Андрій Слюсарчук: про гіпнотичні ілюзії, гібридні війни і вухо Путіна

Останні два роки Андрій Слюсарчук уникає спілкування з пресою.

Після рішення Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ , яким були відмінені усі звинувачення «Доктора Пі» (пізніше цю позицію підтвердив апеляційний суд), він пропав із інформаційного поля.

Було чимало пропозицій від телеканалів про інтерв’ю ба навіть участь у програмах і шоу, але він не пристав на жодну.

І справа навіть не в тому, що він почасти сприймає ЗМІ в цілому як вороже середовище.

Можна зрозуміти, – свого часу тільки лінивий не долучився до «сенсаційного викриття», у результаті якого Слюсарчук провів за гратами більше чотирьох років.

Він має, що сказати, але вважає, що спочатку в процесі його виправдання має бути поставлена крапка.

Тому це інтерв’ю "ПіК" – перше і єдине після звільнення Андрія Слюсарчука – має кілька тематичних обмежень.

«Доктор Пі» не бажає коментувати звинувачення на свою адресу, не хоче нічого пояснювати і доводити, опиняючись на позиції людини, яка виправдовується.

Тваринні закони держави і що не так з людьми.

Професор Андрій Слюсарчук абсолютно не справляє враження людини, життя якої було зламане падінням з п’єдесталу.

Він жартівливий, впевнений і затребуваний.

Вчергове приїхав з Європи, де має приватну лікарську практику.

І зовсім не дивується процесам, які відбуваються в Україні.

Бо колись, каже, багато чого передбачав, зокрема у своїй радіопрограмі «Ігри розуму».

– У одній із своїх програм на «Радіо Ера ФМ» ви у 2010 році висловили думку про те, що усі «регіонали» мають бути люстровані.

Тоді така політична логіка була надто ризикованою, а ви транслювали її дуже вперто.

Дехто навіть вважає, що одною з причин вашого переслідування була саме така позиція.

Вас слухала велика аудиторія, записи програм розходились Інтернетом.

У певному сенсі Ви ще на початку каденції Януковича доклались до формування протестної громадської думки.

Ви опинились в ізоляції, коли в Україні був мир, відносна стабільність та традиційне невдоволення владою.

А повернулись в іншу країну – постреволюційну, у стані війни, економічної кризи, із високим рівнем внутрішньої агресії….

– Я переконуюсь в тому, що Україна як держава, з великим людським потенціалом, не дивлячись на вибухи «революційної активності», досі не виробила свого унікального досвіду.

І тут доцільні саме психологічні оцінки, бо у корені усіх історичних невдач нашої держави лежать певні соціально-психологічні феномени.

Організована соціальна поведінка, розподіл соціальних ролей, які ми сьогодні спостерігаємо – це відголоски радянського минулого.

Як тоді і там, так зараз і тут, повністю знівельовано поняття особистості.

Держава обмежується примітивним підгодовуванням «мас» – аби тим вистачало на забезпечення біологічних потреб.

А маси вимушено зосереджені виключно на отих своїх біологічних потребах.

Біда нашої держави в тому, що вона побудована на примітивних соціальних принципах, притаманних світу тварин.

Уявимо собі стадо здоровенних буйволів, на яких несеться прайд левів.

Чому буйволи, яких значно більше, програють? Чому частину з них завжди зжирають леви? Тому, що кожен з них рятується в одиночку.

Залишаючи своїх сородичів також самотужки рятуватись від атаки хижаків.

В умовному «стаді», що називається Україною – така ж ситуація: проблема дефіциту соціальності.

Того, що мало б бути закріплене в людині – адже тільки соціальна поведінка людини розумної, дає можливість виникнення і застосування колективного інтелекту на порятунок: вижити усім, коли хижаки намагаються кимось поснідати або повечеряти.

Виник феномен страху, спровокований проблемою виживання.

В системі внутрішнього стану верх взяли невпевненість, сум, невизначеність і слабкість.

Тому відбулось звуження особистості.

До стану, за якого зникає мотивація організовуватися як соціальній, колективній системі і залишається кожному лише тягнути фуфайку на себе.

Я переконаний, що саме цей феномен сьогодні нищить Україну і дає можливість хижакам (так званій політичній еліті, олігархам, чиновництву, прокурорсько-суддівській мафії) бути в силі.

Колись я прочитав цікаву історію, можливо метафоричну, але дуже повчальну.

