Як Богдан Хмельницький не розбудив Польщу

Як Богдан Хмельницький не розбудив Польщу

У «Європейській правді» 26 березня з’явилось цікаве інтерв’ю з Бартошем Цихоцьким, заступником міністра зовнішніх справ Польщі, який веде «український напрямок». У ньому привертають увагу безапеляційні запевнення пана Цихоцького в тому, що «Польща ніколи не була окупантом України», і його ображає, коли в Україні «нас дорівнюють до німецьких і радянських окупантів». Відразу виникає питання: а ким слід вважати поляків, похованих у Львові на ділянці «Молодих орлят», якщо вони воювали з бійцями Західно-Української Народної Республіки? Невже побратимами? Цихоцький не дав відповіді на це й аналогічні питання, а журналісти «Європейської правди» делікатно не штовхали його на «слизькі» сторінки історії Польщі. Обидві сторони вели бесіду вишукано і дипломатично. Журналісти не вимагали в дипломата коментарів ні щодо імперського гасла «Львів — місто польське», ні стосовно передачі Сталіним Польщі міста Холм (Хелм), яке 1237 року заснував Данило Галицький і яке 1240 року не зміг узяти Батий. Але такі питання «висіли в повітрі» і Цихоцький не зміг утриматися від скарги, що в національній пам’яті України поляки мають застарілу репутацію окупантів. Ця репутація й справді застаріла і практично майже жодним чином не впливала на ставлення сучасних українців і поляків один до одного, доки партія «Право і справедливість», яка 2015 року змінила в уряді «Громадянську платформу», не узялась енергійно ворушити приспаний часом цей історичний «комашник», через що з нього й повилазили різні агресивні «таргани» підсвідомості.

Звісно, у фабрикуванні цих «тарганів» досить очевидний «московський слід», що й самі московіти не сильно приховують, але й партія «Право і справедливість» (ПіС) не може заперечувати власної активної участі в цьому процесі. Якщо з московітами все прозоро, то участь у ньому «ПіС» має дві причини, одна з яких полягає в нинішній політиці цієї партії, а інша має значно глибше історіософське коріння.

Щодо поточної політики «ПіС», то складається враження: в ній дуже заздрять євреям, які здобули собі статус нації, гнаної внаслідок Голокосту, і хочуть здобути схожий статус для поляків і покласти на їхні голови «терновий вінець» мучеництва. Саме на таку думку наводять найбільш дискусійні тези нового польського закону «Про Інститут національної пам’яті» та його загальне спрямування.

Звісно, поляки — нація героїчна, але уряд «ПіС» цікавить не тільки просте визнання цього факту, а й матеріальний бік такого визнання двома державами — Німеччиною і РФ, щоб вимагати з них компенсації за окупацію. Згаданий закон — лише один із кроків у цьому напрямі, а вимогу про сплату компенсації за гітлерівську окупацію уряд «ПіС» 2017 року вже озвучив. Уряд Меркель її не визнав, але це навряд чи зупинить «ПіС», яка почала розігрувати складну політичну комбінацію. В межах цієї комбінації «ПіС» може ще виставити Німеччині вимоги компенсації за участь Пруссії у трьох розділах Речі Посполитої, за Грюнвальдську битву та інші факти нечемного ставлення тевтонських рицарів до свого сеньйора — польського короля. Компромісом у такій дискусії може стати відмова уряду Німеччини на користь Польщі від своїх прав на Кьонігсберг. Звісно, є ще РФ, яка ним володіє, але в Польщі є дуже сильний аргумент — Ризький договір 1921 року, за яким РРФСР брала на себе зобов’язання сплатити їй 30 млн золотих карбованців за час перебування в Російській імперії, але не сплатила й досі. Уряд «ПіС» до цієї теми поки що не повертався, але може її порушити, як і тему компенсації за радянську окупацію. Боротьба «ПіС» за «мученицький вінець» для Польщі може мати цікаві повороти.

Проте на «мученицькому вінцю» Польщі негарно повисає Україна, а факти з історії, як і слова з пісні, не викинеш. Це непокоїть у «ПіС» не одного Цихоцького, звідси й образа на слова про польську окупацію України. Цихоцький цілком правильно розуміє, що Україна може виставити свій рахунок Польщі, і намагається грати на випередження, попри те, що добре знає: жодна із впливових українських партій таких намірів не має. В усякому разі на найближчий час. Утім, у «ПіС» вирішили за краще підстрахуватися на випадок, якщо українська «Свобода» знову потрапить до Верховної Ради і теж почне екскурси в історію з вимогою грошей.

Цією політичною грою і зумовлений той системний «наїзд» у Польщі на ОУН з УПА та персонально на Степана Бандеру, який здійснює уряд «ПіС» із супутнім використанням московської хвилі. Проте і серед поляків дехто ніяк не розпрощається з імперськими амбіціями про Польщу «від можа до можа». Складна комбінація, яку розігрує «ПіС», не спрямована безпосередньо проти України. Україна опинилася в ній за своєю історичною долею, але не має впевненості, що «ПіС» упорається із цією грою і не зірветься в «піке», тим паче що Москва докладає до того чималих зусиль, та й тих, хто щиро вірить в історичну «місію» просування Польщі на схід, але не зробили висновків із минулого, теж вистачає.

