На велосипеді через Галичину

Від Кракова до Снятина проїхала напередодні Другої світової війни молодий фотограф National Geographical Magazine Дороті Госмер.

Коли 1937 року Дороті Госмер запропонувала National Geographical Magazine свої послуги закордонного кореспондента, заступник редактора журналу завагався.

Навіть у США тоді молоді жінки не вирушали у подорожі далекими краями самостійно.

Але головний редактор Ґілберт Ґросвенор повірив авантюрній дівчині – й не схибив.

Титул National Geographical Magazine за жовтень 1938 р.

У 1938-1940 роках на сторінках журналу були опубліковані три її статті про веломандрівки Польщею та Румунією (до складу яких тоді входили західноукраїнські землі).

Госмер мала далекосяжні плани добратися аж до Японії, проте їх реалізації завадила Друга світова війна.

Ми подаємо фото і переклад уривків зі статті «На велосипеді через Румунію», яка вийшла друком у National Geographic Magazine у червні 1939 року.

Оскільки нас цікавить передусім український відрізок подорожі Госмер, розповідь ми почнемо вже зі Львова.

На жаль, до цієї вибірки не потрапили несподівана зустріч у косівському санаторії з польським політиком і публіцистом Романом Дмовським та побут американки в гуцульському селі Дземброня (де її хотіли удочерити).

Далі – переклад з англійської.

Дівчина у святковому одязі стоїть під церквою у Сокільниках (село Пустомитівського району Львівської обл.), чекаючи на приятеля.

Молодша дівчинка прикрасила волосся живими квітами.

Веселе місто Львів.

Львів є парадоксом.

Як австрійський Лемберг, столиця Галичини, він відіграв криваву роль у [Першій] світовій війні.

Місто брали, втрачали і знову брали, а потім його населення поділило­ся, й українці билися з поляками.

На цвинтарі є навіть могили дівчат, які взяли до рук зброю.

Хай там як, а жителів міста називають «ве­селими лембергерами», і Львів – найрадісніше місто, яке я побачила в Польщі.

Увечері всі про­гулюються усадженою тополями Академічною [тепер проспект Тараса Шевченка], невиму­шено розмовляючи, сміючись, обмінюючись привітаннями.

Чоловіки та хлопці розглядають гарненьких дівчат….

У Львові я зупинилася в гуртожитку – Домі студенток.

Щоранку в нижній залі босонога се­лянка з великим кошиком ягід та вагами прода­вала мені мій сніданок – 250 грамів полуниць.

Ще про їжу: тут буряковий суп [борщ] подають із тим, що поляки звуть «вушками».

Ці «вушка» нагадують равіолі, ба навіть кращі за них.

Сме­тану подають частіше, з певними солодощами, м’ясом – і завжди як заправку до салату.

А ще я вперше куштувала холодний полуничний суп!.

Плотогони сплавляють деревину Чорним Черемошем.

Гірські річки у верхів’ях мілкі, тож у невеликих загатах накопичували воду, яку спускали в певний час разом з плотами-дарабами.

Дороті Госмер разом зі своїм велосипедом теж випробувала цей небезпечний вид річкового транспорту.

Професія лісосплавника відмерла у Карпатах наприкінці 1970-х рр.

Між українцями Польщі.

Моя перша подорож на розбірному човні (бай­дарці) Дністром привела мене до землі «малих росіян», населеного переважно українцями ре­гіону.

У Львові, в домі визначного польського науковця я познайомилася з трьома ентузіаста­ми річкових мандрівок.

Почувши, що я прямую на південь, вони запропонували приєднатися до їхнього сплаву Дністром на вихідних.

Мій велосипед вислали вперед.

Ми мали прибути до Нижнева [село, тепер у Тлумацькому районі Івано-Франківської області] на Петра і Павла.

До нашого відправного пункту Галича ми дісталися в суботу пообіднім потягом.

Він був заповнений євреями (які запихали через вікна і двері тюки та клунки, аж доки не заповнили купе від підлоги до стелі) та селянами (які дода­ли свою частку – кошики з курми й мішки, що звивалися, рохкали та кахкали).

Коли паровоз засвистів і ми вирушили, селяни перехрести­лися.

На кожній зупинці пасажири масово й метушливо виходили з вагонів, щоб попити води на станції.

Галич, приєднаний до Польщі у XIV століт­ті, був центром раннього князівства, від якого походить назва, що її Австрія дала провінції Га­личина.

