"Де багато любові, там багато помилок". Новий роман Ельчіна Сафарлі "Дім, де жевріє світло". Уривок

Нещодавно в українському перекладі у видавництві Book.

Chef вийшов новий роман відомого азербайджанського письменника Ельчіна Сафарлі "Дім, де жевріє світло", який незабаром з'явиться на полицях книгарень та презентуватиме його на "Форумі видавців" у Львові.

Переклад здійснила Алла Долгая.

Це історія-діалог про любов у всіх її проявах та про те, що "неправильної" любові не буває, як не буває некрасивих квітів.

Існує лише наше уявлення про правильність і красу.

Новий роман Сафарлі присвятив своїй бабусі Ганні Павлівні й усім жінкам, котрі в його прозі скидаються на красивих і відважних птахів, які летять на південь часом із одним крилом.

Ельчін Сафарлі - сучасний азербайджанський письменник та журналіст.

У своїх романах розповідає про східні традиції, культуру, побут та кохання.

Насамперед відомий як автор роману "Солодка сіль Босфору" (2008), в центрі сюжету якого — журналіст із Баку та "місто душі" Стамбул.

Згадай про те, яке воно прекрасне, життя.

Флоро, я приїхала до міста біля моря.

Шлях видався нелегким, тривалістю у півжиття.

Траплялися дні, коли мені здавалося, що я вже не доберуся, ба гірше, що їхати безглуздо.

Ми інстинктивно уникаємо болю, проте страждання може стати початком щастя.

Я тут.

У домі з великим вікном.

Сиджу біля нього, споглядаю воду, пишу тобі.

Довго шукала місце, де почну писати тобі листи.

Одного разу вони опиняться в тебе, сподіваюся, ти прочитаєш їх і піднімеш келих.

"А la vie!"*.

Флоро, не занурюйся у проблеми й тривоги глибоко, вони будуть завжди, ліпше приготуй смачної їжі, запроси близьких і разом згадайте про те, яке воно чудове, la vie.

Часом жорстке, гірке, проте однаково прекрасне.

Знаєш, що я привезла із собою сюди? Багато любові, трохи більше спогадів, трішечки болю й банки брусничного джему.

Мого улюбленого.

З десяти років його готую.

У саду мого дитинства брусниця росла вздовж довжелезного паркану.

Спершу вона траплялася мені тільки в лісі, потім дідусь привіз саджанці, розсадив на задньому дворі, неподалік від каналу.

Маленькою дівчинкою я боялася туди зазирати.

Там жив лякалко, який прибіг з ярів північного мису.

Я змудрувала йому ім’я — Чорнушка, й історію: як він оселився в заростях колючих кущів, як там стало темно, волого, як жодна з рослин не квітла.

Чорнушка кидався колючками, розганяв метеликів, бджіл і всіх, хто наважився зазирнути за будинок.

Окрім діда.

Варто було йому з’явитися, як Чорнушка ставав невидимим.

Дідусь посадив брусницю, кущі швидко стали розлогими, обросли соковито-зеленим листям, із часом спалахнули червоними плодами.

Задній двір став іншим.

Спершу там задзижчали джмелі, потім пурхали метелики й маленькі пташечки.

Темних кольорів дедалі меншало.

Чорнушка не витримав надміру різнобарв’я й у ніч серпневої повні втік до лісу.

А задня частина саду стала моїм улюбленим місцем.

Годинами я сиділа біля чагарів брусниці, співала їм пісень.

"А я стара Сова, живу я на дубку.

/ Що більше бачу я, то менше я мелю! Що менше я мелю, то більша голова.

/ Навіщо ж бо Сові порожні ці слова?"*.

Мені здавалося, що брусниці подобалися мої пісеньки, тому вона обдаровувала нас смачними плодами.

Сирими їх багато не з’їси, але джем із них виходив — аж губи злипаються.

Бабуся варила його в чавунній каструлі.

