Таємниці забутого палацику в Урвенні

Палац в Урвенні, малюнок Генриха Пейєра.

Колись його оточував розкішний сад-парк, в’їзну браму охороняли два кам’яні сфінкси, яких місцеві називали “русалками”.

Покої прикрашали ліпні орнаменти й візерунчастий паркет… Нині ж про палацове минуле будівлі нагадують хіба що масивні колони з ліпниною угорі, що так сумнівно “пасують” до облицьованих на радянський манер дешевою плиткою стін.

Колись розкішний і вишуканий палацик в Урвенні тепер не впізнати.

Вид колишнього палацу з двору.

Тут ви не знайдете ані інформаційної таблички, ані вказівника.

Сюди не ступала нога ні туриста, ні дослідника, ні краєзнавця, бо нині в колишній знаній на всю округу панській садибі XVIII-XIX століть — заклад закритого типу.

У серпні 1955 року територію віддали під новоутворений Урвенський будинок-інтернат для людей похилого віку та інвалідів.

У 1983-му його перейменовано в Урвенський психоневрологічний інтернат.

З 2013-го це — комунальний заклад “Урвенський психоневрологічний інтернат” Рівненської обласної ради.

Так палац виглядав у 2008 році.

Склади і конюшні, тюрми і психлікарні, профтехучилища, а частіше — просто руїни.

Така доля багатьох українських палаців і замків, які пішли в небуття, забравши з собою частину нашої історії.

Так сталося й з палациком в Урвенні — мальовничому селі Здолбунівського району, що неподалік Рівного.

Щоправда, він не стоїть у руїнах, хоча й розгледіти сьогодні в ньому власне палац дуже складно.

Задля справедивості слід зазначити, що нинішні поселенці колишнього палацику дбають і про територію садиби, і про саму будівлю, проте….

Колони з старовинною ліпниною і сучасна плитка, вікно автентичної форма.

але з сучасною внутрішньою рамою — дике поєднання.

Фрагмент фасаду.

Архітектурну її цінність втрачено безповоротно, а історичну, схоже, ніхто не досліджував.

Про палацик в Урвенні нині знає обмежене коло фахівців-істориків та хіба що місцеві мешканці.

Cтатусу пам’ятки будівля не має.

Те, що можна побачити сьогодні.

це жалюгідні залишки від колись красивої і впорядкованої шляхетської садиби.

Утім, спотворювати палацик в Урвенні почали, треба зазначити задля справедливості, ще задовго до радянських часів.

Тут колись був головний вхід до палацу, а на першому поверсі між колонами проглядався внутрішній зимовий сад.

Урвенський палацик на малюнках європейських знаменитостей.

Дата побудови палацу в Урвенні достеменно невідома, як і автор проекту.

Один з найавторитетніших в Європі дослідників шляхетських палаців-садиб Роман Афтанази у своїй 11-томній праці “Історія резиденцій на давніх окраїнах Речі Посполитої” (“Dzieje rezydenciji na dawnich kresach Rzeczipospolytej”) писав, що палац в Урвенні побудував у кінці XVIII століття тодішній власник тих маєтностей Ігнацій Подгородецький — родовитий шляхтич гербу Сас.

У 1825 році він помер, а, оскільки не мав прямих нащадків, то його спадок поділили між дальніми родичами.

Власником Урвенни став маршалок Віталіс (Вітольд) Порчинський, який не належав до заможного шляхетського роду, однак був одружений з представницею роду Подгородецьких.

Деякі польські джерела вказують, що палац в Урвенні збудував саме Віталіс Порчинський.

Водночас, польський дослідник Волині історик Мечислав Орлович у краєзнавчому журналі “Ілюстрований путівник по Волині” за 1929 рік, описуючи маєтності Ігнація Подгородецького, зазначає, що “W Urwennie Podhorodeccy mieli pałacyk, wzniesiony w końcu XVIII w.” (“в Урвенні родина Подгородецьких мала палацик, зведений в кінці XVIII століття”).

