/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2F1c905a216892ad37242d3df83cc18fbe.jpg)
Перші дні листопада 1918 року. Спомин
Бій за головний двірець.
Львів, 1918 рік.
Тогочасний рисунок Спомин.
Написав: інж.
Корнель Целевич.
Дня 19 жовтня 1918 р.
був я у Львові, коли в салі Народнього Дому голова Української Національної Ради як Конституанти, д-р Євген Петрушевич проголосив самостійність Західної Української Держави.
Саля Народного Дому була повна, а по проголошенню счинився крик з боку соціалістів, чому прокламується самостійну державу зі Східної Галичини, а не злуку з істнуючою вже від року Українською державою за Збручем.
Д-р Петрушевич пробував дати вияснення і остерігав перед сильно зорганізованими по краю польськими боївками, однак счинився такий крик, що всяка дискусія була неможлива.
Соціял-демократи заповіли віче своїх приклонників до залізничої салі, а ми, повітові делєґати, одержали друковані інструкції, як маємо поступати по повітах.
Було там заподано, що треба творити повітові комісаріати на місце староств, по містах і селах міські й сільські комісаріати, а для береження порядку міліції.
Євген Петрушевич З тими інструкціями вернувся я до дому.
Розпочалися наради як у Раві, так і в Угнові та ніхто не знав, що робити й як поступати.
А тут до Рави, як повітового міста, зі всіх сторін щодня напливали люди, а дезертирів з фронту чимраз більше.
Вони перестали ховатися, а зачали чимраз відважніше по вулицях ходити й питати, що дальше буде.
Ми урадили, що скличемо віче з цілого повіту на день 31 жовтня і почитаємо там інструкції У.
Дійсно того дня пополудні зійшлися в Раві до жидівської салі на першім поверсі в ратуші на ринку делєґати зі сіл, а в сусідній кімнаті був присутний повітовий комендант жандармерії Кайперт.
Слова, що Австрія розлетілася, з переляком виголошено, в непевности, чи а це завтра не прийдеться відпокутувати.
Вивязалася довша дискусія, що властиво ніхто нічого не знає і не орієнтується в ситуації.
Постановлено вислати трьох делєґатів до Львова по інформації.
Як делєґатів вибрано Василя Сідельника, директора торговельної Спілки «Народний Дім» в Раві Руській, власника хутора «Вишків» коло Лаврикова, а нинішнього протоєрея автокефальної церкви в Винниці на Поділлі, Івана Дужого, господаря з Хлівчан і мене.
Ратуша і частина північної сторони приринкової забудови (сучасна вул.
Коротка), джерело – http://rawa-ruska.
Ми вже до дому не верталися, а лишилися в Раві й нічним поїздом поїхали до Львова.
До нас прилучився ще п.
Гринь Онишкевич, міщанин з Угнова, й так у чвірку приїхали ми рано в год.
6-ій дня 1 листопада на головний двірець у Львові.
Вийшли ми з двірця й побачили на східках уставлений скоростріл.
Довкола крутилися стрільці з жовто-блакитними стрічками,а між ними якийсь хорунжий з револьвером у руці.
Не давали нікому задержатися, а лиш наганяли йти дальше в місто.
Ми не знали, що це значить і разом з товпою, яка з поїзду висіла, висунулися на вулицю.
Тут якийсь малий хлопець, який ніс пакунок на почту на головний двірець з «Народної Торговлі», пояснив нам, що в ночі українські вояки зайняли всі касарні й уряди у Львові.
Ми дуже цікаві поспішили піхотою до міста.
По дорозі стрінули трамвай, який їхав у сторону двірця, бо того дня ще через дві-три години трамваї курсували.
На вулиці Льва Сапіги, Сикстуській нічого нового не було, а лиш коло головної почти бачили ми гурток воєнних листоноші (молодих хлопців у цивільних убраннях з великими шкіряними торбами), які хотіли ввійти до почтового будинку, а наша стрілецька сторожа їх не пускала.
