Ахтем Чийгоз: Москва завжди прагнула перетворити Крим на гарячу точку

Ахтем Чийгоз відчув на собі всі всю міць російської каральної системи.

Три роки заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу провів у в’язниці.

Та тиск і тортури не зламали його.

Навпаки, політик, який нині йде у парламент від партії Петра Порошенка «Європейська Солідарність», впевнений, що московський ворог буде переможений, а Крим возз’єднається з Україною.

Зараз постійно говорять про можливий реванш Росії.

Як людина, яку три роки переслідувала російська окупаційна влада Криму, що ви відчуваєте, коли говорять про такий реванш? Він справді може відбутися?.

Така загроза існує.

Один яскравий приклад: зараз відбувається спроба фашистами, я їх по-іншому не називаю, повернути назви вулиць діячам радянського періоду, таким як Жуков, які ненавиділи і нищили наш народ, які даремно вбили мільйони людей.

У проросійських реваншистів особлива ненависть до України, до фундаментальних цінностей нашого народу і держави.

Особливо це було відчутно у Криму протягом 25 років.

Я весь час порівнюю Україну до 2014 року і зараз.

Пам’ятаю, як колись говорили, мовляв, «яка різниця» між нами і ними.

І ось прийшла ця «різниця» у вигляді військового чобота, у вигляді російського терориста до нас на Батьківщину, де ми – люди різних національностей і віросповідання – мирно і спокійно жили.

З 27 лютого 2014 року Крим занурився в морок втрат і жаху.

Але там ще жива надія, що ми зможемо звільнити свою землю і наших рідних від цього жахіття.

Як виживають політв’язні Кремля в російських тюрмах, зважаючи на постійний пресинг з боку ФСБ?.

Я часто кажу, що досі не можу вийти з в’язниці, бо практично щоночі спілкуюся з ув’язненими в Росії.

Там сидять наші хлопці, які ціною свого життя та благополуччя не хочуть зраджувати цінності, не хочуть йти проти своєї совісті.

Я гордий від того, що наші хлопці не ламаються під тиском ворога.

І коли ми чуємо, що політв’язень Володимир Балух відновив голодування, то повинні розуміти, що це єдиний інструмент, яким можна протидіяти окупантам, щоб висловити свій протест.

І там, в тюрмі, важливо знати, що тут, на свободі, твою боротьбу оцінили і підтримують, а не розмінюють тебе на ситуативні партійні інтереси.

Заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз.

Ви народилися в Узбекистані, в Булунгурі, куди колись радянська влада депортували вашу родину з Криму.

Яким було ваше життя в депортації? Що вам розповідали батьки про історичну батьківщину?.

Пам’ятаю, як наші дідусі і бабусі саджали нас, маленьких дітей, біля себе і розповідали нам про Крим як про якусь казку.

Вони згадували про чудових людей, про родинні вечори, про тепле море і яскраве сонце.

І тільки пізніше, коли ми підросли, то зрозуміли, що за цією казкою ховається біль.

У 1979 році наша родина намагалася повернутися до Криму.

Але після того, як ми туди приїхали, нам дали 24 години на те, щоб ми залишили півострів.

Тоді змушені були залишитися на Кубані.

Ми хотіли бути ближче до батьківщини.

Багато хто нас не розумів, чому ми настійливо хочемо повернутися.

Запитували: чого вам не вистачає? Нібито добре живете, все є.

А нам не вистачало батьківщини, ми втомилися без рідної землі.

І яке це було неймовірне щастя, коли ми нарешті повернулися до Криму.

І от тепер знову окупанти намагаються нас вигнати з дому.

А що розповідали ваші батьки про депортацію? І чи розповідали взагалі?.

Дещо розповідали, але вже пізніше.

Мама згадувала про бабусю, яку з маленькими дітьми на руках підганяли у спину конвоїри ударами прикладів.

Мій батько часто згадує, що вагони потягу були як для скотини.

Там було тісно і душно.

