Призерка Лондона-2012 Єлизавета Бризгіна: Мама мріє, щоб ми з сестрою виступили в олімпійській естафеті

Донька легендарних батьків, олімпійських чемпіонів Ольги і Віктора Бризгіних – уже й сама якщо не легенда, то видатна спортсменка.

Єлизавета Бризгіна засвітилася доволі давно, серйозні результати в бігу на 200 метрів почала демонструвати в ранньому віці.

Вінцем того злету стала олімпійська бронза в естафеті на Олімпіаді-21012 у Лондоні.

З того часу Ліза, можливо, не вражає.

Але залишається в обоймі і ще сподівається здивувати.

Минулого тижня вона стартувала на виставкових змаганнях у Києві.

Впевнено виграла там 200-метрівку.

Після того із старшою із сестер Бризгіних вдалося трохи порозмовляти.

Молодша – дворазова чемпіонка Європи серед юніорів Анастасія Бризгіна – стояла неподалік, а потім нагороджувала Єлизавету.

«Успіху в подальшій кар’єрі», - підколола сестру Настя.

Власне, про родинні стосунки, спортивні амбіції, зміну тренерів і плани після завершення кар’єри ми й говорили.

Єлизавета Бризгіна народилася 28 листопада 1989 року в Луганську.

Донька дворазової олімпійської чемпіонки Ольги Бризгіної і олімпійського чемпіона Віктора Бризгіна.

Перший тренер – Володимир Федорець.

Бронзова призерка Олімпіади-2012, чемпіонка Європи-2010 в естафеті 4х100 м, срібна призерка чемпіонату Європи-2010 у бігу на 200 м.

Єлизавето, сезон-2019 ви розпочали якось надто пізно.

Потихеньку набираю форму.

За тиждень до старту в Києві пробігла у Дніпрі 200 метрів.

На стометрівці показала результат 11,2 секунди.

Також пробувала 400.

Хотіла контрольною позначкою обрати 300 метрів і кинути, але по ходу вирішила добігти.

Вийшли непогані секунди – 55,07.

І то нічого особливо не роблячи.

А в Києві вийшло хороше тренування.

Можливо, якби була інша конкуренція, показала б вищий результат.

Але дякую суперницям й за те – дівчата бігли добре.

Змагання – завжди найкраще тренування.

Шукаю себе з точки зору відчуттів.

Хочу приблизитися до своїх найкращих результатів у найліпші роки.

Хотілося би стартувати й у естафеті 4х100 м.

Там ми, щоправда, далеко від олімпійського нормативу.

Але, думаю, до чемпіонату України дівчата зберуться, можна буде показати хороший результат і відібратися на Олімпійські ігри.

Попереду Кубок України, потім – Кубок Європи, чемпіонат України.

Полюю за нормативом на світову першість і олімпійським нормативом.

Така у мене зараз мета.

У цей сезон входила довго, бо змінила тренера, внесли корективи в підготовку.

Поки всім задоволена.

Тренуюся під керівництвом Олесі Іванівни Повх (усміхається).

Ще недавно ми бігали разом, а тепер вона тренер, а я її підопічна.

Начебто все складається гарно.

Правда, то лише підготовчий тренувальний процес.

Мені теж цікаво, що з цього вийде.

«У спорті іноді корисно ставити перед собою недосяжну мету».

Чому попрощалися з попереднім тренером Костянтином Рураком?.

Потрібно було щось змінювати, не йшов результат.

Стосунки теж трохи зайшли в тупик.

Вирішила, що з Олесею… Іванівною у нас буде цікавіший підхід і підготовка на цей рік.

Адже наступний сезон – олімпійський, дуже важкий, нормативи у нас підняли.

Та й загалом ситуація в нас у країні незрозуміла, трохи нестабільна.

Сподіватися можна лише на себе.

Олеся Іванівна – з ваших вуст лунає незвично (Єлизавета з Олесею Повх були чемпіонками Європи і призерками Олімпіади в естафеті).

Звісно, коли ми вдвох, то на «ти» і «Леся».

Коли ж розмовляємо разом із якимось чиновниками, то намагаюся витримувати офіційний стиль.

Хоча то більше жартома.

Втім, може, так і правильно.

Олеся Повх, Христина Стуй, Марія Ремень і Єлизавета Бризгіна - олімпійські призерки Лондона-2012 в естафеті 4х100 м.

Скільки тривав ваш пасивний відпочинок?.

Не дуже довго.

Торішній чемпіонат Європи завершився в середині серпня.

Після того відпочивали місяця півтора – їздили з сім’єю в Карпати, пили там воду.

Трохи відновилася і мені цього було достатньо.

Знову почала підготовку.