Головна проблема таких «віруючих» — вони й досі не зрозуміли, чим насправді була для Речі Посполитої «війна домова (громадянська)» з військом Богдана Хмельницького. Це серйозна історіософська проблема для поляків, а почасти і для українців. Не зрозуміли, попри те, що польський історик і уродженець Львова Людовик Кубаль (1838–1918) вже у ХІХ ст. порівнював Хмельницького із Кромвелем і стверджував: події в Україні були теж революцією, як і синхронні події в Англії. І не тільки він. Навіть Михайло Покровський, історик-більшовик, описував і аналізував їх як буржуазну революцію. Якщо відкинути хибний поділ марксистами революцій на «буржуазні», «соціалістичні», «буржуазно-демократичні», «народно-демократичні» та ще якісь, то з Покровським цілком можна погодитися.

Такі погляди Кубаля, Покровського та інших поділяло в загальних рисах і керівництво більшовиків, доки боролося із самодержавством. Але коли більшовики самі зайняли місце самодержавства, то з 1927 року поступово почали повертатися до його москвоцентричної доктрини історії з певною її модернізацією, і з 1934 року — системно викладати її у школах та університетах. Концепцію Покровського заборонили, як і його праці, оскільки з неї виходило: реакційна феодальна Москва придушила «буржуазну» революцію в Україні, а це вщент руйнує навіть модернізований більшовиками москвоцентризм, за яким із Москви завжди поширювався прогрес. Припустити існування української альтернативи історії «збирання земель» Москвою більшовики не могли, тому обізвали ті події Національно-визвольною війною українського народу і заборонили застосовувати щодо них слово «революція». Революція у XVII ст. в Україні, а не у Московії — це смертний гріх проти марксизму, оскільки Україні не дозволено бути більш революційною за Москву навіть у далекому минулому. Англії та Нідерландам — дозволено, Україні — ні. Навіть хибне твердження Покровського, що Українська революція не пішла у буржуазному напрямку, а звернула у бік феодалізації козацької старшини, не врятувало цю концепцію від заборони.

Схожа ситуація з її трактуванням і в Польщі, де теж не можуть примиритися з фактом, що в Києві і на Запоріжжі могли існувати більш революційні та прогресивні погляди, ніж у тогочасних Варшаві й Кракові. Поляки не можуть її назвати, як Москва, — національно-визвольною, оскільки будуть змушені визнати себе окупантами, а назвати її революцією, як і Москві, не дозволяє гонор. Тому й використовують термін «громадянська війна», що є кроком уперед, порівняно з Москвою, але непевним. Польська версія: так, війна мала соціальні й політичні причини, але назвати її революцією — це вже занадто, та й причини були дрібні, а повстанці не мали політичної ідеології та плану реформ, натомість мали підтримку з-за кордону.

Але цього не мали і революціонери в Англії та Нідерландах. Не мали й революційні поляки з Барської конфедерації, заснованої 1768 року в українському місті Барі, від появи якої йде відлік часу Польської революції до її придушення у 1794 році військами Російської імперії, Пруссії та Австрії. Американська революція теж розпочалась не з проголошення списку реформ, а з «чаювання» у Бостоні, теж не мала чіткої ідеології, і більше відома як Війна північних колоній за незалежність, ніж як революція. У Франції революція теж почалася не з проголошення республіки і скасування привілеїв дворянства. Осмислення подій революцій узагалі скрізь відбувалося «заднім числом», тож не коректно з ХХ ст. і тим паче ХХІ ст. звинувачувати товариство Хмельницького у відсутності наукової програми революції. Навіть через 130 років такої не мали американські, польські та французькі революціонери, незважаючи на добу Просвітництва.

Утім, від Богдана Хмельницького і до Тадеуша Костюшка, який удало був героєм Американської та Польської революцій і вів переписку з революціонерами Франції про допомогу від навали Російської імперії, скрізь проходить вимога визнати гідність людини, її права і намагання запровадити демократію у відносинах між людьми в сім’ї, суспільстві та державі. Образно кажучи, Хмельницький — це предтеча Костюшки для Речі Посполитої, а Українська революція недовершеною мовою «Хмельниччини» поставила ті питання, на які згодом шукала відповіді Польська революція. На одне з них — про рівність народів — поляки ані за Хмельницького, ані за Костюшка правильної відповіді так і не знайшли. Можливо, одним із небагатьох, хто побачив її, був освічений король Ян Казимир ІІ, який спочатку відхиляв пропозицію Хмельницького про переформатування Речі Посполитої на союз трьох народів, але зрештою погодився, коли це запропонував Іван Виговський. Однак для польської шляхти і суспільства 1658 року це була все ще занадто революційна ідея, і Сейм відмовився ратифікувати Гадяцьку угоду, попри те, що король погодився із нею. Сейм виявився більш консервативним, ніж король, і можливість перетворити Річ Посполиту на першу версію Євросоюзу була втрачена на 300 років. Зрештою, саме цей консерватизм Сейму і політичного менеджменту Речі Посполитої й привів її до занепаду.

Хмельницький будив-будив Польщу, але вона не прокидалась, а коли прокинулася, то було вже запізно. Польща навіть коли двічі прокидалась — у XVIII і у ХХ ст., — так і не змогла добре розплющити очі, щоб побачити українців. Уряд «ПіС», і не тільки він, іще й зараз продовжує дивитися на Україну так, наче живе в «золотому десятилітті» для шляхти і магнатів із 1638 по 1648 рік. Будемо сподіватися, що в Польщі таки зможуть подолати цю «очну хворобу» і відкоригують свій погляд на історіософію взаємовідносин між поляками й українцями.