«Економіка бідності» та бідність України

«Економіка бідності» та бідність України

На початку 2018 року видавництво «Наш формат» порадувало українським перекладом «Економіки бідності» Абхіджіта Банерджі та Естер Дуфло. Я кажу це не тільки тому, що ця книжка була визнана «Книгою року» за версією Financial Times, а й тому, що вона присвячена темі мало популярній в економічній літературі. Книжки про економіку розказують про проблеми, що вимірюються мільярдами або мільйонами доларів, навіть книжки про малий бізнес розповідають про проекти, доходи із яких становлять тисячі доларів. Банерджі й Дуфло ж ведуть мову про економіку господарств із доходом 1–2 долари на день.

З аналізу економіки бідності, здійсненого цими авторами, випливають декілька уроків. Найперший із них — катастрофічний брак інформованості, що цілком відповідає народній мудрості: «Чому бідні? Бо дурні». Брак інформації, знань, освіти має величезний і руйнівний вплив як на рівні мікроекономіки, так і макроекономіки, і навіть на політичному рівні. І тут вже не можна казати, як колись, про недоступність освіти, бо навіть у найбідніших країнах вже доступна безплатна початкова освіта. Проблема в якості освіти: результати численних досліджень у багатьох країнах свідчать, що учні 4–5 класів не вміють читати і писати, що закриває їм дорогу до кваліфікованої праці. Більш того, арифметичні знання дітей, що не ходять до школи, а допомагають батькам у крамницях, кращі, ніж у школярів такого ж віку.

Дорослі не мають елементарних знань про використання добрив, імунізацію, дезінфекцію води й інші елементарні речі, що спричиняє низьку продуктивність праці та втрати робочого часу через хвороби, яких можна легко уникнути. Відсутність знань про політичний процес і його учасників за наявності загального виборчого права призводить до того, що основна маса виборців голосують за критерієм етнічної або кастової приналежності кандидатів, а це формує виборні органи з корупціонерів та шахраїв. Загальна ситуація виглядає досить безнадійною. «Системи освіти скрізь перебувають у важкому стані. Кількість учнів зростає швидше, ніж кількість ресурсів. З розвитком високих технологій в усьому світі змінюється і попит на людей, які раніше ставали вчителями, а тепер ідуть у програмісти…»

Проблема поганої освіти й інформованості в економіці бідності посилюється тим — можливо, несподіваним — фактом, що бідні мусять постійно приймати рішення, які несуть значно більше ризиків і мають значно більшу відповідальність, ніж у людей у розвинутих економіках. Це друга фундаментальна особливість економіки бідності. Найпростіший приклад: у бідних країнах житло не підключене до централізованого водопостачання, тому люді мають самі подбати про дезінфекцію та очищення води. Помилкове рішення може коштувати життя цілим родинам. Іще один приклад: для бідних не доступне пенсійне забезпечення, гарантоване державою, або накопичувальне страхування, тому вони самі мають подбати про своє існування в старості, наприклад, народжуючи велику кількість дітей або вигадавши певну небанківську систему заощаджень (звичайні банки незаможних не обслуговують). У бідних значно нижчий рівень постійної зайнятості, тому вони вимушено стають підприємцями або самозайнятими, що само по собі пов’язане з великими ризиками. Прийняття відповідальних рішень в умовах недостатньої інформованості — це джерело постійних фатальних помилок, які унеможливлюють сталий розвиток. «Бідні схожі з менеджерами хедж-фондів — вони живуть з багатьма різними ризиками. Єдина відмінність полягає в рівні їхніх доходів… Але жоден менеджер хедж-фонду не несе відповідальності за 100% своїх втрат…»

