Володимир Барвінський – засновник «Діла». Трагічність & культ особи

Володимир Барвінський.

На початку 1890-х львівська інтеліґенція підписала відкритого листа Леоніду Сотнику з проханням змінити назву редагованої ним бізнесової газети «Діло».

Тож, очевидно, вже тоді про львівське «Діло» (1880-1939) пам’ятали.

Володимир Барвінський народився 25 лютого 1850 р.

у с.

Шляхтинці, тепер – Збаразького району Тернопільської області.

У сім’ї пароха села, шляхтича гербу «Нечуй-Вітер», був наймолодшим з восьми його дітей.

Навчався у Тернопільській гімназії, матуру здав в Академічній гімназії у Львові.

Згодом студіював право у Львівському університеті (1868-1872).

Водночас відігравав помітну роль серед «ранніх» народовців.

Згодом працював за фахом в адвокатських канцеляріях Львова.

Володимир Барвінський.

Такі люди згорають, а згораючи, вказують іншим шлях у темряві.

Ще в дитячому віці з Володимиром трапилася біда.

Він упав з коня і на все життя залишився горбатим.

Незважаючи на каліцтво (за свідченням сучасників, все ж непомітне), був він справдешній homo politicus, а згодом – spiritus movens українських політиків.

Саме з цієї причини його приваблював не фах адвоката, а державний менеджмент; планував робити кар’єру урядника Галицького намісництва.

Усі свої нелегкі роздуми та сумніви передав у романі «Скошений цвіт» – першій ластівці галицького соціального роману українською мовою (1877).

1873 р.

Тяжка праця, чи лучше – борба, а все ж вона тілько з моєї натури випливає і так сильно і певно йду до моєї ціли, що коби тілько моє здоровлє не хирляве, я певно дійти мушу».

Олександр Барвінський.

Саме Володимир взяв на себе нелегку місію заснування у Львові щоденника українською мовою, який конкурував би з органом москвофільської партії «Слово».

Вважаючи проект мертвонародженим, його підтримав мало хто.

Все ж видавництво нової газети фінансувало товариство «Просвіта» – в суворій таємниці від москвофільської партії, а навіть намісництва.

Народовці казали, що «Діло» – приватна справа самого Володимира.

Так у новому 1880 році у Львові з’явилася нова газета.

Її редакція розміщувалася у двокімнатному помешканні на вул.

Краківській, 14 (де, крім «Просвіти», резидували «Руська бесіда» та «Дружній Лихвар»).

В одній з кімнат мешкав Володимир, а в іншій знаходилася канцелярія.

Справа була нелегкою ще й тому, що заповнювати газету публікаціями було нікому.

Тож здебільшого сам мусів готувати всі матеріали.

Щоправда, йому допомагали Дем’ян Гладилович та Андрій Чайковський (тоді – урядник «Просвіти», згодом – популярний адвокат і відомий письменник), які взяли на себе адміністрацію.

Чайковський мобілізував до справи ґімназистів, які займалися рекламою, продажем і вели кореспонденцію.

Всі працювали як волонтери.

Проте отримавши кілька сотень передплатників, В.

Барвінський розпочав платити гонорари, 1881 р.

з’явився літературний додаток до «Діла» «Бібліотека найзнаменитіших повістей», а 1882 р.

газета почала виходити тричі на тиждень.

Вулиця Краківська, 14 (фото Вікіпедія).

1882 р.

прогриміла звістка про перехід громади Гнилички на Тернопіллі на православ’я, що в ті часи було рівнозначне прийняттю російської ідентичності.

Внаслідок у Львові 12 червня – 28 липня відбувся суд над провідниками москвофільської партії.

Справа набула скандального розмаху, викликала дипломатичні демарші Санкт-Петербурґа та зондаж Берліна.

