Британський фотограф: Чорнобиль – покинутий радянський рай

Чорнобильська зона з 2000-х вабила туристів і сталкерів.

А нещодавній вихід британсько-американського мінісеріалу «Чорнобиль», який у рейтингу IMDb обійшов «Гру престолів», тільки посилив інтерес до зони відчуження.

Так, замовлення чорнобильських турів іноземцями на літні місяці зросли приблизно на 40%.

Британська The Guardian теж долучилася до цієї теми і опублікувала фоторепортаж Тома Скіпа, який минулого року відвідав Чорнобиль, Прип’ять, Славутич та інші населені пункти зони відчуження.

Він поспілкувався з людьми, яких торкнулась катастрофа: від ліквідаторів ЧАЕС до переселенців та тих, хто живе і працює там зараз.

Далі – пряма мова автора.

Але поступово це стало нав'язливою ідеєю.

25-го квітня,я одразу попрямував з аеропорту до Славутича - міста, збудованого для переселенців з Прип'яті, яке приймало евакуйований персонал Чорнобильської АЕС, Адже після катастрофи було вирішено продовжити виробництво електроенергії.

Всі радянські республіки були покликані поспішно допомогти з будівництвом об'єктів, що зрештою стануть останнім атомним містом.

Це - люди, які прийняли на себе найбільшу дозу радіації.

Менш відома назва для них - «зелені машини».

Мова не тільки про колір їхньої форми: просто там, де техніка виходила з ладу через немислимо високі рівні радіації, ці люди продовжували працювати.

«Радіація мене боялася.

І я не боявся радіації», - каже пан Маркін, який працював оператором на АЕС і жив у Прип'яті.

Те, що я побачив у Славутичі о 01:24 - це час, коли 32 роки тому вибухнув ядерний реактор на ЧАЕС – викликало хвилю нестримних емоцій.

Представники церкви, вчені і військові зібралися разом, щоб віддати належне людям, які боролися з невидимою силою атома.

Пізніше того ж дня у міському музеї зібралася група ветеранів-ліквідаторів, котрих я сфотографував і поспілкувався з ними.

Мій туристичний гід Віталій Поярков у будинку, який збудували для чорнобильців в Славутичі, де він живе разом із матір'ю.

Я хотів потрапити до зони відчуження.

Зрештою отримав дозвіл і можливість фотографувати.

Доїхати до зони туристам дуже просто, оскільки багато фірм організовують одноденні поїздки з Києва, але я хотів піти сам.

Моїм гідом став Віталій, завданням якого було стежити, щоб я не ходив до заборонених місць.

Зона відчуження з радіусом 30 км включає територію атомної електростанції, а також занедбані села, дитячий табір відпочинку, військовий радар «Дуга».

Ця територія зараз населена групою людей, відомих як самосели.

Після аварії зона була повністю евакуйована, а місцевим жителям було сказано, що вони повернуться додому протягом двох-трьох днів.

Однак офіційно мешканцям ніхто не дозволяв повертатися.

Водночас деякі люди, попри ризики радіації та заборону, вертаються.

«Де б ви ні працювали, ви відповідаєте за це місце роботи.

Коли сталася аварія, моя душа горіла у вогні...», - згадує ліквідатор Галина Іванівна Кошева.

Світлана Захарченко була на четвертому місяці вагітності, коли у Прип’яті сталась катастрофа.

Її син Джей народився із серйозними ускладненнями печінки.

Світлана Захарченко в Прип'яті до аварії.

Невдовзі по приїзді до зони відчуження я виявив, що мій дозвіл на відвідування станції було скасовано.

Того ж дня у Чорнобилі, де півтори тисячі осіб все ще працюють, обслуговуючи електростанцію, мій гід і я лишилися замкненими у місцевому музеї.

Нам довелося вистрибувати з вікна туалету першого поверху, щоб вийти на вулицю.

Виявилось, що у моєму авто пробите колесо.

Я оперативно міняв його під дощем, який параноїдально вважав радіоактивним.