Взимку хоч і не змагалася, але тренувалася, хотіла виступити на схожих змаганнях у Києві – Різдвяних стартах, Кубку міста.

Тоді ще працювала з Костянтином Михайловичем.

Ми порадилися, вирішили не виступати, пройти зиму в тренувальному режимі.

Зараз вважаю, що, мабуть, то була помилка.

Вартувало трохи простартуватися.

Я пізно розпочала літній сезон і встигла відвикнути від змагань.

Під час першого старту, коли бігла 400 метрів, почувалася некомфортно.

Доводиться надолужувати.

Хотілося б, звісно, сходу «різанути» 200 метрів.

Але такого в спорті не буває.

Треба розкачуватися.

Після затяжної підготовки, думаю, буде затяжне витягування з себе результату.

Що вас мотивує залишатися в спорті з умовою, що олімпійська медаль вже є, а результати останнім часом не такі, як хотілося б?.

Хочу поїхати на Олімпіаду в Токіо.

Бодай для того, щоб подивитися, як там побіжить моя сестра.

Для неї то буде перша в кар’єрі Олімпіада.

Можливо, спробую навіть відібратися в естафету 4х400 метрів.

Мені тільки лінивий не говорив: «Лізо, чому ти не бігаєш 400?» У мене ж були досить високі результати на 400-метрівці взимку.

Бігла 52,67 секунди (у 2012 році – «Главком»).

З таким часом в естафету можна потрапляти сміливо.

Але то все тому, що в зимовому сезоні немає 200-метрівки, а 60-ма метрами я завжди нехтувала, бо не є сильним стартером.

Влітку ж 400 не бігала ніколи.

Хоч всі мене туди «пхають».

Що ж, можливо, зберуся силами і в наступному сезоні спробую.

Було б чудово, щоб ми з сестрою пробігли разом в естафеті на Олімпійських іграх.

Журналісти навіть люблять мене запитувати, чи ніколи не бігла разом із Настею.

Ні, не бігла.

Якось завжди так виходило, що ми виступали порізно.

Був шанс у 2016-му, але тоді ми з тренером відмовилися, бо готувалися до Олімпіади.

Найбільше раділа б нашому спільному старту мама.

Хочеться її потішити.

У спорті іноді навіть корисно ставити перед собою недосяжну мету.

Але найперше націлююся на третю Олімпіаду.

Про медалі наперед ніхто говорити не буде, бо якщо готовий класно, то озвучувати мрії посоромишся.

Якщо ж готовий погано, то відповідно теж нікому про це розповідати не захочеш.

Наразі головне – пробитися в Токіо.

Виступлю там і, можливо, закінчу кар’єру.

Хоча, не виключаю, що й ні.

Як ті співаки, які влаштовують прощальні концерти, а потім по три рази повертаються (сміється).

Тим паче, що зараз біжить чимало американців віком після 30-35-ти років.

Вік бігових дисциплін останнім часом виріс.

Точніше, скажу так: зрілі спортсмени показують результат.

Хоча сильних молодих теж дуже багато.

Проте найголовніше, щоб уникнути травм і була нагода тренуватися, виконувати потрібні об’єми роботи.

Звісно, коли зовсім не біжиться – краще закінчувати.

Атлетові, який біг на найвищому рівні, важко змиритися з тим, що його результати падають.

Бажання працювати тоді відпадає.

На щастя, в мене ще таких відчуттів не було.

Тим паче, що ті секунди, які показую на даний момент, мене тішать.

Дуже хочу кілька разів пробігти 200 метрів на найвищому рівні, насолодитися цими секундами, покайфувати.

Бо торік після кожного старту в мене було легке розчарування.

Ніби й була готова непогано, тренер налаштовував на високі секунди, а я їх не показувала.

Постійно копалася в собі, намагалася розібратися, чому так відбувається.

Втім, зараз сумніви позаду і маю відчуття, що ще зможу здивувати багатьох як у нас в країні, так, можливо, і в світі.

Єлизавета поступово набирає найкращу форму.

«Тато не хотів, щоб ми бігли спринт».

Результати сестри вас мотивують чи ви за неї просто радієте?.

Коли тренуємося разом і кілька разів бігли поряд 400-метрівку, було важко на Настю налаштовуватися агресивно.

Вона значно молодша від мене (на дев’ять років – «Главком»), кілька разів у мене вигравала.

Навіть одного разу випередила мене на кілька сотих на 200-метрівці.

Я Насті бажаю одного – щоб вона бігала швидко.

І кажу, щоб вона звертала увагу на те, що в усьому світі хороші 400-метровички добре біжать 200 метрів.

Тому треба налаштовуватися на хороший результат на обох дистанціях.

А стометрівка?.

Не наша тема.

Тато не хотів, щоб ми бігли спринт.

