Попередники басейнів: стави та купальні давнього Львова

Панорама Львова авторства Е.

Плавальні басейни у Львові – це надбання XX ст.

їх попередниками були купальні на штучних ставах.

Поява цих водоймищ сягає, імовірно, часів заснування міста.

Особливо активно їх починають споруджувати на численних потоках і потічках, починаючи від XIV ст.

Це вважається справою надзвичайно важливою: так, у 1365 р.

король Казимир Великий надав Конраду з Прусії за будівництво гребель і дамб право на третину доходів з підміського млина.

Така винагорода була цілком обґрунтованою: адже води ставів приводили у рух кола млинів; крім того, там розводили риб.

Доходи від промислів, пов’язаних зі ставами, та право власності на ці водойми регулювалися численними договорами та привілеями.

Король Казимир ІІІ Великий.

На початку XIX ст.

розведення риб поступово занепадає; господарська діяльність: вирубування лісів, осушення болот та мочарів тощо – призводить до обміління ставів, зменшення їх поверхні та до зменшення прибутків від них.

Тому для підвищення рентабельності цих водоймищта йдучи назустріч прагненням заможної публіки до комфортного відпочинку, частина власників ставів перетворює їх на платні купальні – заклади з відповідною інфраструктурою: роздягальнями, ресторанами, обслугою, навіть з культурними програмами (якщо вживати сучасну термінологію).

Один з перших подібного роду закладів виник на Залізній Воді.

Тут були купальні, корчма, а у 1819–1824 pp.

відбувалися літні вистави німецького театру Ф.

Групи львів’ян від самого ранку вибиралися у ці околиці, а до міста верталися пізно ввечері.

Однак поступово ставок перетворюється на калюжу каламутної води, хоча й надалі зветься “Купальним закладом”.

Тільки у 1932–1933 pp.

на місці цього ставу коштом міста споруджено басейн (зараз “Динамо”, вул.

Стуса, 6).

Басейн “Динамо”, на місці котрого в 19 ст.

виникла одна із перших купалень “Залізна Вода”.

Фото 1936 року.

У 1844 р.

власниця палацу на вулиці Пекарській 50 відкрила купальню на ставі у палацовому парку.

Публіка охоче відвідувала цей заклад, на свята та в неділю тут грав військовий оркестр.

Для жінок існували купальні на сусідньому Вороблячому ставі у саду монастиря сакраменток; басейн у саду Зооветеринарної академії – тільки жалюгідний залишок цієї водойми, яка простягалася майже до нинішнього педучилища.

Однак випадки отруєння риб у цьому ставі милом були причиною заборони доступу до нього світським особам, а купальню було перенесено у 1846 р.

на став Шумана (на місці буд.

№ 67-91 по вул.

Тут була роздягальня з 20 кабінками, а інструктор навчав відвідувачок плаванню.

Зимою ж цей став перетворювався на каток Лижвярського товариства.

Ковзанка на Панєнському ставі.

Фото 1904 року.

Так тривало до 1870 p., коли каток Товариства було перенесено на Панєнський став (на місці будинків № 9а-23 по вул.

Згодом каток на ньому став одним з найпопулярніших місць зимового відпочинку львів’ян.

Він був обладнаний теплою роздягальнею з буфетом та електричним освітленням; музичний супровід забезпечував військовий оркестр.

У 1910 р.

Лижвярське товариство переносить свій каток на Пелчинський став.

Він простягався від вулиці Болгарської, де донині збереглися залишки його греблі, майже до початку Гвардійської.

Цей став існував ще у XVI ст.

(як, зрештою, і Панєнський), а свою назву отримав від імені тодішньої власниці, Єфросинії Пелки.

У 1820 р.

за ініціативою генерала Й.

Фреснеля тут спорудили військову школу плавання, в якій, окрім вояків, навчалися і цивільні особи.

У 1843 р.

на ставі демонстрували “морську битву”, під час якої піхота і кавалерія у повному озброєнні кидалися у воду, у 1845 р.

– “битву морських потвор”: штучні крокодили, кити і сирени боролися з “неграми” на човнах.

Став користувався великою популярністю у львів’ян, особливо у рибалок та… самогубців.

Остаточно Пелчинський став ліквідовано у 1921 р.

Пелчинський став.

Фото близько 1893 р.

Панєнський став свою назву дістав від власниць – ордену домініканок.

До них належав і став Полтава при Вулецькій дорозі.

Після ліквідації монастиря він декілька разів змінював власників.

Один з них, Г.

Бачинський, збудував там купальню.

Після цього власником ставу був письменник Зигмунт Качковський.

Він відпродав став Й.

Альснеру, власнику Європейського готелю.

Останній збудував там нові роздягальні, кегельбан та організував омнібусне сполучення у літній сезон між своїми готелями та купальнями.

Пізніше власником закладу стала Маріонова, за часів якої купальні дістали назву “Світязь”.

Прогулянки на човнах на ставі Світязь.

Фото 20-30-х рр.

XX ст.

Неподалік ставу Маріонової був ще один, – “Морське Око”.

Однак він не становив поважної конкуренції для “Світязя”, так само, як і дешеві купальні на ставі Собка (у районі сучасних вулиць Романицького та Кастелівка).

Не відзначалися високим класом і інші купальні, що виникли наприкінці ХІХ–ХХ ст.: став Кляйна на Погулянці або Димета на Замарстинові.

Винятком стала купальня “Зелене око”; стави у цьому місці (вул.

Кримська) існують і досі.

Реклама купальні ” Зелене око “, 1930 – ті роки.

Більшості зі згаданих ставів сьогодні не існує.

Вони стали жертвою розширення міста, хоча ще автор першого плану розвитку Львова Ігнаци Дрекслер підкреслював важливість відкритих водоймищ для позбавленого великої ріки міста.

Однак львівський genius loci [дух місця – ред.] не дав забути про справи, які віками служили купальнями для мешканців міста: поряд з переоблаштованими на басейни колишніми ставами можна згадати хоча би про критий басейн “Динамо” на місці Пелчинського ставу.

Павло ҐРАНКІН.

Статті (1996–2007).

– Львів: Центр Європи, 2010.

– 312 с.

/* custom css */.

td-a-rec-img {.

text-align: left;.

.td_uid_3_5d830ffacd34e_rand.

td-a-rec-img img {.

Loading...