Брусничний джем — смак дитинства.

Усе життя намагалася зберегти його в собі, не розгубити.

Дівчинко моя, ми складаємося з тих смаків, запахів і квітів, які в себе впускаємо.

Уважно вибирай те, чим себе харчуєш.

Гаразд, пішла мити вікно, воно в тьмяних слідах учорашнього шторму.

Ще напишу.

Люблю, Ані.

У нас із тобою одні й ті самі маяки.

Флоро, знай, у тебе неймовірно комунікабельна бабуся! Другий тиждень тут — і вже знайшла друзів.

Хоча, коли їхала сюди, мала інший план: насолоджуватися усамітненням, записувати настрої моря, варити джеми й ділитися з тобою думками.

За свої сімдесят два роки я зустріла багато різних людей і збиралася поміркувати про цей безцінний досвід, а не продовжувати його.

Проте недарма кажуть: поганий той план, який не можна змінити.

Та годі вже...

Хочу познайомити тебе з Нейметом і Неллі.

Вони — чоловік і дружина, майже мої однолітки, чуйні люди щедрої землі.

Вечорами ходимо одне до одного на гостину, п’ємо лавандову каву (дівчинко моя, спробуй: перетерті у ступі квіти лаванди змішай із меленою робустою і завари), співаємо Джо Дассена (у нас однакова любов до пісні "Quand on sera deux"*, і ти послухай: "Коли ми житимемо разом, я тобі збудую дім.

/ Його вікна виходитимуть на обрій"), розмовляємо про радощі й тривоги.

Ніби знаємо одне одного десятки років, немов разом об’їздили світ, зустрічаючи тисячі припливів і проводжаючи так само багато само відливів.

Флоро, у споріднених душ одні й ті самі маяки.

Учора Неймет і Неллі принесли мені запечену на вугіллі кукурудзу, яку натерли морською сіллю з часником і оливковою олією.

Смачно! "Це те, що залишилося від урожаю, Ані.

Вирішили приготувати й почастувати сусідів.

Для продажу, якщо Господь подовжить життя, буде вже наступного року".

Багато років Неймет вирощує кукурудзу, Неллі допомагає.

Цьогоріч місто огорнула виснажлива спека.

І була такою звальною, що кукурудзяні поля Неймета не вдалося врятувати.

Вони сидять переді мною, розповідають про втрати без нарікань у голосі.

"За всі роки це вперше.

Так багато років нас годувала ця земля, спасибі їй.

Виростили дітей, будинок звели.

Цього разу не склалося, намагалися більше поливати, проте однаково вигоріла.

Напевно, так має бути".

Дівчинко моя, щастя не в тому, щоб усе виходило.

Хоч як обернеться, головне — зуміти витягти з того, що сталося, урок: один щось виснує, інший чомусь навчиться, а хтось візьме й відпустить.

Люди зазвичай занадто серйозні, ускладнюють, зациклюються, замість визнати, видихнути й рухатися далі.

Ще напишу.

Люблю, Ані.

Вийди з клітки надуманих страхів.

Флоро, твоя бабуся відсьогодні розпочала пошук роботи.

Час летить непомітно.

Ось уже місяць я тут, а за оренду будинку сплачено за два — маю квапитися.

Цей пошук не лякає — починається нове.

Отже, життя щось хоче мені розповісти.

Хтось сприймає крапку в кінці останнього речення як фінал.

Для мене крапка — це початок інших, нових історій.

Поки вони тебе цікавлять, ти живеш.

Мій п’ятдесятирічний стаж бухгалтера тут не знагодиться, та й стомилася від цифр.

Наразі найбільше мені подобається спостерігати за морем, писати листи й варити джеми.

Тому робитиму те, що приносить задоволення.

Варити джеми під пісні моря — чи може щось бути прекраснішим? Я байдужа до варення і до нестями обожнюю джеми.