Кароля Людвіка ( нині пр-т Свободи ), 1918 рік.
При кінці Сикстуської вулиці, на розі вулиці Карла Людвика, пішли ми до якоїсь вже отвореної каварні на першім поверсі на чай і з вікна бачили, як на ратуші зявився жовто-блакитний прапор.
Випивши швидко чай, ми переглянули якийсь польський ранішній часопис, який уже вийшов, однак про переворот нічого не подавав, і поспішили до «Народного Дому», де мали відбутися сходини.
Там було багато повітових делєґатів.
Відправа була дуже коротка.
Роздано друковані інструкції і припоручено: «Вертайте домів і робіть те, що ми тут зробили!».
Ми взяли перепустки на вільний виїзд зі Львова з печаткою «Генеральний Секретаріят» і розпочали поворотну дорогу на головний дверець, а по дорозі проектували, чого то ми не зробимо в повіті.
Коло костела св.
Єлисавети стрінули ми відділ озброєних стрільців і якихсь студентів.
Вони від часу до часу давали сальву в воздух і ширили паніку.
Щасливо дійшли ми на двірець.
Тут довідалися, що поїзд не відійде.
Й ми чекали, а з нами повні почекальні пасажирів.
Ліпше було би нам відразу рішитися піти піхотою залізничним шляхом в сторону Брухович, звідки, як опісля ми довідалися, правильно курсували поїзди.
А так ми перейшли цілу облогу двірця.
Бій з поляками за залізничний двірець у Львові, листопад 1918 року.
Малюнок Леоніда Перфецького.
Вже пополудні почалася стрілянина.
Скоростріли уставлені на чотирох рогах двірця безнастанно стріляли ніч і день.
Поїзди від часу до часу приходили й відходили.
Подорожних богато приїздило, однак мало відважувалося іти до міста з двірця вулицею.
Богато, почувши музику скорострілів в почекальнях, в панічнім страху всідали до першого ліпшого поїзду, щоб лиш відїхати з головного двірця.
Тоді одним з поїздів надїхав чотар Осип Сідельник, припадково стрінувся зі своїм братом Василем і прилучився до нашого гуртка.
Ми сиділи в почекальні другої кляси під стіною між вікнами, щоб кулька через вікно нас не поцілила, й чекали на заповіджений поїзд у сторону Рави.
Але не могли дочекатися.
Ліпше зробив о.
Кипріян, парох Немирова, який був з нами на двірці й зараз першого дня пішов піхотою залізничним шляхом на Яворів до Немирова.
Їси не було що, а їли ми лиш військові цвібаки, які нам стрільці приносили з розбитих ваґонів.
Між залогою двірця порядку не було.
Був там вишкіл жандармерії, в нових мундирах, хлопи добре збудовані й службісти та якась горстка студентів з крісами, які лиш робили замішання.
Командантом був якийсь чотар.
Другого дня стрілянини, це є 2-го листопада, перед вечором , стріли замовкли і ми почули: «Амуніції забракло».
Скоростріли запаковано на машину, яка стояла в поготівлю, на неї всів четар і деякі стрільці й відїхали в сторону Підзамча.
Було це около 5-ої години пополудні.
Так виглядав вокзал у 1918 році, після польсько-українських зіткнень.
Нам, які цей від’їзд бачили, зробилося ніяково.
По стрілянині, через цілу добу залягла тишина аж у вухах дзвонило.
Ми й богато пасажирів стояли на сходах у шкляній салі й надслухували, чи де близько не почуємо «гурра» і польські лєґіоністи займуть дверець.
Одна чверть години нічого, друга чверть години – нічого, з ворожої сторони не чути ні одного стрілу.
Мимоволі питали ми себе, до кого наші стріляли цілу добу!?.
А тут зачинають сходитися ще з ріжних стійок стрільці й питають за комендантом.
(далі буде).