Йому не вистачало кисню, тому його підняли до решітки, щоб він подихав повітрям.

І коли ці історії ми переповідали своїм дітям і онукам, то навіть не могли уявити, що терор і жорстокість одного дня прийдуть до нас знову.

Ахтем Чийгоз три роки провів у російській в’язниці.

«Бездіяльність українських президентів забезпечила пізнішу окупацію Криму».

Коли ви 1989 року з родиною повернулися після депортації до Криму, він вас не розчарував, не видавався менш ідеальним?.

Ні! Крим чекав нас.

Звісно, що спочатку було важко: жили в землянках, все будували з нуля.

Але через кілька років ми вже жили з ним душа в душу.

Хочу сказати, що Крим став таким квітучим, життєдайним і привабливим для мільйонів людей саме після повернення на батьківщину кримських татар.

Наша культура і традиції оновили життя у Криму.

Але були і проблеми, насамперед пов’язані з так званим «самозахопленням земель».

Тоді складалося враження, що офіційний Київ просто намагався ігнорувати ці конфлікти і самоусунувся від їхнього вирішення.

Як ви вважаєте, чому так відбувалося?.

Я часто зараз слухаю президентів того періоду і, на жаль, мушу сказати, що вони так і не винесли уроків з тих подій.

Бо їхня бездіяльність забезпечила пізнішу окупацію.

Не було ніякого самозахоплення земель, кримські татари намагалися повернути собі своє, що колись у них насильно відібрали.

Але у Києві ніби не помічали проблем, або ж навпаки конфлікти штучно інспірувалися.

Дійсно, кримським татарам, які масово почали повертатися з депортації до Криму, не було навіть де жити.

Їхні будинки були заселені іншими людьми, росіянами і українцями.

Ви особисто намагалися повернути колишній дім ваших батьків?.

Ми не хотіли конфліктів, ми все намагалися вирішувати мирним шляхом.

Бо росіяни цілеспрямовано сіяли страх серед місцевого населення, що кримські татари, мовляв, несуть із собою всілякі жахіття і будуть виселяти мешканців із будинків.

І коли ми почали знаходити спільну мову з іншими кримчанами, то Росії це не сподобалося.

Вже тоді Москва прагнула перетворити Крим на одну із «гарячих точок», що масово з’являлися на пострадянському просторі.

Ми не дозволили нами спекулювати.

Ми шукали мирних форм вирішення конфліктів.

І саме це Росію завжди дратувало.

До Криму ви повернулися не самі, а з усією родиною.

З вами також приїхав ваш брат Рустем Чийгоз.

Він був одним із активістів, який брав участь у перших мітингах кримських татар у Москві 1987 року.

Потім, як і ви, з 1989 року працював у владі, згодом став заступником міністра економіки Криму.

Але його не стало….

Так, після того, як ми повернулися, наша родина, на жаль, понесла серйозні втрати.

Я поховав чотирьох братів.

Я поховав сина і не зміг поховати матір, бо вже сидів у в’язниці.

Але сьогодні подібне горе зачепило практично всіх.

Багато сидять по тюрмах, близькі помирають і рідні їх не можуть поховати.

У цій боротьбі проти російської агресії ми всі платимо високу ціну.

Коли Росія захопила Крим і там з’явилися «зелені чоловічки», ви все це бачили зсередини.

Що ви відчували в той момент? Ви думали тоді, що це може затягнутися надовго?.

Точно, що ми тоді знали, – що ми не підкоримося ворогу.

Звісно, ми розуміли, що Україна була неготовою до такого виклику: через попередню політику багатовекторності, через невирішені міжнаціональні питання і питання розселення корінного населення Криму.

Тоді ми відчували, що опинилися один на один з таким сильним і дуже підступним ворогом.

«Ми відразу дали зрозуміти росіянам: кримські татари не договірні».

26 лютого 2014 року ви з вашими соратниками зібрали мітинг біля стін Верховної Ради Криму за збереження територіальної цілісності України.

