«Міф про мир» від Зеленського: період напіврозпаду

«Я, знаєте, як ван Дамм – у такому конкретному шпагаті знаходжуся.

Було б три ноги – на три б мене посадили».

Так президент України Володимир Зеленський прокоментував на своєму знаменитому пресмарафоні 10 жовтня мінські угоди та «формулу Штайнмаєра» – й акції протесту проти них.

Не минуло й тижня, а «шпагат» розтягнувся ще сильніше.

А вже вона формує політику в реальності.

Й це логічно.

Феєрична перемога Володимира Зеленського на президентських виборах стала певною мірою й результатом викривлення реальності.

Адже далеко не останню роль у ній зіграла культивація міфу про те, що для миру на Донбасі досить просто домовитися «хоч із чортом лисим».

Сьогодні вже остаточно очевидно: стратегії на той «несподіваний» випадок, коли візаві домовлятися просто не хоче, у Зеленського й команди не було.

15 жовтня політично активний сегмент українських соцмереж щосили обговорював слова міністра закордонних справ Вадима Пристайка.

Так-так, ті самі – що в разі зриву мирного процесу влада розглядає варіант «мобілізації», який потягне переведення в оборонну сферу третини бюджетних коштів зі сфери соціальної.

Формулювання, як для нинішнього очільника МЗС, звучали доволі сумбурно (див.

відео), проте прибічники «антикапітулянтського руху» сприйняли їх цілком однозначно: як залякування виборців соціально-економічними негараздами заради виправдання надмірних поступок Москві.

Як завжди, навколо виступу виникла купа конспірологічних тлумачень.

Скажімо, дехто з переконаних антипатиків команди Зеленського вважає, що йдеться про тестування громадської думки з приводу банального урізання соцвиплат.

Від не менш затятих прихильників, своєю чергою, доводилося чути, що це такий хитрий сигнал, покликаний налякати Путіна «силовим сценарієм» і тим нарешті схилити його до переговорів у нормандському форматі.

Якими б кумедними не видавалися ці та подібні тлумачення, вони точно свідчать про одне: неякісна, м’яко кажучи, комунікація влади з приводу донбаського врегулювання дала свої неїстівні плоди.

Під час візиту міністра Пристайка 14 жовтня до Люксембурга та Брюсселя, де й пролунали в коментарях журналістам скандальні слова про «третину бюджету», з вуст головного дипломата країни звучали й інші слова: «… Сценарій федералізації є неприйнятним.

Встановлення необхідних безпекових умов є обов’язковою передумовою проведення місцевих виборів на Донбасі: російські військові формування, найманці та зброя мають бути виведені з території України.

Окрім того, ми маємо відновити повний контроль над тимчасово неконтрольованою ділянкою українсько-російського кордону».

Пан Пристайко сказав це під час міністерського засідання «Групи друзів України в ЄС» на полях Ради ЄС у закордонних справах.

Але, звісно, скандальні слова про «третину бюджету» привернули куди більшу увагу.

Окремо варто відзначили «оперативну» роботу пресслужби МЗС, яка подала офіційну заяву міністра аж через добу.

Тобто лише тоді, коли в інформаційному просторі вже на всю палав скандал через його іншу заяву.

Тим часом тема, за даними українських спостерігачів, активно просувається в соцмережах за допомогою російських піар-ресурсів.

(Джерело – фейсбук Вадима Денисенка).

Що б не спонукало міністра до подібного виступу, викликаний ним скандал ледь не затінив важливіші повідомлення – про перебіг чергового раунду переговорів Тристоронньої контактної групи в Мінську.

Нюанси зустрічі відомі лише її учасникам та тим, кому вони про них доповідають.

Але публічно озвучені підсумки дають усі підстави вважати, що сторони перебувають найдалі від «компромісу» за весь період після зміни влади в Україні.

Це видно навіть із розстановки акцентів.

Наприклад, медіа сепаратистів повідомили, що Київ відмовився обговорювати питання соціальних виплат на окупованих територіях та повернення «боргів» тамтешнім комунальним службам.

Зі свого боку, українським ЗМІ представники нашої делегації надали інформацію про те, що представники Києва порушили тему відмови ОРДЛО від розрахунків у рублях та повернення під українську юрисдикцію «націоналізованих» там підприємств.

І те, й інше обговорювалося на одній і тій же підгрупі з економічних і гуманітарних питань.

Тож публічні заяви сторін говорять самі за себе – якщо їх поставити поряд.

Не вдалося досягнути прогресу й по чутливому особисто для президента Зеленського питанню обміну полоненими.

Українські переговірники обійшлися на цю тему загальними фразами.

Якщо ж вірити представникам терористів, вся справа в їхній, терористів, умові: «двостороння верифікація» осіб ув’язнених, на яку не погоджується Київ.

Зрештою, зайшла у глухий кут – точніше, лишилася в ньому – навіть основоположна дискусія щодо розведення військ.

Як відомо, згідно з домовленостями ТКГ від 1 жовтня, розведення мало розпочатися 7 жовтня, після запуску обома сторонами білих сигнальних ракет у Петрівському та Золотому.