Про те, що палацик в Урвенні в кінці XVIII століття звів саме Подгородецький, писав у листопаді 1938 року і польський ілюстрований краєзнавчий часопис “Земля Волинська”.

Принаймні всі джерела сходяться на тому, що у 1827 році палацик уже був.

Колишній палац з добудовою, 1990-і роки.

Після смерті Порчинського палац перейшов до його дружини, а потому — до онуки Корнелії, яка була заміжня за маршалком Рівненського повіту Адольфом Омеціньським.

Це були останні власники палацу шляхтичі.

Палац в Урвенні — двоповерхова споруда в стилі класицизму з чотирьохколонним портиком на фасаді.

Останній з господарів палацу той портик розібрав, побоюючись, що він може обвалитися.

Колони перетиналися балконом другого поверху.

Між колонами на першому поверсі були парадні двері.

Будівлю накривав високий дах.

У палацику була оранжерея, на подвір’ї — теплиця.

Те приміщення збереглося донині.

Поруч з палацом звели двоповерхову офіцину — будинок для прислуги і гостей.

Будівля дожила до наших днів, але.

як і палац, “осучаснена” до невпізнання.

За описом Романа Афтанази, до палацу вела дорога через арковий мурований місток.

Далі була в’їзна брама, обабіч якої в саркофагах на високих постаментах лежали два кам’яних сфінкси.

Палацик оточував мальовничий сад-парк, закладений, як вказують польські джерела, Віталісом Порчинським.

Шимон Конопацький, який бачив палацик в Урвенні на власні очі.

й можливо навіть гуляв там на вечірках.

Єдиний загальновідомий короткий опис Урвенського палацу залишив у своїх спогадах польський поет-романтик і мемуарист, уродженець Волині, Шимон Конопацький, який мав маєтності неподалік Урвенни.

Його слова наводить у своїй книзі Роман Афтанази: “Палацик в Урвенній гримів на всю околицю — як через милу оку архітектуру, так і через внутрішнє оздоблення, що разом з англійським парком, що оточував палац, формувало чудову цілісність ансамблю і гарно утримувалося, разом з маленьким селом біля маєтку з витягнутими в рядочок маленькими хатками з мурованими коминами і акуратними городами обабіч ганків, які рясніли квітами”.

Палацик в Урвенні, малюнок Наполеона Орди.

Цей опис доповнюють графічні малюнки відомих художників ХІХ століття Наполеона Орди і Генриха Пейєра, які малювали шляхетські садиби, палаци, двори і замки східних кресів Речі Посполитої, у тому числі й Волині.

Завдяки їх унікальним малюнкам ми можемо нині дізнатися, як виглядали втрачені назавжди архітектурні пам’ятки нашого краю.

Малюнки обидвох художників схожі, адже виконані приблизно в один період.

“Album widoków Wołynia” (“Альбом краєвидів Волині”) Генриха Пейєра, куди увійшов і малюнок Урвенського палацу, побачив світ у середині ХІХ століття.

Малюнок Наполеона Орди, який зберігається у Національному музеї Польщі в Кракові, датовано 1862-1876 роками.

На обидвох малюнках добре видно будинок на узвишші, парк навколо нього.

Перед садибою, в низині, протікав струмок чи річечка, через яку перекинуто мурований місток.

Нині цю місцевість через забудову заледве можна впізнати.

Літографія з малюнку Генриха Пейєра.

Фотокопія її висить у кабінеті Лідії Балабат.

Палац часів власників Омеціньських, як гласить підпис під репродукцією.

“Чеська” історія палацу в Урвенні.

Чеські колоністи з’явилися на землях Урвенни і сусідньої Гільчі в 1871 році.

Родини прибулих (а їх було спочатку 57 осіб) оселилися в Урвенському палаці з дозволу пані Омеціньської, яка на той момент там не мешкала, а частково здавала покої дрібним шляхтичам.