Москвофіли, яких прокуратура звинуватила в державній зраді, здебільшого відбулися переляком: лише чотирьох засуджено на порівняно несуттєві покарання (від трьох до восьми місяців ув’язнення), решту виправдали.

Барвінський був присутній на суді від початку до кінця та публікував свої звіти в «Ділі».

Врешті він був оскаржений ще й власником Гниличок графом Делла Скалою – православним румуном – у наклепі на свою особу (у «Ділі» з’явилася публікація, нібито Делла Скала підмовляв селян прийняти православ’я) і сам змушений був постати перед судом.

“Діло” за 19 березня 1980 року (електронна колекція газет НБУВ).

Уся тактика національної солідарності з москвофілами, з якими він сам досі старався уникати конфліктів, втрачала сенс тому, що вийшли назовні не тільки їхні зв’язки з російським урядом, а й москвофільські симпатії селянства.

Поступово в Володимира визріває ідея про порозуміння з польськими лібералами на ґрунті боротьби з москвофілами.

Він пробує налагодити контакти з поляками, відвідує Краків, проте йому не довіряли.

Сучасники згадували, що Володимир тоді знаходився на межі нервового зриву.

Врешті, у вересні 1882 р.

він був змушений лікуватися в Карлових Варах.

Звідти присилав у «Діло» статті, в яких планував оприлюднити свої дійсні наміри.

Проте до нього прибула депутація зі Львова, яка наполягла на припиненні публікацій.

Проте Володимир продовжив переговори з поляками й після повернення.

Незважаючи на недовіру з боку своїх польських контрагентів, все більше переконувався в необхідності зміни союзників і противників партії народовців.

Це був пік його діяльності.

Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський, Єпископ Кам’янецький Сильвестр Сембратович (1836–1898).

Шкіц опубліковано у «Tygodnik Ilustrowany» (Серія IV.

— Т.

— № 120 від 28 березня 1885 р.

— С.

Випадок в історії відігравав вирішальну роль неодноразово.

На Михайла Володимир вибрався на весілля до свого сестрінця в с.

Тишківці біля Городенки, застудився і після нового року вже не вставав.

В помешканні по вул.

Галицькій, 44 (тепер – князя Романа, можливо, 24) його доглядали брати Олександр, а згодом Осип.

Лікарі поставили діагноз ще й вродженого блуду серця і заявили, що хворого врятувати не вдасться.

Володимир помер 3 лютого 1883 р.

на тридцять третьому році життя.

Його смерть зворушила весь Львів.

Другого дня його ховали.

З самого ранку дім оточили сотні, а згодом тисячі галичан.

На чолі українського істеблішменту прибув митрополит Сильвестр Сембратович.

Серед численних вінків виднілися також вінки від «Ґазети народової», «Дзєнніка Польського», «Польські журналісти – руському колезі».

Схоже, це була перша українська похоронна маніфестація такого масштабу, а трагічність особи Володимира водночас породила його культ.

Пам’ятник Володимирові Барвінському на Личаківському цвинтарі.

На хвилі таких настроїв відбувалися дискусії про увіковічнення пам’яті В.

Українці прагнули, щоб пам’ятник обов’язково був мистецьким шедевром, а водночас відображав нурти тодішньої дійсності.

Спеціальний комітет на чолі з Володимиром Шухевичем віддав перевагу проектові скульптора з Кракова Станіслава Романа Левандовського.

Митець виконав його у бронзі.

У 1892 р.

пам’ятник упродовж кільканадцяти днів експонувався у Промисловій школі, після чого його встановили на Личаківському цвинтарі.

Щоб заплатити С.

Левандовському (він узяв гроші лише за матеріли), українці збирали кошти по всій Галичині.

Й досі це один з найкрасивіших пам’ятників Личакова.

Ігор ЧОРНОВОЛ.

/* custom css */.

td-a-rec-img {.

text-align: left;.

.td_uid_3_5da752522b051_rand.

td-a-rec-img img {.

Loading...