Ти запитаєш, чому? Тому що в джемі не обов’язковий один вид фруктів чи ягід, а можна поєднувати різні (яблучно-сливовий і полунично-вишневий — фаворити!); джем універсальний — хочеш, намазуй на хліб, начиняй тістечка, випікай пироги.

А ще джем, на відміну від варення, можна готувати з ледь дозрілих плодів.

До речі, надміру спілі чи пом’яті ягоди в джем не використовуй — він втратить блиск і желейну консистенцію.

Неллі провела аналогію: джем, в якому ягоди під час варіння розварюються цілком, нагадує їй жіночу природу.

"Ми так само розчиняємося в чоловіках.

На жаль".

Я змовчала, продовжуючи нарізати айву для свого першого джему, який варитиму тут.

Слова подруги — підсумок її досвіду.

У моїй історії такого немає.

Я кохала впевнено, сміливо.

Почуття, що робило все тільки ліпшим.

Усередині мене завжди існував незримий простір — кімната з краєвидом на море, куди я поверталася до себе.

Там були усамітнення, тиша, солоний запах моря з кватирки, брусничний джем, що закипів на плиті, й думки про близьких людей.

Кімната ця була не місцем утечі — життєво важливим вузлом, де перепліталися любов і свобода.

Дівчинко моя, як же важливо вийти з клітки в голові (з купою змудрованих страхів), побачити, яке чудове життя (й надалі забороняти собі думати інакше).

Неповторне, з блакитним небом, із краплинками роси на листі, із зустрічами й розлуками.

Пробачити себе за вектор, що збився, набути досвіду, закохатися дужче.

І не розлучатися з цим божественним почуттям — любов’ю до нового дня.

Ще напишу.

Люблю, Ані.

Продовжуй робити те, у що вкладаєш любов.

Флоро, розкладаю вихолоджений айвовий джем у банки — бурштиновий колір, аромат на весь будинок, смак оксамитовий, зовсім не терпкий.

Сподіваюся, ті, хто його купить, стануть трохи щасливішими, хоча б на час сніданку, коли намазуватимуть джем на теплий хліб із маслом.

На жаль, хоч маю вже восьмий десяток, у мені не вщухає голос внутрішнього критика.

Цей критик стверджує: те, що ти робиш, звичне, несмачне й мало кому сподобається, немає в тобі таланту, й узагалі змирися зі своєю нікчемністю.

Так, дівчинко моя, голос критика, як і перше, гучний і так само безжалісний, як тридцять років тому.

Він може звучати все життя, нічим його не заглушити.

Як із ним упоратися? Вислухати й продовжувати робити те, у що вкладаєш любов.

Ніхто не зможе визначити талант, окрім як час.

Шлях у кожного особливий: коли створюєш щось для себе важливе (чого не створювати просто не можеш), пам’ятай, що немає такого іншого, як ти.

Пам’ятай про це і будь тут і зараз.

А голос критика нехай стане твоїм азартом — довести, що зможеш, що вийде.

Флоро, талант без праці нічого не вартий.

Як само чимало тих, хто звинувачує довколишніх у своїх бідах замість учитись і вдосконалюватися.

Працюй — і неодмінно отримаєш результат.

На цьому нелегкому шляху щиро бажаю тобі душевного спокою.

Ми стаємо жертвами депресій, тому що прагнемо бути ідеальними.

У гонитві за вигаданим образом не встигаємо насолоджуватися моментом, а ці моменти й становлять життя.

Саме в них його сік.

Завтра відвезу банки з джемом до крамниці на вулиці Вилинялих Портретів.

Там пахне індійською їжею — строкатий аромат упереміш із м’яким запахом квітучих дерев.

Повсякчас навідуюся туди, сідаю на блакитну лавку, запалюю цигарку (дозволяю собі одну на день) і знову переконуюся, що найвагоміше — завжди тихе, неспішне.