Яким побачили палац колоністи, дізнаємося з книги “Гульча чеська на Волині.

Опис життя в 1870-1947 роках” (автори: Їржі Бонек, Дануше Манова, Вацлав Старек).

Українську версію цієї книги подарувала для Рівне.

Ритм голова Урвенської сільської ради Лідія Балабат, яка активно переймається збереженням і дослідженням минувшини і Гільчі, і Урвенни.

Книга написана на спогадах чеських переселенців, які оселилися в купленому ними палаці в Урвенні в родовому маєтку Корнелії Омеціньської-Кур’єрової.

Ось як описують резиденцію ті, хто ще застав її елегантну розкіш:.

“… нагорі були розкішні зали з гарним паркетом і елегантним мистецьким оздобленням.

А внизу житлові кімнати.

Підлога гарно викладена з дуба.

Вікна і двері — великі, поліровані.

У торці палацу була зимова оранжерея.

Будували той замок італійські майстри та умільці” (зі спогадів Яна Мартінека Старшого).

За описами, вхід з подвір’я вінчали дві масивні колони без фронтону, які збереглися донині.

Через нього заходили до просторої зали з дерев’яними сходами на другий поверх.

На південному, протилежному боці, був зимовий засклений сад.

Угорі над садом — балкон із дахом.

Від зовнішнього простору зимовий сад і балкон відділені чотирма колонами, що сягали даху.

Між зимовим садом і залою були дві кімнати.

Східне і західне крило будинку мали однакове вирішення.

Мали по дві кімнати.

Другий поверх мав таке ж планування.

як і перший.

але кімнати були вищими.

Стеля зали першого поверху була оздоблена ліпниною у вигляді великого польського орла посеред вінця.

Ту ліпнину знищили в 1947 році “совєти”, коли чехи виїхали на батьківщину.

Вікна в будинку були високі і вузькі.

На другому поверсі вищі, ніж на першому.

Будинок мав три комини, двосхилий дах, покритий білим гонтом.

Під будівлею не було льоху, він був на подвір’ї.

Вид з двору, 1930-і роки.

Праворуч ще видно сходи.

Ось як у книзі розповідають про будинок для прислуги і гостей: “Його звели у 1856 році кріпаки з місцевого матеріалу — цегли і вапна.

На першому поверсі була велика кухня, приміщення для челяді та два великі льохи.

Підлога була викладена цеглою.

Офіцина нагадувала своїм виглядом казарму, а могутністю стін — фортецю.

Мала підвищені перший і другий поверхи, через усю довжину яких ішов коридор.

Обабіч нього було по сім кімнат на кожному поверсі.

Стелі другого поверху були нижчими, вікна також були низькі і квадратні.

На першому поверсі в обох кінцях коридору були двері, крізь які можна було вийти на дерев’яні балкони із зовнішніми сходами.

Тепер тих балконів немає.

Особливістю будинку були два потужні комини.

Один з них мав всередині спеціально вибудований лаз зі східцями, через які можна було вийти на дах.

Пожежники часто використовували цей комин як спостережний пункт.

Дах був такий, як і на палаці — двосхилий.

Селяни повинні були здавати на будівництво палацу й інших будівель курячі яйця, які додавали до розчину для міцності”.

Колишня офіцина, нині корпус інтернату.

Вид на колишню офіцину з балкону палацу.

Уже немає бокових балконів із зовнішніми сходами.

Пам’ятають переселенці і великий розкішний парк, а в ньому одноповерховий будиночок, де була теплиця і жив садівник.

Той будинок зберігся.

Нині в ньому господарські приміщення інтернату.

Колишній будинок садівника, каретний хлів і теплиця.

В’їзд до палацу від дороги, що вела на Здолбунів (там нині головний вхід на територію інтернату), проходив по алеї завдовжки 200-300 метрів.

Саме тут при брамі стояли ті постаменти зі сфінксами, яких місцеві називали “русалками”.

