпатії. Аренс наводить слова одного з директорів Hyundai, який намагався пояснити це поняття іноземцям: «Чон означає, що навіть коли ти люто когось ненавидиш, то розумієш його ситуацію».

Складність пояснення цього поняття в тому, що воно означає проникнення колективного «ми» в індивідуальне «я», що зовсім непритаманне індивідуалістичному менталітету американця, британця або українця. Чон — елемент чужої для нас конфуціанської культури, але для конфуціанського суспільства, судячи з усього, цей елемент — один із ключових, бо він формує психологічний механізм підпорядкування індивідуального колективному.

Суттєвим моментом є те, що почуття чон не поширюється на всіх людей, навіть на всіх корейців, його межа — коло знайомих, включених до певної формальної або неформальної групи. Як зауважив Аренс, «Якщо ти друг або член сім’ї, то корейці готові на все заради тебе. Якщо ти незнайомець, то ти невидимка. Не тому, що вони ненавидять тебе, а тому що немає необхідного для них формального контексту».

Геп і юл

Ці корейські поняття відображають корінну суть соціального порядку в конфуціанстві: безумовне підпорядкування нижчих (юл) вищим (геп), незалежно від того, про яку соціальну систему йдеться: сім’ю, державу, корпорацію, навіть про відносини між клієнтом (геп) і постачальником послуг (юл). Соціальна ієрархія існує в будь-якому суспільстві; специфіка конфуціанських суспільств у тому, що соціальна ієрархія є універсальними і домінуючими відносинами, рівноправність сторін у відносинах — це аномалія, відхилення, порушення соціального порядку. Суспільство, яку тисячі років живе за такими нормами, значно простіше піддається керуванню, ніж суспільство індивідів, теоретично рівних між собою. Принципи ієрархії настільки вкорінені в корейську культуру, що навіть неможливо користуватися корейською мовою без урахування цих соціальних відносин: наприклад, закінчення у дієслів різні залежно від того, хто до кого звертається.

Коли конфуціанські країни одна за одною почали стрімко зростати (Японія, Тайвань, Сінгапур, Гонконг, Південна Корея, КНР), багатьом здавалося, що саме конфуціанська культура — підстава для такого успіху. Проте коли економічні дива стали демонструвати переважно ісламська Малайзія, майже суцільно буддійський Таїланд, католицька Мальта, таке спрощене культурологічне пояснення економічного розвитку виявилося неспроможним. На сьогодні ми бачимо серед «ударників капіталістичної праці» представників майже всіх світових культур, крім православної.

Хагвон

Це корейське слово означає дорогу і виснажливе позашкільне навчання, яким користуються майже всі корейці, щоб діти отримали найкращу освіту. Хагвони тривають до півночі, хоча є пряма заборона уряду на їх проведення після десятої вечора. Це слово можна вважати символом ставлення корейців до освіти, яке межує з релігійним фанатизмом. Не буде великим перебільшенням сказати, що освіта — це ще одна релігія в Південній Кореї. У результаті рівень освіти в Південній Кореї один із найкращих у світі (за даними PISA (Program for International Student Assessment), країна входить до десятки найкращих освітніх систем). Але тут треба зауважити, що висока цінність освіти взагалі характерна для конфуціанської культури, а Японія і Сінгапур — світові лідери за якістю освіти.

На відміну від України, де рівень освіти теж вважається суспільним престижем, у корейців цінується не тільки документ про освіту, а й реальний її рівень. Бо конкуренція в суспільстві, яка для корейця з дитинства є повсякденним явищем, вимагає справді високої кваліфікації. Результат ми самі бачимо щодня: корейський Samsung — єдиний у світі конкурент американському Apple у виробництві смартфонів і планшетів, корейська LG Electronics випереджає всіх у світі за рівнем техніки візуалізації інформації (світлодіодні матриці, монітори, телевізори).

Конкуренція по-корейськи

Висока конкуренція серед корейців викликає в них постійний стрес, про що свідчать дані соціально-психологічних досліджень: серед тридцяти найбільш розвинутих країн світу саме корейська молодь перебуває у найбільшому стресовому напруженні. Водночас корейське суспільство, як і всі конфуціанські суспільства, дуже конформістське: виділятися з натовпу вважається непристойним. Як це можна поєднати? Аренс наводить слова свого корейського друга, які це пояснюють: «У США ви змагаєтеся, щоб виділитися з натовпу. У Кореї ми змагаємося, щоб йому відповідати».

Якщо встановлені стандарти дуже високі, то бажання їм відповідати (назвемо це конформізмом) не зменшує, а збільшує напругу конкуренції. «Страх не досягти певного рівня — це те, що змушує Hyundai рухатися вперед. Це те, що змушує Корею рухатися вперед». У кожного свій еталон і стимул для постійного напруженого руху: багатий родич, розумний однокласник, Toyota чи Японія. У результаті кожна людині і загалом усе суспільство перебувають у психологічному стані стресу від страху не дотягтися до рівня еталону. Це примушує працювати практично без відпусток і по декілька годин щодня після закінчення офіційного робочого часу.

Незважаючи на намагання уряду зменшити його і його реальне найбільше скорочення серед країн ОЕСР за останні декілька років, згідно зі статистикою ОЕСР, Південна Корея стабільно посідає другу позицію у світі (після Мексики) за тривалістю робочого дня. А якщо цю кількість перемножити на один із найвищих у світі рівнів освіти, то стає зрозуміло, у чому полягає секрет корейського дива.

Хвешик

Страшенна напруга і перенавантаження на роботі потребують розрядки, яка для корейської корпоративної культури набуває форми колективного пияцтва, що називається хвешик. На відміну від наших корпоративів, які відбуваються тільки на великі свята і не обов’язкові для відвідування, хвешик — це регулярний щотижневий захід, якого не можна уникнути. В ієрархічній корейській культурі хвешик унікальний тим, що тут всі однаково п’яні: не пити корейську горілку (соджу) з усіма — неможливо, бо це виключає перспективи корпоративного зростання для людини.

«Хвешик допомагає працівникам Hyundai відігратися за всі негаразди непростого існування офісного службовця: рано вставати, трудитися допізна, миритися із суворим босом, усе життя працювати на одну компанію, вирушати у відрядження за океан без попередження, почуватися ніким, вислухувати крики, невпинно заробляти, щоб оплатити репетиторів і найкращі університети своїм дітям… Загалом кажучи, культура вживання алкоголю створила міцний національний зв’язок між корейцями декількох поколінь, і їй частково можна завдячувати ту згуртованість, яка допомогла витягти країну зі злиднів».

Таким чином, дивна суміш із Конфуція, образи на японців, алкоголю, працьовитості та фанатизму в освіті зробили сучасну Південну Корею такою, яка вона є. Нема сумніву, це унікальний збіг обставин, але ж кожна історія успіху країни теж унікальна. І ця унікальність настільки яскрава, що дуже ускладнює розуміння загальних підстав успіху різних країн.