Коли ми прибули, то героїчно витягли з вагона наші величезні клунки з загадковими частинами розбірних човнів… Сплавлялися за течією широкого Дністра між полів, що про­стягалися до пагорбів… Ледь не перекинувшись кілька разів, ми з ліхтарем розбили табір під пі­щаним обривом.

Гуцули зібралися для дружної бесіди на вулиці після церковної служби у Жаб’єму (тепер селище Верховина Івано-Франківської обл.).

Два брати слухають розповідь товариша: ” В одному стійлі був мій кінь, а в другому – велосипед американки”.

Недільне купання.

Коли нас розбудили дзвони білостінного монас­тиря неподалік, річка вже буяла життям.

Оче­видно, що неділя – це головний день миття на Дністрі для всього, крім білизни.

Українські чо­ловіки та хлопці стояли голі в воді, миючи коней, корів і себе.

Не менш оголені дівчата плюскалися тут-таки без натяку на сором’язливість.

Вони ве­село до нас гукали, коли ми проходили поруч….

Уже по обіді ми дісталися Нижнева.

Селяни були ще в урочистому настрої та святковому вбранні після ранкових релігійних обрядів.

Ді­вчата в оксамитових жилетках і високих шкіря­них чоботах групками збиралися на сільській дорозі, вдаючи байдужість до молодих чоловіків у вишиваних сорочках, які неквапом прогулю­валися поруч, групками по десятеро, співаючи хорали своєю м’якою слов’янською мовою.

Старі чоловіки у білих лляних штанях та підперезаних пасками сорочках (на їхніх коротко стрижених головах – маленькі пласкі шапки) сиділи перед будинками з очеретяними дахами, що загиналися на краях угору, як дахи пагод.

Посеред площі стояв павільйон під навісом, де священики виконували обряди на честь дня апостолів Петра і Павла.

Гуцули у Жаб’єму (тепер Верховина) виводять худобу на тваринний ринок.

Більшість покупців на ньому – єврейські торгівці.

До Другої світової війни США активно закуповували м’ясо в Польщі.

Серед хмар.

Мій маршрут несподівано з горизонтального став вертикальним.

Я вирушила відвідані обсер­ваторію, яку будували на найсхіднішій вершині Карпат, і водночас виявила над хмарами лінію фронту.

Інженер, який мав інспектувати урядо­ву обсерваторію на польському кордоні на горі Піп-Іван, запросив мене у цю подорож разом з ним та його дружиною.

Від лісництва, де залишили авто, ми годинами підіймались вгору під колючим дощем та серед хмар, які час від часу розходилися, щоб ми могли по­бачити азалії між клаптиками снігу.

Здавалося, минула вічність, перш ніж я, змерзла й змокла до рубця, потрапила в хатину на вершині.

Хоч обсерваторію й будує Ліга протиповітряної обо­рони, вона призначена для наукових досліджень, переважно астрономічних та метеорологічних.

Близько 500 тонн будівельних матеріалів завезли наверх гірські поні [гуцульські коні].

До кордону з Румунією.

Завершивши подорож гуцульським регіоном, я повернулася до Коломиї, звідки вирушила вздовж Пруту до кордону.

Дорогою я потра­пила до Заболотова, типового галицького мі­стечка[тепер селище Снятинського району Івано-Франківської області].

Українські се­ляни, які проводять свої дні у полях, мають будинки на околицях.

У центрі ж містечка пролягає довга, дуже нерівна брукована ву­лиця: обабіч простягнулися маленькі крам­нички, перед якими сидять євреї у довгих чорних халатах….

Дороті Госмер перетинає польсько-румунський кордону районі Снятина.

Прикордонника явно зацікавила американка-велосипедистка.

В одному типовому українському селі, де я зупинялася, однією з крамниць володів єврей.

Було просто дивовижно спостері­гати, як він чаклував над своїми терезами, додаючи одну малесеньку вагу, прибираючи іншу і врешті-решт обговорюючи на їдиш ціну з дружиною.

Покупці у цей час були безсторонніми глядачами, заворожено сто­ячи, ніби в церкві, де обряди виконуються грецькою чи церковнослов’янською мовою.

Цей єврей вів активну бартерну торгівлю – стільки-то борошна за стільки-то карто­плин.

За кожне свіже яйце, яке приносили дівчата – а часом вони приходили лише з одним, – їм діставалося стільки-то скляних намистинок….

Попереду були останні милі моєї подорожі Польщею.

Авто миттю з’їло би відстань, що лишалася до російського або румунського кордонів.

Але мені, як перекотиполю, що має час та радість свободи, подуву вітру було до­сить, щоб податися на інший шлях.

Текст вступу: Дмитро ГУБЕНКО.