Коли Сталін давав Берії уроки того, як утримувати у страху і покірності «стадо» (радянський народ), він начебто наказав принести до кабінету курку.

Курка пішла собі кімнатою, роздивляючись, чи нема десь якогось зернятка.

Сталін узяв її на руки і обскубав.

Отак просто – живу.

Гола і шокована курка відчувала холод, страх і біль.

І вже нікуди не йшла.

Навіть намагалась притулитись до свого кривдника, аби тої її зігрів.

Отаке ж за великим рахунком зроблено і в Україні.

І немає значення, сплановано діяли наші сучасні хижаки, чи керувались старими радянськими лекалами, які зашиті в їхньому ДНК.

Ця жахлива «політична еліта» напрацювала примітивний, але дієвий механізм керування «стадом».

Для того, щоб індивіди не мали можливості вибудувати систему відсічі хижаку, «еліта» на законодавчому рівні так сформувала механізми соціального ліфту, що продертись до влади, до їхнього «кола обраних» комусь ззовні практично неможливо.

І ця конструкція потужна, як онкологія в організмі.

Рак має свої закони, які вибудувані так, що є сильнішими загальної системи.

І тому хворий гине.

Так само і тут.

Хижаки підпорядкували собі Закон, локалізували свій життєвий простір і готові в ім’я збереження такого стану речей, покласти на вівтар стільки представників «стада», скільки того потребуватиме ситуація.

Розумію, що моя думка не усім сподобається, але впевнений, що у найближчому майбутньому такий розклад в Україні зміниться тільки за однієї умови – коли зміняться самі люди.

– А що не так з людьми?.

– Соціум нині має дефіцит чітких правил – внутрішніх і соціальних, які роблять істоту людиною.

На кшталт – не їсти собі подібних, не красти, не вбивати, не брехати, не ламати життя іншому… Вам це спостереження здається банальним, наївним? Але чи не переконувались усі ми в тому, що людина насправді є носієм тваринних інстинктів? Вбивати собі подібних? Будь ласка! Прагнути постійного задоволення? А як же! А так звана «еліта» – вона не за тваринними інстинктами живе?.

У той же час в українському менталітеті існує проблема співучасті.

Переважна частина людей підсвідомо «розуміють» поведінку влади, внутрішньо погоджуючись з тим, що багато хто, гіпотетично опинившись на місці хижаків, швидко і без напруження прийняв б «правила життя», хижацької групи.

І це – ключовий фактор, бо коли владі даються надправа і надможливості, то для неї має існувати надвідповідальність.

Це єдиний механізм стримування, передбачений природою.

Якщо стадо биків зорганізується і підчепить на рога пару левів – левовий прайд залишиться без обіду.

Якщо бики опанують цю технологію – виживаємість їхньої популяції зростатиме.

Різниця в тому, що тварини здебільшого неспроможні на таку самоорганізацію, а люди – спроможні.

Отже самоорганізація має іти за принципом створення суспільних об’єднань.

Не тих, сьогоднішнього зразку, де превалює суто демонстративна ідеологічність або інтерес отримати гранти від «донорів» (такі об’єднання приречені на періодичні альянси із правлячою елітою).

А тих, де людей об’єднує розуміння необхідності виживання.

Це головний стимул, адже ніякий одинак перед системою не втримається.

В політику повинні приходити нові люди, з новим багажем.

Вони повинні тасуватись як колода, аби політикум оновлювався з кожними новими виборами.

І щоб жоден патологічний фактор – гроші, політичні важелі, законодавство – не мали б впливу на цей процес.

В Україні політична система до мерзенності стабільна і це біда.

Вона не змінюється, відповідно – не розвивається нічого.

Ситуація патова.

Вона буде такою, доки не почнуть вимирати нинішні мастодонти – політичні хижаки, які вже майже три десятиліття пожирають ресурси країни.

А нове покоління, що нині отримало можливість вивчати досвід відкритого Світу, – його соціально-політичні, економічні, культурні, історичні принципи, – почне мікрорухами поникати до системи і змінювати її.

Процес переходу в іншу якість буде дуже повільним.

Багато хто відчуває це і їде звідси геть….

– Чому в такому випадку Ви досі тут? Що вас тримає?.

– Я маю де-юре і де-факто захистити свою гідність.

Я багато втратив.