Бойовики справді, у присутності спеціально запрошених спостерігачів ОБСЄ, які це й зафіксували, запускали ракети 7, 8 та 9 жовтня.

Проблема в тому, що, як іще раніше заявляв, зокрема, той же міністр Пристайко, їхні формування не дотрималися семиденного «режиму тиші», який українська сторона вважає необхідною передумовою замирення.

Після чергового раунду переговорів 15 жовтня сепаратисти вустами «МЗС ДНР» пояснили, чому не вважають цей режим необхідним.

Зараз же, за тлумаченням заколотників, відбувається ЛІКВІДАЦІЯ ПОРУШЕНЬ У ПРОЦЕСІ РОЗВЕДЕННЯ СИЛ.

А отже, вимога щодо припинення вогню нібито сили не має.

За зізнанням представника ОБСЄ Мартіна Сайдіка, основною темою на зустрічі були вибори в ОРДЛО та закріплення «особливого статусу» в Конституції.

Коментар «МЗС ДНР» із цього приводу вартий цитування: «Киевские переговорщики находят все новые способы нивелировать любой прогресс… В первую очередь сегодня это были попытки подменить понятием децентрализации особый статус Донбасса и его закрепление в конституции… Украинская сторона должна отдавать себе отчет, что лишь особый статус Донбасса, надлежащим образом закреплённый на конституционном уровне, является единственным путём долгосрочного мирного урегулирования конфликта».

Проте Київ, як повідомила речниця голови української делегації Леоніда Кучми Дарка Оліфер, висунув безпекові вимоги, виконання яких має передувати політичним домовленостям.

Частина української аудиторії сприйняла це ледь не як сенсацію, а частина активістів руху «Ні капітуляції!» – як прямий наслідок акцій протесту 14 жовтня і, відповідно, свою перемогу.

Насправді ж нічого нового не сталося.

Аналогічні «червоні лінії» протягом останніх шести тижнів неодноразово окреслювали публічно радник президента Андрій Єрмак, голова МЗС Вадим Пристайко, спікер Дмитро Разумков і, нарешті, сам Володимир Зеленський.

Мало того, самі ці «лінії» дісталися нинішній владі у спадок від попередників: зокрема, перелік, наведений у повідомленні Дарки Оліфер, ледь не дослівно збігається з тим самим п.

4 ст.

10 так званого Закону про особливий статус, внесеним Петром Порошенком іще понад чотири з половиною роки тому.

Печаль у тому, що Зеленський справді перебуває на шпагаті.

З одного боку, на нього тисне антикапітуляційний рух.

І хоча в ньому зібралося багато різних соціальних груп, будьмо відверті: певна частина його є в першу чергу «антизеленською», і відвернення капітуляції для неї – лише привід.

Екснародний депутат і лідер «Нацкорпусу» Андрій Білецький на віче 14 жовтня в Києві вже оголосив, що влада має 10 днів на прийняття законодавчої заборони на «капітуляцію», зокрема, у вигляді відведення військ у тих же Золотому та Петрівському.

Зрозуміло, узаконити таку заборону неможливо навіть технічно, годі вже й казати про ставлення до цього європейців.

З іншого боку, продовження «конфлікту низької інтенсивності» цілком влаштовує Москву.

Для цього вона все ще має більш ніж достатньо ресурсів та гарматного м’яса.

Тож російська пропаганда з готовністю, яка змушує підозрювати заздалегідь прорахований сценарій, включилася у просування тези про «слабкого й безвольного» Зеленського, який, мовляв, не здатен опиратися «тиску нацистів» (чого вартий хоч би оцей по-своєму шедевральний сюжет програми «Время» від 14 жовтня, а тим паче – українофобська і просто хамська підводка до нього ведучого Кіріла Клєймьонова).

Російська пропаганда прагне досягти одразу кількох цілей.

Очевидним є прагнення звинуватити у зриві мирного процесу саме Київ в очах не лише своїх громадян, а в першу чергу Заходу.

Але мішенню є й українська влада.

Якщо Зеленський, який не раз уже продемонстрував, що не завжди успішно керує своїми емоціями, зірветься навіть не на неадекватні дії, а просто на непродумані заяви щодо протестуючих – це посилить внутрішньоукраїнську політичну турбулентність.

Якщо ж усе залишиться як є, то вже в середньостроковій перспективі об’єктивне падіння рейтингу президента і його команди може суттєво прискоритися через провал його «місії», як сам Зеленський на тому ж пресмарафоні назвав припинення війни на Донбасі.

Кремль влаштовують обидва сценарії.

Зеленського, очевидно, не влаштовує жоден.

На жаль, ще будучи кандидатом, чинний президент сам загнав себе в цю пастку завідомо нездійсненних обіцянок.

Часу ж лишається все менше.

Вже за пару місяців конче треба приймати новий закон «про особливий статус» (чи все-таки пролонгувати старий, трішечки підрихтувавши ст.

1, яка обмежує дію 31 грудня ц.

А нова зустріч у Мінську взагалі відбудеться вже 29 жовтня.

Можливо, вона й покаже, чи виявиться українська влада нарешті здатною успішно відповідати на створені нею ж самою виклики.

А можливо, ми побачимо це і раніше.