На ньому було багато людей, і нам всім на материковій Україні тоді здавалося, що кримські татари нізащо не віддадуть Крим, але ситуація розвинулася інакше.

Що відбулося?.

Ми були заряджені Революцією гідності.

Але на відміну від Києва, звідки злочинна влада втекла, у Криму сепаратисти мали підтримку і вже готували звернення до Москви: «Путин, помоги!».

Але того дня вам вдалося запобігти катастрофи.

Що сталося потім?.

Так, 26 лютого ми не дали їм нічого зробити.

Проте, зараз вже відомо, що тоді із Севастополя у Сімферополь приїхала банда злочинців із приватної військової компанії «Вагнер», яка зараз орудує в Сирії.

З їхньою допомогою сепаратистам вдалося захопити Верховну Раду Криму.

Крім того, там вже знаходилося терське козацтво, яке перебазувалося з Ростова-на-Дону.

Також 90% особового складу міліції було на боці сепаратистів.

І 27 лютого в 4:30 ранку до приміщення Ради без будь-якого спротиву увійшли озброєні ГРУшники Росії.

Цього ми, звісно, не чекали.

Ми сподівалися, що СБУ, внутрішні війська, міліція відреагують на захоплення, але виявилося, що більшість з них вже були у змові з російським окупаційними військами.

І коли вранці ми туди приїхали, зрозуміли, що нас чекає серйозна боротьба.

Але ми відразу дали зрозуміти росіянам, що «кримські татари не договірні» і не підуть на співпрацю з окупантами.

Ви залишилися у Криму, хоча Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров були змушені виїхати.

Фактично ви очолили Меджліс, що став осередком кримського опору.

Які були ваші плани в той момент? Як ви збиралися боротися проти російських військ?.

В перший період, десь до травня, ми знаходилися один на один з ворогом.

Ми шукали можливостей мінімізувати втрати серед свого населення.

Були створенні загони самооборони практично на всіх місцях компактного поселення: це десятки тисяч людей.

За московським сценарієм проросійські бандити планували влаштувати різанину, щоб подати це як «внутрішній конфлікт».

Ми не дозволили їм здійснити таку провокацію.

Ми чекали на допомогу Києва, де тоді почалася формуватися влада, відбулися вибори президента, потім – до Верховної Ради.

Тоді ми побачили, що нас не залишають наодинці, йде боротьба, зокрема, і через міжнародні інституції.

Ви час від часу їздили до Києва, і вас попереджали про можливий арешт.

Але ви все одно повернулися у Крим.

Після однієї із зустрічей Мустафи Джемілєва з президентом Петром Порошенком, він мене попередив, що мені краще залишитися у Києві.

Проте я сказав, що не можу залишити наш народ.

Бо вже тоді почалися репресії, людей викрадали, катували, кількох вбили.

Тому для себе я не мав би виправдання, якби залишився у Києві.

Я повернувся і через 10 діб мене арештували.

Три роки ви провели у російській в’язниці.

Вам не давали можливості вийти на прогулянку, на вас постійно чинився різноманітний тиск.

Але найгірше було інше: за вас дуже переживали ваші батьки.

Що ви відчували, знаючи про це?.

Я не надавав тоді цьому великого значення.

Адже я там сидів не як Ахтем Чийгоз, а як представник Меджлісу.

Я був політичним в’язнем, а не простим «зеком», тому і ставлення до мене було іншим.

Звісно, коли я побачився з батьками, і саме тоді я востаннє бачив живою свою матір, мені було важко.

Але вони зрозуміли мою позицію і підтримували нашу боротьбу за свободу.

Вас у тюрмі ламали свідомо?.

Що вони робили?.

Я не люблю про це говорити.

Я знаю що ті хлопці, які зараз сидять, вони проходять ті ж етапи з гідністю.

Єдине, що я хочу і намагаюся донести до наших українців, що тюрма – це не кіно і не романтичний фільм.