Торговець Густав (до його крамниці ходить усе місто; нас познайомив Неймет) відгукнувся на мою пропозицію без ентузіазму.

"У нас своїх джемів вистачає.

Чим твій ліпший? Гаразд, принеси, виставлю твої банки в неділю, раптом хтось і купить".

Вірю, що все складеться.

Люди й ситуації — наші вчителі, Флоро.

Головне — що ти зробиш, як відреагуєш: підеш або залишишся, допоможеш або дорікнеш.

Яким ти бачиш світ, такий світ і в тобі.

Ще напишу.

Люблю, Ані.

Де багато любові, там багато помилок.

Флоро, за два квартали від мого будинку розташована католицька церква, яку відвідую щосереди.

Там міркую про помилки, які зробила.

Вони завжди зі мною.

Не вірю, коли кажуть: "Я собі простив".

Таке неможливо.

Я визнаю своє право на помилки, але наслідки вчинків, які скоїла, слів, що вимовила, незробленого й несказаного живуть у мені безмежним співчуттям.

Не прошу Бога про прощення.

Стою перед Ним і бачу світло, що допомагає впоратися з болем.

Сьогодні на дошці оголошень у притворі я побачила слова, які хочу передати тобі.

"Де багато любові, там багато помилок.

Де немає любові, там усе помилка".

Дівчинко моя, я зустрілася з цією думкою, і мені стало легше.

Мудрість і досвід постають із сумнівів — і годі повірити, що в когось інакше.

Дорогою з церкви зайшла на базар.

У місті віє восени — вітер з моря став прохолоднішим, на прилавках більше яблук, уранці часто туманно, ночами — грім гуркоче.

Купую диню, варитиму з неї джем.

Твоя мама любила мій динний джем з імбиром, особливо зимовими ранками, на булочці — своїм сонячним кольором і запашним смаком він повертав у літо.

Я вчила Сару його варити.

Вона пам’ятає рецепт? Поцікався в неї.

Головне у виборі дині — аромат.

Він має бути звабливим.

Це означає, що фрукт стиглий (така диня швидко пустить сік, коли засиплеш цукром).

Варити динний джем треба тричі.

Лимонну цедру й тертий імбир додавай, коли варитимеш удруге.

Із шести кілограмів очищеної й нарізаної дині зварю дванадцять баночок джему.

П’ять відправлю на продаж, шість роздам сусідам і одну, найбільшу, прибережу для тебе, моя дівчинко.

Чекаю на день, коли ти приїдеш, і я напечу тобі коржиків.

Їстимемо їх із динним джемом.

Сиджу перед столом — тарілка з чорним виноградом, книжка Хікмета*, папір, ручка.

Кави не варила, скоро спати.

До вечора море потемніло, з’явилися хвилі, різкі, рвучкі.

Наближається циклон.

Та хоч би що було, однаково вранці вийду до берега.

А поки разок закип’ятила шматочки дині й насолоджуюся домашньою тишею.

Флоро, мені добре тут (і тобі сподобається).

Я щаслива, що не побоялася залишити місто, де народилася, зросла; що поїхала в незнайому країну.

Хоча не зовсім і чужу — тут море, давній друг.

Людина має право вибирати місце замешкування так само, як одяг, парфуми, професію.

Не можна бути там, де погано.

Якщо незатишно, боляче, треба зірватися з насидженого місця, вибігти на берег і пірнути в океан.

Єдина умова — любов.

Усе інше — відмовки.

Ще напишу.

Люблю, Ані.

* За життя! (іт.).

* Переклад Л.

Баландіна, адаптація укр.

тексту А.

Долгой і Є.

* "Коли ми будемо удвох" (фр.).

* Назим Хікмет Ран (1902–1963) — турецький поет, прозаїк, драматург, громадський діяч.

Засновник сучасної турецької поезії, першим у Туреччині вдався до написання віршів верлібром.

— примітки редактора.