Хоча я 100 все ж бігаю, але ближче до 200.

Мала (хоч вона й ображається, що я її так називаю, але постійно проскакує) профілює 200 і 400.

Анастасія нещодавно теж поміняла тренера і, думаю, в наступному році вона буде всіх дивувати.

Ми дуже працелюбні.

Мені подобалося, як мама відповідала на питання, звідки у неї сили так швидко бігати.

Мама казала, що вона сибірячка, з Уралу, в них там усі сильні.

То ми з Настею – трохи розбавлений варіант (сміється).

Але здоров’я одначе є.

Так, Луганськ – трохи не Сибір.

Але ми звикли наполегливо працювати.

Навіть коли немає результату.

Лише доводиться трохи втихомирюватися, переглядати, що робимо не так.

Тому й досягаємо результату.

Настя ж тільки на початку шляху.

Їй зараз 21, наступного року буде 22.

Саме в такому віці я поїхала в 2012 році на свою першу Олімпіаду і виграла там медаль в естафеті 4х100 м.

Та й на 200-метрівці своїм часом тоді була задоволена (у півфіналі Єлизавета пробігла дистанцію за 22,64 сек.

– «Главком»).

Стосовно сестри, то бажаю їй слідом за татом з мамою і мною виграти олімпійську медаль.

Без різниці – на 200 чи на 400 метрів.

Крім того, наші дівчата дуже конкурентоздатні в естафеті 4х400 м.

Головне – пробитися у фінал.

А в фіналах естафет на Олімпіаді може відбутися що завгодно.

Люди і падають, і забігають на чужу доріжку.

Кожна з восьми команд може стати першою.

Анастасія - Єлизаветі: Успіху в подальшій кар'єрі.

«Запрошую всіх у Кремінне на Луганщині.

У нас там класно».

Можливий варіант, що в майбутньому ви будете тренувати Анастасію?.

У нас у спорті зараз усе настільки непередбачувано… Більшу частину кар’єри я тренувалася у Володимира Федорця, тренера, під керівництвом якого виступали наші батьки.

Але так вийшло, що я перейшла до Костянтина Рурака.

З ним теж побігла швидко, у нас були перемоги, відібралася на Олімпіаду-2016.

Труднощів теж не бракувало і врешті зараз я працюю з Лесею Іванівною, котра теж тренувалася в Костянтина Михайловича.

Настя ж навпаки перейшла від Рурака до Федорця.

Ви ж бачите, як усе переплетено.

Кожен спортсмен хоче бігти швидко.

Якщо щось не виходить – починаєш шукати інші варіанти.

Тому я ніколи не засуджую спортсменів, які змінюють тренерів.

Взяти навіть легенду стрибків з жердиною Єлєну Ісінбаєву.

У свої найкращі роки вона вирішила перейти від свого першого тренера Євгенія Трофімова до Віталія Петрова.

З ним виступала ще сильніше, а потім здивувала, коли повернулася назад до Трофімова.

Єлєну тоді не розумів ніхто, крім неї самої.

Видно, щось вона таке відчувала, що наважувалася на такі зміни.

Мені теж усе життя хотілося працювати з одним тренером.

Але життя внесло свої корективи.

Тому не виключено, що колись я працюватиму з Настею.

Хоча це тільки слова.

Про свою тренерську кар’єру я ще не задумувалася.

Після 2014 року буваєте вдома, у Луганську?.

Буваю в Луганській області, на базі у Кремінному.

Там у нас чудово.

По оптимальній дорозі – то кілометрів 80 від Луганська.

Об’їзними шляхами – дуже далеко.

Тому не була в рідному місті ще з 2013 року.

Власне, я там останнім часом рідко бувала навіть у мирний час.

Я ж переїхала до Києва в 14 років.

Уже й друзів не залишилося, а батьки часто бувають у Києві.

Місяці два тому їздила до бабусі в Станицю-Луганську.

Мені приємно працювати в Кремінному.

Там нарешті через 25 років знімають стару доріжку і кладуть сучасну.

Тепер умови для тренувань будуть взагалі ідеальні.

База теж, як і в Святошині під Києвом, знаходиться в лісі.

Тільки в Кремінному стан житлового сектору кращий: побудували дерев’яні будиночки, відкрили класне кафе, гарний басейн.

Дуже чесна людина – директор бази Юрій Іщенко.

Тому запрошую туди всіх спортсменів.

Окрім умов, там демократично низькі ціни на житло.

Для мене ця база рідна в усіх розуміннях.

Там готувалися до своїх Олімпіад батьки.

Я теж перед Лондоном-2012 тренувалася у Кремінному.

Настя теж там готується.

Сподіваюся, пройду в Кремінному підготовку до Токіо-2020 й я.

Іван Вербицький, «Главком».