Мені потрібен час, потрібна тривала внутрішня психотерапія, щоб я міг прийти в себе.

І зорієнтуватися, куди мені іти далі по життю.

Та й за великим рахунком є такий фактор – за кордоном існує культура безперечної довіри до системи юриспруденції.

Для європейців суд – це святе.

Бо вони не знають, що існують такі феномени, як українське правосуддя.

Тому, нажаль, на цьому етапі мені було б важко там адаптуватись.

Я маю виграти (і виграю!) останню інстанцію.

Гіпнотична ілюзія винуватості.

– Ви торкнулись феномену українського правосуддя.

Яке усе-таки виявилось здатним на «прозріння», адже вищій і апеляційний суди відмінили винесений вам вирок.

Відомий український адвокат Ярослав Зейкан, який певний час займався вашою справою, зазначав, що ви у якийсь момент фактично взяли на себе розробку стратегії захисту.

Він вважає, що зміна вектору справи на вашу користь – здебільшого ваша заслуга.

– Єдиними правниками, хто у той час не попав під вплив жахливої, я б сказав – гіпнотичної ілюзії моєї винуватості, – були дві людини.

Це безперечний авторитет в юридичних колах – адвокат Ярослав Зейкан та правозахисниця Тетяна Перепеткевич.

Усі інші захисники, які входили у справу на етапі слідства і першої судової інстанції, не могли насправді нічого зробити, бо потрапили під вплив цієї ілюзії.

Шансів на захист тоді в мене практично не було.

Але я чітко розумів, що барикада псевдоправосуддя не спиралась ані на логіку, ані на факти, загалом на якість законні моделі.

Тож «вловити» їх на фальсифікаціях, підтасовках, маніпуляціях було лише питанням часу.

Кожна юридична ситуація, яку вимальовували слідчі і прокурори, повинна була спиратись на певні процесуальні дії, документи, обставини.

Яких не було! Я завжди, наприклад, підкреслював, що в основу звинувачення у начебто відсутності в мене медичної освіти, покладено якийсь Акт, який не має жодної юридичної сили.

Він написаний особами, які не мають юридичного права складати такі документи, виготовлений без дотримання правових процедур і поданий до суду у вигляді ксерокопії.

Мені, звичайно, зрозуміло, чому у справу підклали такий нікчемний папірець: якогось переконливого документу їм отримати не вдалося.

Бо у Москві чітко розуміють, що я там вчився.

Попри те, що особиста справа студента Слюсарчука із архіву медуніверситета загадково зникла, залишились інші документи і докази мого навчання.

Тож мені довелось сідати за юридичну літературу і вивчати – що таке Акт, хто уповноважений його формувати і видавати, який юридичний статус він має і які правові наслідки несе як для мене, так і для сторони обвинувачення.

Це не було надзавданням, бо я здатен вчитись швидко і ефективно.

Через певний час я вже знав тонкощі процесу у кримінальному праві, досконало вивчив КПК із усіма коментарями.

Опрацював купу юридичних монографій та дисертацій, інших наукових робіт в галузі права.

Кінець-кінцем, я ознайомлювався навіть з правовими позиціями Верховного суду, судовою практикою у тематиці, яка тою чи іншою мірою стосувалась звинувачень на мою адресу.

Таким чином я і вибудовував захист – через призму цих нових для мене знань.

Цей процес був навіть певним задоволенням, бо справа рясніла підлогами, фальшивими доказами і свідченнями, неправовими процедурами, які можна було спростовувати, визнавати нікчемними і так далі.

Кваліфікований, чесний і неупереджений адвокат мав можливість ефективно застосовувати ці аргументи.

Ярослав Зейкан має на увазі саме таку ситуацію.

Але він долучився до справи на етапі касаційного процесу, який ми, власне і виграли.

А на початку, під час першої судової інстанції і апеляції, що б я не доводив, чим би не аргументував свою невинуватість – усе розбивалось об рифи безправ’я.

Скажімо, я надав суду список своїх однокурсників і викладачів – більше 90 осіб – аби викликали і допитали хоч одного! Суд це прохання ігнорує! Натомість жваво реагує на інші речі.

Наприклад, приводять до суду якусь бабусю в якості свідка.

Прокурор Прокопов просить її ознайомитись із своїми попередніми показами і підтвердити їх.

Показує протокол її допиту.

