/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F207%2F2c4ec952975b82e840548faff4ce3578.jpg)
Перші дні листопада 1918 року. Спомин
Стрільці у квартирі.
Малюнок Леоніда Перфецького.
Написав: інж.
Корнель Целевич.
Початок тут).
Ми були голодні і помисловий Василь Сідельник почав міркувати, деб здобути трохи харчів.
Від стрільців довідався, що на черновецькім двірці є якийс буфет, деб можна дещо дістати.
Казав нам чекати в почекальні другої кляси на головнім двірці а сам пішов зі стрільцями по провіяти.
А було це вже смерком майже темно, година десь по 6-ій вечором.
Електричного світла не було.
Не минуло й пару хвиль, як вбіг Сідельник до почекальні, де ми сиділи й оповів нам таке: «Як вийшов на вулицю зі стрільцями, надїхало сильно освітлене авто, з білою хоруговкою, на нім полк.
Вітовський, віце-президент міста Сталь і якийсь польський старшина.
Питалися за комендантом, він представився як такий і одержав приказ завішення зброї на дві години.
Авто завернуло і відїхало в сторону міста.
Дмитро Вітовський.
Ролю команданта приділив Василь Сідельник свому брату Осипові, бо цей як четар був у старшинськім однострою з відзнаками, сам зробився його адютантом.
Зробив збірку стрільців, повизначував стійки, вишукав десь поламаний скоростріл, уставив його при вході, не забув переглянути стаційний уряд, а що найважніше задержав на всяк випадок поїзд, який мав останній відїхати з двірця в сторону Станиславова.
По виданню тих розпорядків пішов дальше шукати за поживою.
І не судилося йому таки дійти до черновецького двірця.
Надїхало знову авто, яке він казав стрільцям по всяким військовим формам задержати і отримав звістку, що переговори зірвані і що за пів години починається стрілянина.
Чернівецький двірець — зруйнований вокзал станції Львів.
Розташовувався між Головним вокзалом та вулицею Городоцькою приблизно на місці сучасного Приміського вокзалу.
Фото кін.
ХІХ ст.
Блідий зявився перед нами і наказав, що сідаємо на поїзд і зараз відїзджаємо в сторону Станиславова.
Так ми зробили.
В поїзді погасили всі світла, решта подорожних, яка була на двірці, всіла також, і поїзд около 7-ої години вечором тихо висунувся з гол.
Без перешкоди переїхав стації Кульпарків, Перзенківку, Сихів і потягнувся в сторону Станиславова.
Тепер прийшли рефлєксії, що ми будемо робити в Станиславові, коли нам треба було їхати на північ!.
На станції Ходорів, минали ми поїзд, який їхав у сторону Львова.
Я, Онишкевич і Дужий, не богато надумуючись пересіли до нього.
Оба Сідельники не хотіли і поїхали дальше.
Вулиця Зиблікевича (сучасна Івана Франка)Наш поїзд доїхав до Перзенківки і там казали всім висісти, бо поїзд дальше не поїде.
Ми висіли, а з нами парусот піжних подорожних, головно вояків з фронту.
Ми замішалися між них і попри елєктричну централю, через Стрийський Парк пішли до Львова.
Думали, що попадемо на польські стійки, а тут нараз команда “стій” і бачимо наших стрільців.
Це було на вулиці Зиблікевича.
Я пізнав знайомого стрільця студента університету Славка Дороша, сина пароха з Вибранівки під Львовом, який також мене пізнав і нас всіх трьох повів до сусідньої касарні, де пізнали ми як команданта добре нам знаного абсольвента прав родом з Угнова поручника Тимка Ґумовського.
Була година 9 чи 10 вечером.
Бій біля парку.
Малюнок Едварда Козака.
Ми оповіли йому наші пригоди, оповіли, що дві годині тому опустили головний двірець через нікого не обсаджений.
Він обіцяв вислати в сторону Головного Двірця стежу, себто вулицею Льва Сапіги, бо головний двірець уважали вже за страчений.
Дав нам дещо перекусити і ми, змучені по двох неспаних ночах, поклалися спати.
На другий день, це є 3-го листопада, рано пішли ми до “Народнього Дому”, де зложили звіт от.
Сеневі Ґорукові з перебутої “облоги” двірця, вийшли на місто і зачали думати якби дістатися до Угнова.
Онишкевич захорував і не міг іти пішки.
В що мав при собі трохи гроша, то закупив на спільний рахунок коня з возом і тим конем у дощ, в зимний вечір пустилися ми в дорогу.
Горук Семен (Сень),військовик, отаман легіону Українських січових стрільців і Української галицької армії (УГА),народився 12 вересня 1873 року у Снятині на Івано-Франківщині.
Поштівка з колекції Юрія Завербного.
Перемоклі до нитки заїхали ми на ніч до Куликова, переночували у пароха і на другий день на полудне заїхали до Рави, а вечером до Угнова.
(Дня 4-го листопада 1918).
Коло читальні, яка була сильно освітлена, я зліз і застав та гурток наших місцевих людей, які терпеливо допитувалися, що чувати в світі і що їм дальше робити.
Всі місцеві австрійські уряди були вже в українських руках.
Найстаршим був четар Семен Трусевич і він став військовим командантом.