Одна з алей, що вела від палацу до потічка, була засаджена чотирма видами ялин.

Місцеві не мали права зайти за огорожу палацу.

А коли когось викликали, то він ще здалеку, не дійшовши до брами, знімав з голови шапку.

З колишнього розкішного саду збереглася ваза, яку інтернатівці обсадили квітами і дбайливо доглядають.

Початок занепаду палацу.

Панське помістя, яке бачило на своєму віку пишні вечірки, карети із шляхтою і дворянами, із багато вдягеними лакеями, не було пристосоване для проживання такої кількості людей праці.

Приїжджі чехи були ковалями, мулярами, музикантами, шевцями, селянами, чорноробами, які не звикли до розкошів і особливого комфорту.

Спершу вони з пересторогою ступали на розкішний паркет і дивилися на красиво оформлені стіни і стелю.

Але через необхідність налагоджувати побут, варити їсти тощо невдовзі вже без зайвих церемоній добудовували в кімнатах перегородки, проливали воду на розкішну підлогу, байдуже спостерігали, як вкриваються кіптявою стіни в імпровізованій кухні… Для опалення без жалю рубали дерева просто в палацовому парку.

Переселенці обставили палац різними хлівами і будами — для худоби, для зберігання збіжжя тощо.

Палац в оточенні тимчасових хлівів і буд.

Ліворуч — офіцина, на бокових стінах якої ще є балкончики, фото 1930-х років.

Чехи жили в палаці справжньою комуною, пристосовуючи помешкання на свій лад і не зважаючи на його архітектурну й історичну цінність.

Утім, кожен хотів мати свій окремий будинок.

І тому з часом почали будуватися на землях, де були їхні наділи.

А палацові будівлі тим часом вирішили продати з аукціону.

Відтак палац купили Франтішек Кованда і Вацлав Гурт за тисячу рублів, офіцину — брати Мартінекови за 1 200 рублів, клуню і вівчарню — Кучера, оранжерею — Трнка, Поступово чехи стали залишати маєток і селитися в новозведених будинках.

У 1877 році було юридично оформлено угоду купівлі-продажу між колишньою власницею Корнелією Омеціньською-Кур’єровою і 57-а чехами-переселенцями.

За угодою чехи купили маєтки в Гульчі й Урвенні площею 2 489 моргів, тобто 1 369 десятин.

за 59 тис.

яч 736 рублів.

У 1879 році Омеціньські емігрували до Парижу, й відтоді про них ніхто не чув.

Всередині палацу збереглися арки-входи між кімнатами і сходи на другий поверх.

Колишній будинок садівника і теплиця.

У 1921-1922 роках на другому поверсі в кутовій кімнаті палацу облаштували шкільний клас, поки приміщення школи ремонтували після пожежі.

Коли в 1947 році чехи повернулися на свою батьківщину.

в колишньому палаці облаштували контору колгоспу, яка й розміщувалася там до 1955-го.

У 1970-і за часів інтернату до палацу прибудували двоповерховий корпус, остаточно спотворивши колишню панську резиденцію.

На місці парку також з’явилися новобудови.

Фасадні колони з ліпниною добре роздивлятися з балкону.

Село Урвенна разом із сусідньою Гільчею — своєрідна “терра інкогніта”, яка ще чекає своїх дослідників.

Світлана КАЛЬКО.

Автор щиро дякує голові Урвенської сільської ради Лідії Балабат і директору КЗ “Урвенський психоневрологічний інтернат” Олексієві Горбачову за допомогу і сприяння у підготовці публікації.

Przewodnik po Ukrainie Zachodniej»; genealogia.

pl; wolhynia.

pl; Їржі Бонек, Дануше Манова, Вацлав Старек “Гульча чеська на Волині.

Опис життя в 1870-1947 роках”; Віолетта Бжезіньска-Мар’яновска “Класицистична архітектура палацова на Волині в 1780-1831 роках” (wolhynia.