І тут вона каже – «Це не мій підпис!» Прокурор починає нервово тицяти їй папірці, наполягаючи на тому, що там її підпис, на що стара заявляє, що її узагалі не допитували! Усі шоковані, враховуючи той факт, що до суду її привіз слідчий, який, власне, допитував пару місяців тому.

Узагалі-то навіть це є формою тиску на свідка, але не у тому справа.

Вона навіть слідчого не впізнала! А тепер увага – саме ця жінка, згідно з протоколом допиту, давала свідчення, що вона мене начебто пам’ятає у віці дев’яти років (слідству треба було якось довести вигадану для мене біографію – з міфічними дитячими будинками, ПТУ та іншою маячнею).

Тобто пройшло майже 40 років, і в протоколі написано, що допитувана мене «впізнала», при цьому вона в судовому засіданні не може згадати навіть те, що її узагалі допитували! Уявляєте, до якого маразму доходив цей процес?.

Я половину свого життя вивчав, як люди маніпулюють.

Як мозок формує відношення до тих чи інших обставин та реакції на них.

Як ми навчаємось, як входимо в ілюзію… Цей суд був сюрреалістичним втіленням механізмів маніпуляції.

Які не мали б працювати у судовому процесі, де діють лише факти і докази, але у суддів, прокурорів, слідчих – стільки влади, що ця машина рухається, не зважаючи ні на що! Пам’ятаєте, як колись про Януковича казали: «Єслі Фьодорич захоче – то і мертвий зарегоче»….

Медіа–провокація інстинктів.

Згадується інтерв’ю відомого політтехнолога, який наводив справу Слюсарчука у якості прикладу локальної інформаційної спецоперації.

Яка мала ознаки технологій пост-правди, які нині широко застосовуються Росією у пропагандистських спецопераціях проти України.

Чи є у Вас пояснення – яким чином у сприйнятті суспільства «плюс» моментально перетворюється на «мінус»?.

І не має «щеплення» – напрацьованого досвіду протидії.

Згадайте радянські часи, 30-50-ті роки.

Знищувались мільйони невинних людей.

А інформаційне сприйняття формувалось лише кількома офіційними газетами, які мали шалений вплив і авторитет.

Настільки потужний, що більшість суспільства ставилось до репресій як до певної соціальної норми.

Після краху тоталітарної держави, відбувся злам, характерний серед іншого і тим, що люди, навчені досвідом радянської пропаганди, залишили у собі зерно недовіри до ЗМІ – не дивлячись на те, що інформаційних носіїв стало дуже багато.

Тобто будь-яка спроба формувати однозначну суспільну думку, вже не мала б спрацювати на сто відсотків.

І тут була знайдена інша технологія – масовість, варіабельність, швидкість і потужність подачі теми у різних ракурсах із певним трактуванням і розрахунком на певну реакцію.

І захист зламався!.

Аби зрозуміти ці механізми та їхню дієвість, можна провести паралелі із введенням індивіда у гіпнотичний стан.

Що насправді є дуже простим процесом.

Мозок упродовж людського життя напрацьовує стереотипи, правила, умови існування.

У яких він дуже добре орієнтується, регулюючи свою поведінку в певних обставинах.

Для того, щоби ввести людину (або навіть тварину) у змінений стан свідомості, щоб мозок відкрився для можливості ним маніпулювати, потрібно переключити саму свідомість.

Ці стани дуже прості – сміх, плач, переживання, агресія, здивування….

Так от, якщо брати за приклад мою ситуацію – провокацій, спрямованих на зміну свідомості, ЗМІ подали просто у шаленій кількості.

Починаючи від сумновідомої газети «Експрес», усі неадекватні волання якої про «доктора смерть» старанно підхоплювало телебачення, закріплюючи психологічний вплив на аудиторію, і закінчуючи нескінченними публікаціями в центральних та регіональних, місцевих ЗМІ.

Чи пам’ятає Україна настільки потужну інформаційну кампанію, присвячену одній людині? Навряд чи.

І ця кампанія тривала не день-два, як це зазвичай відбувається – суспільству активно промивали мізки місяцями!.

І я не відкрию Америки, якщо скажу, що механізми гібридної інформаційної війни засновані саме на провокації зміни свідомості.

Саме тому вони такі дієві.

Мало того – результатом є навіть звуження свідомості читачів і глядачів.

Бо мозок не має варіантів протидії, в нього не закладено стереотипів, моделей поведінки, для протистояння такій ситуації.