Третя специфічна риса економіки бідності — обмежений доступ до ринків і висока ціна ресурсів. Наприклад, дрібні торговці фруктами в нетрях індійських міст отримують оборотний капітал під сотні відсотків річних, бо звичайні забезпечені кредити банків їм не доступні. Типова ставка залучення капіталу для бідняків різних країн становить 50–100% річних. Жодна діяльність у розвинутих економіках за такої ціни фінансового ресурсу не можлива. В бідних економіках така доходність можлива тільки в разі дуже малих обсягів обороту і відсутності накопичення, що означає консервацію бідності. Мікрофінансування, яке частково полегшило цю проблему для мільйонів бідних людей (що було відзначено Нобелевською премією), не розв’язало її до кінця, бо воно не є загальнодоступним і не дає змоги піднятися з мікрорівня хоча б до рівня малого бізнесу. Ринок страхових послуг, у тому числі медичного страхування, зовсім не доступний для бідних, так само, як інші ринки послуг і товарів високої якості, через захмарні ціни. Уряди намагаються забезпечити доступ до таких ринків шляхом субсидій, але, по-перше, значні ресурси для таких субсидій мають тільки розвинуті країни; по-друге, в бідних країнах — корумповані уряди, які розкрадають кошти (автори наводять дослідження щодо використання державних коштів на освіту в Уганді, яке виявило розкрадання на рівні 83%).

Як на мене, несподіваний оптимістичний висновок авторів — те, що бідні країни не приречені на провал, лише тому що бідні. Більш того, автори впевнені, що «є можливість поліпшити управління і політичний курс без зміни наявних соціальних і політичних структур». Автори свято вірять у теорію малих кроків на кшталт хороших посадових інструкцій для медичних сестер і правильного проведення сільських зборів.

Для українського читача «Економіки бідності» є, принаймні, два висновки. Перший — те, що є мільйони, а може, навіть мільярди людей, які ще бідніші, ніж українці. Звісно, це не зовсім уже й новина, але після падіння показника ВВП на душу населення за роки незалежності на 35% (найгірший економічний показник у світі за останні 70 років) це дає можливість відчути, що ми ще не на самому дні (все ж таки наші доходи кращі, ніж 1 долар на день на людину). Тобто ми вже впали до рівня Сальвадору та Гватемали, але ще значно багатші від Конго та Бурунді.

Проблеми нашої бідності дещо інші, ніж у дослідженні Банерджі і Дуфло. Можна сказати, що це проблеми не бідних, а збіднілих. Це видно, наприклад, у сфері освіти й інформованості, яка, з точки зору авторів, є проблемою №1 для бідних країн. Як не дивно, але проблеми освіченості й інформованості стають загрозою і для нашої економіки, хоча мова йде не про вміння читати і писати — це вже для України в далекому минулому. Наша проблема — в погіршенні якості світи і зростаючому дефіциті кваліфікованої робочої сили. Чесно кажучи, репрезентативного дослідження рівня освіти в Україні я пригадати не можу, але загальне враження від його погіршення дуже сильне. Наявність документа про освіту нічого не говорить про якість, бо практика продажу курсових і дипломних робіт, навіть учених ступенів, стала тотальною. Тенденція виїзду за кордон найбільш кваліфікованих і вмотивованих людей — це уже реальна економічна загроза (згадайте недавній алармовий виступ нашого міністра МЗС із цього приводу). Політична дезінформація так само руйнує можливість людей до свідомого вибору, як і голосування на підставі кастової та етнічної належності в бідних країнах, бо як перше, так і друге є прийняттям рішення в умовах відсутності достовірної інформації.

Друга новина погана. Дослідження Банерджі і Дуфло завершується висновком, що простий рецепт подолання злиднів не відомий. Процитую авторів: «Економісти та інші фахівці мають дуже мало аргументованих пояснень, чому деякі держави розвиваються, а інші — ні… У ретроспективі завжди можна обґрунтувати те, що відбулося в кожній державі. Але, правду кажучи, багато в чому ми не здатні передбачити, де відбудеться зростання, і не дуже добре розуміємо, чому раптом воно відбулося». Висновок Банерджі і Дуфло майже дослівно співпадає з висновком Аджемоглу і Робінсона про відсутність простих рецептів перетворення поганих політичних і економічних інститутів на добрі (про що я писав у статті «Мовчання Аджемоглу»). Тобто звалитися у злидні ми змогли, а ось як із них вилізти — рецепту начебто нема.

Автори роблять короткий огляд простих рецептів виходу з бідності. Ці рецепти досить цікаві і навіть несподівані, наприклад, ідея Пола Ромера щодо «чартерних міст». Пол Ромер — дуже відомий економіст, автор ендогенної теорії зростання, він до кінця січня 2018 року був головним економістом Світового банку. Ідея Ромера зовсім проста: якщо ви не вмієте керувати своєю країною, найміть того, хто вміє. Віддати в управління всю країну — це настільки круто, що Ромер запропонував більш скромний варіант ідеї, який назвав «чартерні міста», тобто міста, які управляються не за законодавством держави, а згідно із власними законами (чартером). Міста мають створюватися на вільний території країн третього світу і керуватися країнами першого світу. Якщо посилатися на історичні аналоги — це китайський Гонконг під британським урядуванням.