Там до тебе жорстко ставляться, як до ворога.

І я хочу, щоб громадяни України гідно оцінили мужність і незламність кримськотатарських активістів, яких не зламали жодні тортур.

Заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтем Чийгоз.

«Я лише попросив матір дочекатися мене».

Крім фізичних тортур до в’язнів росіяни застосовують і психологічний тиск.

Наприклад, вам не дозволяли зустрітися з важкохворою матір’ю.

Від мене довго приховували хворобу матері.

А потім, коли я дізнався і попросив про зустріч, наді мною почали знущатися, не даючи можливості зустрітися.

Але якось одного дня мене вивели на подвір’я в обідню перерву, одягли мішок на голову і кудись повезли.

Я взагалі не міг впізнати дорогу.

Ви знали, куди вас везуть?.

Мене везли дорогою до Бахчисараю з Сімферополя, і я не міг її впізнати, хоча колись по 10 разів на день їздив цим маршрутом.

Я здивувався, як змінився ландшафт, все стало інакшим: пожовкле і вигоріле, немає дерев і навіть польових квітів.

Перед Бахчисараєм я зрозумів, що мене везуть на побачення з мамою.

На подвір’ї я попросив, щоб з мене зняли кайданки, щоб їх не бачила мати.

Але вони просто накинули мені на руки куртку.

Мати лежала, побачила мене… Там стояли феесбешники і не дозволяли нам залишитися наодинці.

Вона підвелася.

Я попросив в неї пробачення, що в такі важкі дні мене немає з нею поруч.

Вона мені відповіла при феесбешниках, що пишається мною.

І щоб вони почули, голосно сказала їм, що «ви не зламаєте мого сина».

Я був просто вражений у той момент.

Бо говорила вона це з останніх сил.

Після чого мене підвели і в мене з рук впала куртка.

Мати побачила кайданки і почала кричати.

Я лише попросив її мене дочекатися.

На жаль, вона вас не дочекалася.

І окупанти не відпустили вас на її похорон.

Проте, як ви потім говорили, що за вас під час поховання синівський обов’язок виконав ваш народ.

Було дуже багато людей на похоронах вашої матері.

Про це я сказав одному ГРУшнику.

Він прийшов до мене і почав переконувати, що це я у всьому винен.

На що я йому відповів, що треба заслужити повагу, щоб в останню путь тебе проводжав весь народ.

Але ця тварина навіть не зрозуміла, що я мав на увазі.

Аліє Чийгоз - матір Ахтема Чийгоза.

Нарешті у ситуацію втрутився президент Туреччини Реджеп Ердоган, і Путін був змушений відпустити вас і ще одного політв’язня Ільмі Умерова.

Спершу вас відвезли до Туреччини, а потім звідти ви вже повернулися в Україну.

Що ви відчували в той момент, коли знову опинилися на свободі?.

Я відчую себе на свободі, коли опинюся вдома у Криму, коли буду зі своїми внуками.

Моєму батькові 83-й рік.

Я його не бачив три роки.

Коли він приїхав до Києва, я йому сказав, щоб він залишався.

Але батько сказав, щоб я продовжував свою боротьбу на материку, а він повинен бути там, на окупованій території, бо до нього щодня приходять люди, які також потребують підтримки.

Саме тому я прийняв запрошення Петра Порошенка балотуватися у Верховну Раду від його політичної сили «Європейська Солідарність».

Бо в парламенті буде за що боротися.

І буде з ким.

Зараз інколи можна почути слова про розчарування, про втому від боротьби.

Де ви знаходите сили?.

Ми боремося за майбутнє своїх дітей, Криму і всієї України.

Тут і беруться сили.

Ви вірите у те, що ми повернемо Крим?.

Обов’язково! Я ніколи у цьому не сумнівався.

Між Україною і окупованим Кримом постійно зберігається живий зв’язок.

Тому ми обов’язково переможемо ворога.

Микола Мельник, для «Главкома».