І тому соціум легко ковтав ту поведінку, яку йому нав’язували.

І якісно фіксував цю реакцію! Така фіксація пояснюється крайньою емоційністю нав’язаного портрету.

Адже ніхто не бажає ідентифікуватися з людиною, щодо якої сформована абсолютно однозначна гіпернегативна ілюзія.

У людей виникає підсвідоме бажання відмежуватись від носія такого амплуа і довести для себе що вони – кращі! Таким чином тут присутні і механізми підняття власної самооцінки і навіть самозбереження! Бо ти ж не станеш на бік того, кого усі таврують як злочинця, це означатиме, що ти такий, як він.

А таку перспективу люди відчувають як небезпеку для себе.

І коли інформаційний вплив досягає такого піку – захист ламається остаточно.

У людей просто зникає потреба піддавати інформацію критичній оцінці.

Вони починають відторгати усе, що може розбити сформований стереотип, адже спроба аналізу, виникнення сумнівів – це вихід із вибудованої зони психічного комфорту і занурення у тривогу.

Такої фрустрації жодна людина не прагне.

Вона завжди прагне задоволення і спокою.

Тому воліє залишатись в ілюзії, де все спокійно, чітко і зрозуміло.

«Відгризти вухо Путіну?».

– Уявляєте собі ситуацію, за якої до Вас почнуть ставитись так, як ставились до початку «викриття» і переслідування? Що ви маєте для цього зробити?.

– А ви мені скажіть! Що я маю зробити – навчитись літати або оживляти мерців? Відгризти Путіну вухо в ім’я України? Це подіє? Ні.

Вона формувалась потужно і активно.

Тому сьогодні я не бачу можливості, щоб натовп, як єдину систему, можна було б повернути на іншу точку зору.

Просто для цього мали б бути задіяні не менш потужні інформаційні і соціальні ресурси, які було кинуто на створення образу «вбивці-ПТУшника».

І тут питання вже не в технології, вона зрозуміла.

Питання в іншому.

Фахівці з інформаційного маркетингу свідчать, що кампанія, застосована з метою знищення моєї особистості, якщо скласти усі публікації, ефіри і «роботу» в соцмережах (а вона велася!) – коштувала кілька мільйонів доларів.

Аби повернутись у колишньому образі, треба витратити стільки ж або більше.

Тому це питання наразі для мене не актуальне.

Та й медіа з тої пори, як розказували казки про те, скількох немовлят я зжер під час вечері і чим їх закусив, жодним чином не змінились.

Більшість – керовані і залежні.

А у випадку зі мною – ще й зв’язані збоченим розумінням власної патологічної «чесності».

Їм важко навіть припустити, що вони, які з такою пристрастю смакували «жахливі злочини» Слюсарчука, раптом вимушені будуть давати заднього.

Бо це дорівнює опосередкованому визнанню власної масштабної брехні.

Ви думаєте, що ЗМІ спроможні на такі відчайдушні прояви об’єктивності?.

– Можливо, вони просто чекають рішення останньої інстанції….

– Я так не думаю.

Адже дві судові інстанції відмінили вирок щодо мене, причому – із сенсаційним вердиктом про повну нікчемність обвинувачення по усім статтям.

І що? Відбувся інформаційних вибух? ЗМІ цю новину «не помітили».

Мало того – деякі після того, як навіть вперте у своїй обвинувачувальній сутності українське правосуддя визнало свою «помилку» щодо мене, відчули небезпеку, страх відповідальності за провокації і брехню.

Я розумію, чому газета «Експрес» ніяк не може вгамуватись, досі час від часу влаштовуючи медійні істерики навколо «Доктора Пі».

Чому вони, наприклад, вперто волають штампами із вироку першої інстанції, знаючи, що це рішення відмінене? Знаючи, що до мого повного виправдання залишився один крок, причому інших варіантів у судової системи щодо цієї справи немає.

Звично тиснуть на суд, аби захистись від перспективи самим опинитись у ролі підсудних.

Іноді мені здається, що отакі «засоби» масової інформації існують за законами середньовіччя.

Але найстрашніше в тому, що такі правила життя вони нав’язують соціуму.

І, як бачимо, в них це виходить.

Тому справедливість для мене полягає не тільки у виправданні.

А й у відповідальності тих, хто намагався стерти мою особистість.