Ідея чартерних міст суперечлива в зародку, бо дозвіл на створення такого міста має дати уряд країни, який тим самим заявить, що він такий тупий і корумпований, що не здатний керувати власною країною. Уряд лише однієї країни погодився на експериментальну перевірку ідеї Пола Ромера. Ви, мабуть, подумали про Гондурас — і, дійсно, це був Гондурас. Однак навіть Гондурас не погодився віддати місто в управління третій країні: уряд постановив створити для управління спеціальний комітет, який очолив Пол Ромер. Але наступного року Верховний суд Гондурасу визнав законодавство щодо чартерних міст антиконституційним, і проект згорнули.

Ще більш радикальну позицію займає Пол Кольє, професор Оксфордського університету, автор книжки «Нижній мільярд» про економічний колапс найбідніших країн світу. Ці держави перебувають у порочному колі поганих економічних та політичних інститутів, розірвати яке самотужки не спроможні. Пол Кольє вважає, що це мають зробити країни Заходу, застосувавши навіть військове втручання і повалення прогнилих режимів. Нема сумніву, що Захід зможе перебрати на себе владу в найбідніших країнах світу, але примусити ці країни жити й працювати за законами і традиціями Заходу навряд чи можливо. Приклади Афганістану, Іраку, Кот-д’Івуару зовсім свіжі. «Тягар білої людини» щодо позбавлення «нижнього мільярду» від злиднів задекларувати можна, але реалізувати на практиці не вдається.

Цілком протилежну позицію відстоює Вільям Істерлі, професор Нью-Йоркського університету, автор численних книжок про розвиток країн третього світу і керівник декількох дослідницьких організацій у цій сфері. Істерлі вважає, що не тільки втручання та насильницькі дії не ефективні, навіть допомога, як наприклад, списання боргів, не дає користі в подоланні бідності. Він переконаний, що бідним країнам треба дати спокій і свободу (економічну та політичну) — вона самі здатні знайти власний шлях до успіху. Такий украй романтичний лібералізм звучить дуже гуманно і привабливо, але знайти йому практичне підтвердження складно. Істерлі абсолютно вірить у можливість вільних ринків дати поштовх підприємництву й економічному розвитку у третьому світі. Він навіть державну охорону здоров’я і освіту вважає непотрібними, бо люди самі знайдуть способи лікуватися і навчатись.

Я цілком поділяю скептичне ставлення авторів до цих простих рецептів розв’язання такої принизливої проблеми, як бідність. Якби такі прості рішення існували, то не було б десятків безнадійно бідних країн, прірва між якими та «золотим мільярдом» не скорочується, а постійно зростає (проблема дедалі більшої нерівності і її загроз зараз стала однією зі світових топ-тем економічних досліджень і публіцистики). На жаль, автори залишають за межами своєї книжки складні рецепти подолання бідності, серед яких я особисто вважаю найбільш переконливим результат роботи Комісії зі зростання і розвитку Світового банку під головуванням Майкла Спенса, що працювала у 2006–2008 роках. Результат її роботи не можна назвати рецептом, це радше загальна стратегія економічної політики, яка дала можливість у другій половині минулого сторіччя деяким країнам вирватися з бідності. На жаль, аналітика і рекомендації комісії Спенса в Україні не відомі навіть серед професіоналів.

Ця комісія проаналізувала 13 економік, які в період із 1950 по 2005 рік змогли за одне покоління збільшити ВВП принаймні вчетверо. Так ось, 10 із них (Мальта, Тайвань, Південна Корея, Бразилія, Оман, Малайзія, Таїланд, Індонезія, Ботсвана, Китай) стартували із глибшої бідності, ніж наша сьогоднішня, проте вони не тільки подолали її, а й половина з них (Мальта, Тайвань, Південна Корея, Оман, Малайзія) досягли європейського рівня розвитку. Але це тема окремої розмови, за межами книжки Банерджі та Дуфло.