Как морфий, кокаин и гашиш меняли героев украинской литературы

Среди киевской золотой молодежи, как свидетельствовал Рыльский уже в написанных много десятилетий подсоветских мемуарах, модным тогда стал кокаин, сменивший ефироманию предыдущих поколений.

Протестні рухи й естетичні революції здебільшого підносять гасло нового бачення світу, і це нове бачення, формування іншої естетичної свідомості має не в останню чергу постати завдяки вживанню доступних у той чи інший час наркотичних речовин.

Так було, зокрема, і на початку ХХ століття, коли модерністи-бодлеріанці захопилися розкошами «штучного раю».

Українські письменники усім цим тоді пильно переймалися.

Тут було й епатування ненависних обивателів, і данина моді, й наголошення розриву з надмірним моралізмом літературних батьків.

Мабуть, найпослідовнішим і найвитонченішим співцем квітів зла у наркотичних парадизах був у нас Максим Рильський.

У десяті роки він належав до такого собі «товариства поетів-антропофагів», юних бунтарів, що сповідували епатаж, дендизм, звірялися у своїй любові до гріха й «отрутної» краси.

Серед київської золотої молоді, як свідчив Рильський уже в написаних через багато десятиліть підрадянських мемуарах, модним тоді став кокаїн, що змінив ефіроманію попередніх ґенерацій.

У кожному мистецькому поколінні були свої уподобання й моди: коли Теофіль Готьє описував декадентський «клуб гашишистів», то Шарль Бодлер уславлював опіумні видива.

Молодий Максим Рильський утверджувався якраз в амплуа бодлеріанця: про це свідчить і його рання автобіографічна проза.

Водночас ці оповідання, що друкувалися переважно в київському модерністському журналі «Українська хата», засвідчують і вміння майбутнього метра вітчизняного неокласицизму зберігати щодо модних захоплень певну іронічну дистанцію.

Роль, епатажна манера поведінки тут іноді ставали важливішими, ніж серйозні маніфести.

Костюм, зовнішність сприймалися у відповідно зорієнтованому середовищі як частина літературної діяльності.

У десяті роки минулого століття серед київських «антропофагів» та їхніх симпатиків дуже популярним став російський переклад знаменитої автобіографічної книжки Томаса де Квінсі «Сповідь англійського пожирача опіуму».

Цитатною «квіткою зла» у поезії Максима Рильського стає «небесно-синій мак».

І опіуму дим у мертвий час півночі.

По келії пливе, і в тьмі його встають.

Лиця незнаного ясні недвижні очі,.

І заворожують, і світять, і зовуть….

Це з вірша «В високій келії самотньо таємничій», уміщеного в збірці 1926 р.

«Під осінніми зорями».

А поезію «Каламутні води», що мала входити до задуманого циклу «Отрута», автор так ніколи й не оприлюднив.

Присвята «Золотокосому Жені-піаністові» ніби натякає на якийсь реальний спогад:.

Я пам’ятаю ті блаженні муки —.

І залізниці темно-синій дим.

Я пам’ятаю, як тремтячі руки.

Виймали пляшку з ядом чарівним.

Цикл мав стосуватися «отрутного» досвіду молодих бунтівливих шукачів заборонених гріховних насолод.

У всьому цьому багато епатажності, бажання водночас і привернути до себе увагу, і провести демаркаційну лінію між своєю ґенерацією й поколінням батьків, розмежуватися з безнадійними філістерами, яким небачена врода, що являється в опіумному диму, незрозуміла й чужа.

Звичайно ж, досвід розширення свідомості цікавив не лише поетів.

Адже початок століття став добою ціннісного хаосу, розхитування усіх основ і засад, тож втеча від неприйнятної, тривожної й травматичної реальності була особливо бажаною.

У роки непу, тобто в середині двадцятих, ще функціонував чорний ринок, що реагував на запити споживачів.

Розповсюджувачі наркотиків з’являються, скажімо, у блискучому романі Віктора Домонтовича «Доктор Серафікус».

В інтер'єрі ресторану в центрі Києва, оформленого в східному стилі, з султанами, напівголими одалісками й пишновеличними павами, привертали увагу трохи дивоглядні відвідувачі: «Між столиками каварні ходили якісь невизначені підозрілі особи: юнаки в пальтах з підведеними комірами і з зеленими виснаженими обличчями дідів та діди в довгих чорних сурдутах пасторів з рожевими обличчями юнаків.

І ті, й ті мали вигляд театральних убивць із непершорядної сцени.

Вони нахилялись до вуха тих, що сиділи за столиками, і пошепки пропонували кокаїн і морфій».

Зрозуміло, що зі згортанням непу й цілковитою забороною приватного бізнесу цей підпільний ринок коли й продовжував існувати, то у непорівнянно менших масштабах.

Джерелом заборонених насолод завжди був Схід.

Валер᾿ян Підмогильний, ще один класик літератури двадцятих, вважає за потрібне детально розказати про походження банки з гашишем, яку випадково отримав його персонаж.

У «Повісті без назви», що її Підмогильний писав уже в тридцяті в очікуванні неминучого арешту, йдеться про доволі часто тоді аналізовану ситуацію так званого філософського самогубства.

Герой цілковито розчарований у всіх життєвих цінностях, співіснувати з радянською дійсністю йому непросто.

Коли гине його брат-революціонер, серед отриманих у спадок речей знаходить банку з незрозумілим написом «Bandja».

Порившись у словниках, спадкоємець з᾿ясував, що став власником чималої кількості гашишу.

Коли при початку ХХ століття, в п’янкій атмосфері раннього українського модернізму, принадність небесно-синього наркотичного маку, цієї символічної квітки зла, змушувала забувати про гірке похмілля, то в похмурій атмосфері вже сталінських часів, герой Валер᾿яна Підмогильного добре знає про неминучість тяжкої реакції, якою платить за хвилеву насолоду.

Але готовий прийняти страждання, аби мати змогу хоч ненадовго втекти від осоружної реальності.

Він також певен, що викуривши останню цигарку, спорожнивши заповітну банку, остаточно втратить смак до життя.

Ритуал самогубства у нього заздалегідь детально розроблений.

Повість зосталася незавершеною, бо автора арештували як ворога народу.

А «остання цигарка» стала в такому контексті похмурою метафорою трагічного міжчасся.

При кінці ХХ віку українська культура знову переживає велику революційну трансформацію.

І в перше порадянське десятиліття інтерес до заборонених тем, сюжетів, до різноманітних перверсій (Юрій Андрухович навіть виніс це принадне слово у заголовок свого гучного роману) просто зашкалював.

Чого тільки не пробували, до прикладу, герої Тараса Прохаська! Вони ще й теоретизують про переваги наркотичного бачення, про вплив марихуани та змагання з «рефреймінґу канабієнзі».

Світ, сприйнятий у насвітленні такого досвіду, справді зовсім інакший, про життєподібність і пізнаваність уже навіть не йдеться.

А колекція вражень від дійсності стає неймовірно барвистою й розмаїтою.

BBC News Украина.