Та, що ламає стереотипи: такою ми пам’ятаємо Ларису Крушельницьку

Лариса Крушельницька в себе в помешканні Крушельницької.

Фото Мирослава Ляхович.

Через тиждень – 12 листопада 2019 року минає два роки, як відійшла у Вічність відомий український археолог і громадський діяч Лариса Крушельницька.

Невимовний сум огортає серце, коли доводиться писати про близьких людей, які нещодавно відійшли у Вічність.

Стократ це болючіше, коли пробуєш писати про найближчих і найрідніших, бо це відповідальність перед пам’яттю про них.

Всі, кому довелося спілкувався з Ларисою Крушельницькою в один голос відзначають, що такої приємної, милої, розумної і елегантної жінки їм рідко траплялось бачити.

Це й не дивно, адже Лариса Крушельницька – це як зріз епохи, про яку навіть наше, вже немолоде, покоління знає в основному з підручників.

Її біографія – це сув’язь видатних особистостей з не менш значущими історичними подіями, які змінювали долю світу.

Як сказали б у Середньовіччі – під такою вже зіркою народилося це дитя.

Лариса Крушельницька з улюбленим котом.

Фото Мирослава Ляхович.

Не переповідаючи біографії Лариси Крушельницької, все ж зазначу, що місто Стрий і було тим місцем під сонцем, де маленька Лариса в перші дні почала пізнавати світ.

Однак, дитинство, проведене у Львові та все те, що було з ним пов’язане у 1930-их роках, запам’яталось напрочуд живо.

Рубали ліс…».

Взагалі, Лариса Крушельницька, як написала Наталя Дмитренко – просто раритет для України ХХІ століття.

Нащадок аристократичних родів сімей Крушельницьких і Левицьких не могла і не може бути інакшою, аніж такою, якою ми її знаємо.

Вона є взірцем того, що значило мати виховання в добропорядній українській родині передвоєнного часу.

Адже формування малої Лариси проходило у домі, де загальноприйнятим було, що дівчинка грає на фортепіано, а хлопчик вже марить себе у військових строях.

Тоді обід подавали точно у наперед визначеній годині за вишукано сервірованим столом (за яким обов’язковою була присутність кожного з членів сім’ї), мали віденську освіту, декламували не лише своїх поетів, влаштовували домашні театри, а за вечірнім столом дозволяли собі різні «вільнодумства».

Лариса Крушельницька, Львів, 1943 рік.

І от, саме з такого середовища, в якому культивувався дух охайності в думках і вчинках, польська дефензива своєю цензурою і переслідуванням буквально витіснила родину Крушельницьких до Харкова, де вони наївно планували розбудовувати Україну, нехай і під червоними прапорами.

Розстріли в Харкові, Києві, заслання в Сандармох, знову розстріли…Зі всієї родини, яка виїхали тоді 1934 року зі Львова, Господь уберіг лише маленьку Ларису.

І, якби не заступництво Пешкової (дружини Максима Горького), яка спільно з дружиною Пілсудського через міжнародну організацію Червоного Хреста потайки переправили Ларису через кордон, то історія зі свідомим і планомірним знищенням родини Крушельницьких могла б мати інше, і далеко не мажорне, продовження.

У 1943 році, тобто в п’ятнадцятилітньому віці – нове випробування на міцність для Лариси: виїзд з мамою з окупованого Львова до Відня, а потім – до Штутгарту, де юнка влаштувалася (як студент-гість) на навчання театрального мистецтва в художню Академію.

Однак, звільнена звідти німецькою адміністрацією за те, що була українкою, почала працювати на алюмінієвому заводі в м.

Зінген, а під час авіанальотів союзницької авіації, гасила запалювальні бомби на дахах цехів заводу.

Здавалось би, страшні поневіряння, які випали на долю молодої Лариси мали закінчитися наприкінці 1945 року, коли вона з мамою повернулися до Львова, однак синьопогонники з органів радянської держбезпеки, мали щодо цього власні міркування і переслідування (хоч не такі явні і болісні) продовжувалися.

Однак, навіть в тих скрутних умовах повоєнного і почервонілого Львова треба було якось жити і Лариса спершу влаштувалась художником-реставратором до Музею українського мистецтва, звідки через два роки, за підтримки визначного західноукраїнського кінооператора і фотомитця Юліана Дороша (який свого часу фільмував розкопки Ярослава Пастернака в княжому Галичі), перейшла працювати на ту саму посаду у щойно створений Львівський філіал Академії наук УРСР у відділ археології, що був розташований в сьогоднішньому палаці Потоцьких на вул.

З цього часу і на довгі півстоліття (!) Лариса поринула у, образно кажучи, «тіні забутих предків», вишукуючи то в горах, то на Дністрових кручах, то на піскових дюнах Яворівщини розорані сліди тих давніх епох.

Лариса Крушельницька, Швенінген, 1945 рік.

Щороку експедиції, враження від яких двояке: з одного боку – пренудна бухгалтерія з коштами на розкопки і зі всілякими фінансовими «викрутасами» головної бухгалтерки Інституту; з іншого – пречудна природа на виїзді і такі ж милі і збідовані усілякими негараздами таки наші селяни, які залюбки, і майже задарма, йшли помагати розкопувати давні селища і городища.

Гадаю, власне під час експедицій, скажімо, біля с.