У мене було відчуття, що пострадянська хмара невдачі переслідувала мене на кожному кроці.

Джерело ядерних опадів, яке заточили в сталевий і бетонний саркофаг, можна сфотографувати тільки з одного ракурсу, тож туристи покірно висаджуються зі своїх туравтобусів в цьому місці.

Поруч - водойма-охолоджувач, в якій повно величезних риб.

Раніше риба була потрібна для годування ведмедів, яких вирощували для місцевої хутрової промисловості.

Але після аварії хутра були непридатні, а рибу вже ніхто не виловлював.

Працівник бюро випробувань у Чорнобилі.

Люди працюють на електростанції (обслуговують, контролюють та охороняють її) вахтовим методом - 10 днів за зміну.

Власниця магазину в Чорнобилі, де досі півтори тисячі чоловік обслуговують електростанцію.

Переселенець Василь Семенович Разуменко у себе вдома в зоні відчуження.

Василь Разуменко стверджує, що йому виповнилося 113 років, хоча записи говорять, що йому 95 років.

Він працював на суднобудівному заводі в Одесі.

«Скажіть їм, що цей старий покидьок ще живий, - такими були його прощальні слова.

- Тим чоловікам, що працювали на суднобудівному заводі, скажіть, що Василь все ще дихає».

Ганна (на верхньому фото) та Соня Заворотні.

Ганна Заворотня доглядала за молодшою сестрою Сонею від самого її народження.

Вони живуть на клаптику своєї землі, їжу отримують від правоохоронців та туристів.

Прип'ять - найближче місто до електростанції.

Раніше воно було яскравим прикладом радянської сучасності, щороку його відвідували вчені-атомники з усього світу.

У центрі покинутого міста знаходиться парк розваг, який повинен був відкритися 1 травня 1986 року.

Іржаве оглядове колесо стало знаковим для Чорнобильської антиутопії.

Статуї Леніна масово зносять в українських містах, але в зоні відчуження речі мають залишатися недоторканими.

Агітплакати у культурному центрі Прип'яті.

Сама катастрофа якби «заморозила» об’єкти такими, якими вони були під час аварії, і нічого не слід торкатися через страх перед радіацією.

Зона відчуження охоплює близько 2 600 км².

З району було евакуйовано близько 91 тис.

Найбільше мене вразив дитячий табір відпочинку, який стоїть покинутим біля головної дороги в зоні відчуження.

Я не бачив його раніше на фотографіях, але тепер ця картинка для мене стала уособленням долі тисяч невинних людей, які постраждали від аварії на ЧАЕС...

У зоні знаходився таємний військовий об'єкт, що містив частину радіолокаційної системи «Дуга», що використовувався для ракетної оборони.

Система радіолокатора «Дуга» має ширину близько 1 км.

Покинутий басейн у Прип'яті, який використовували в рекламі міста в 1985 році.

Наостанок хочеться згадати про одного з ліквідаторів - Якова Мамедова.

У ньому така внутрішня гідність і сила, яких я ніколи не бачив.

Яків розповів, як втік із московської лікарні, злякавшись надмірного лікування.

Мамедов думає, що вижив тільки тому, що був спортсменом - він все ще може підняти над головою гирі, які я не підняв би вище своєї талії.

Але радіація зруйнувала його особисте життя.

«Я втратив сім'ю.

Я не зміг виконувати подружні обов'язки, тож дружина втекла з іншим, прихопивши мою 3-річну доньку.

Таких людей, як я, небагато лишилося.

Нас було 12 чоловік у бригаді, тільки четверо вижили.

Інших просто накрили з головою і вивезли», - розповів Яків.

Те, що спочатку мені здавалося нелогічною самопожертвою людей, отримало сенс у цьому покинутому радянському раю.

Серіал «Чорнобиль»: чи впевнені ми в безпеці атомних електростанцій, які працюють в Україні?.

Юлія Тимошенко: Серіал «Чорнобиль»: шедевральний, справжній, ненадуманий, моторошний та страшний.