Непоротове Сокирянського району Чернівецької області і почали зринати в тепер вже Лариси Іванівни різні образи і задумки до написання якихось нарисів про життя в ті далекі епохи, предмети з яких довелось викопувати.

Непоротове – то окрема сторінка в житті Лариси Крушельницької, адже сім років поспіль виїздити у вантажній машині зі студентами у, здавалось би, Богом призабуту далечінь і рятувати в зоні затоплення Могилів-Подільської ГЕС те, що мало назавжди зникнути під водою.

Розпач від того, що такі чудові подільські села (сотні сіл!) вздовж Дністра мають «піти під воду» і неможливо тому зарадити, а з іншого боку – почала відкриватись надзвичайно оригінальна (ще передскіфського часу) культура, про яку, до розкопок Лариси Крушельницької, ніхто на Середньому Придністров’ї і не підозрював (Згодом, дослідниця викладе свої думки з цього приводу у монографії «Чорноліська культура Середнього Придністров’я» Львів, 1998), в якій вперше майже повністю опубліковані матеріали з 12 розкопів і траншей з площі понад 7000 м.

кв., а це житлові і господарські споруди, кам’яні жертовники, поховання в ямах і підкурганні, дивовижної краси керамічний посуд з врізним і затертим білою пастою орнаментом, прикраси, зброя, виробничі комплекси і майстерні…Всього і не перелічиш.

Власні археологічні монографії були і до, і після виходу її «Чорноліської культури».

Одна з останніх – «Золоті Михалківські скарби та їх доля» (Львів, 2012, у співавторстві), яка вже зараз викликала поважний міжнародний резонанс, оскільки вперше в ній публікуються копії документів, які свідчать про настирне намагання польської спільноти Львова у міжвоєнний час…продати Михалківські скарби для залагодження своїх власних, далеких від науки, проблем.

Лариса Крушельницька.

Але, крім того, що Лариса Крушельницька була висококласним фахівцем у своїй галузі, то, вже від якогось часу, світ був подивований ще однією гранню її таланту – як публіциста і мемуариста.

А почалось, наскільки можу судити, з того, що 1991 року Ларису Іванівну призначили директором чи не найбільшої у світі книгозбірень україністики – Національної бібліотеки ім.

Василя Стефаника (до речі, своїм національним статусом ця високоповажна наукова інституція теж завдячує «пробивній» здатності Лариси Іванівни).

І от, полишивши посаду «провідного» в Інституті суспільних наук АН України і перейшовши працювати директором такої унікальної книгозбірні, Лариса Крушельницька відразу відчула спроби з-за Сяну спробувати на міцність її переконання і ділові навички.

У ті вже далекі 90-ті роки певні кола наївно вишукували і по Львову, і по Україні загалом, різноманітних урядників та специфічного складу «науковців», які б допомогли позбавити молоду українську державу раритетної збірки Осолінських.

Отут Лариса Крушельницька у всій своїй красі і повноті проявила свій характер, причому часто – на міжнародному рівні, в кабінетах Кабміну і Президії НАН України, у відстоюванні цілісності і непорушності бібліотечних фондів наукової бібліотеки ім.

Василя Стефаника.

…Ще до недавнього часу -якихось два роки тому – маючи більше часу на написання задуманого, Лариса Крушельницька залишалась почесним директором наукової бібліотеки ім.

Василя Стефаника, керувала проектами, рецензувала, одним словом чим могла, тим допомагала як досвідченим, так і молодим дослідникам.

Від імені держави попередня влада неодноразово визнавала заслуги Лариси Крушельницької, нагородивши її орденами княгині Ольги ІІІ (2005 р.) і ІІ (2011 р.) ступенів.

І, все ж таки, у ставленні офіціозу до того солідного доробку ювілярки, яким вона день-у-день примножувала славу України – і на археологічній, і на бібліотечній ниві – не покидає відчуття того, що за життя Ларису Крушельницьку той офіціоз, мабуть таки, недооцінював.

Лариса Крушельницька, портрет Марґіт Сельської, з домашньої колекції Л.

Фото Мирослава Ляхович.

А приходять подібні думки до кожного, хто знає, що, по-перше, таких неординарних під кожним поглядом, особистостей як Лариса Крушельницька, які стільки пережили і стільки знали в Україні і в світі залишались одиниці.

І це треба було вміти цінити.

По-друге, і, для теперішньої влади це мало б бути головним: два (!) діди Лариси Крушельницької починали будувати Українську державу на самих її початках: педагог, редактор і прозаїк Антон Крушельницький – будучи міністром освіти УНР, а суддя і посол до австрійського парламенту і Галицького сейму Лев Левицький – розбудовував новостворену державу, будучи членом Загальної Української Ради та Національної Ради ЗУНР.

Зараз, коли минає два роки з дня відходу у Вічність св.

Лариси Крушельницької, слід обдумати, як нам всім гідно пошанувати пам’ять про нашу Ларису Крушельницьку.

В ці сумні листопадові дні найважливішим для її душі будуть наші молитви і тихі спогади про щасливі хвилини спілкування з нею… Хай з Богом спочиває! Вічна їй пам’ять!.

Микола БАНДРІВСЬКИЙ,.

археолог, доктор історичних наук.

/* custom css */.

td-a-rec-img {.

text-align: left;.

.td_uid_3_5dc2652491a5c_rand.

td-a-rec-img img {.

Loading...