Під прицілом КДБ, або іноземні туристи у Львові в 1960

Навіщо СРСР іноземні туристи? Перш, ніж вести мову про іноземний туризм у Львові в складі Української РСР, доцільно замислитись над питаннями: навіщо радянській владі знадобилося відкривати країну для громадян інших країн? і Що спонукало іноземців відвідувати Радянський Союз? Очевидно, що однією простою відповіддю тут не обмежитись.

Під час хрущовської відлиги комуністичний режим в Радянському Союзі був зацікавлений не лише поліпшити міжнародний імідж власної країни й сформувати про неї позитивне уявлення зовні, але й отримати валютні надходження від перебування закордонних туристів.

Для частини іноземців Радянський Союз виглядав такою собі незвіданою екзотикою, яку вартувало побачити на власні очі.

Для іншої частини – іноземців українського походження – це була можливість відвідати рідні землі.

Існувала й досить значна третя категорія іноземних туристів – вихідців із східноєвропейських країн.

Повоєнне розширення сфери впливу Москви на ці країни створило замкнутий туристичний ареал всередині соцтабору.

Тому немає нічого дивного, що левову частку іноземних туристів в УРСР у 1960–1970-х роках становили саме представники так званих “народних демократій”.

Будинок Управління КГБ у Львові (колишня вулиця Фелікса Джержинського, 55, нині вул.

Дмитра Вітовського).

Нині – управління СБУ у Львівській області.

Фото 2015 року.

“Привідкриваючи” країну для іноземних туристів (про повне “відкриття” годі й було мріяти), радянський режим параноїдально боявся, що країни Заходу під виглядом туристів засилатимуть сюди шпигунів і диверсантів [1], однак, врахувавши всі “за” і “проти”, таки пішов на обмежений допуск іноземців на свою територію.

Складна процедура отримання візи, попереднього бронювання житла і перетину кордону, вкупі з жорсткими правилами перебування іноземних туристів в СРСР, слугували елементами контролю, ключову роль в якому відігравав Комітет державної безпеки (КДБ).

“Привідкриття” Української РСР для відвідин іноземними туристами у період хрущовської відлиги створило для КДБ при Раді Міністрів УРСР чимало клопотів, пов’язаних із запобіганням можливих “антирадянських дій”.

Режим побоювався “шкідливого впливу” на своїх громадян з боку іноземців, котрі жили у вільному світі, тому намагався контролювати кожен їхній крок – від прибуття і до виїзду, а також мінімізувати контакти з місцевим населенням.

Це, звісно, не завжди вдавалося, бо завідувач відділу адміністративних органів ЦК КПУ М.

Кузнецов у 1960 р.

бідкався, що молодь встановлює “особисті неділові зв’язки з метою придбання у них [туристів] одягу та інших речей… [а] окремі громадяни легко піддаються на провокаційні розмови з іноземцями” [2].

Рекомендація КДБ не відкривати трасу Шегині-Львів для іноземних туристів, 1970 (ГДА СБУ).

Функції контролю за іноземними туристами здійснював 7-й відділ 2-го Управління КДБ, однак, зважаючи на специфіку роботи, до неї долучались й інші відділи та управління.

Методи роботи з іноземними туристами КДБ постійно відточував і вдосконалював.

Наприклад, з метою “запобігання ворожої діяльності” окремих іноземних туристів, у Львові впродовж 16–17 лютого 1960 р.

відбувався спеціальний семінар керівних та оперативних співробітників двох контррозвідувальних і семи оперативно-технічних відділів КДБ.

У центрі уваги зібрання опинилося питання автотуризму.

Відомо, що на семінарі озвучувались доповіді 2-го Управління КДБ “Про організацію контррозвідувальної роботи серед іноземців і її особливості на автотрасах” та 7-го відділу КДБ “Про організацію зовнішнього спостереження за іноземцями на автотрасі” [3].

Туристичні подорожі автомобілями додавали органам держбезпеки значно більше роботи, тому перелік доріг, якими могли пересуватися іноземці був обмежений.

Наприклад, КДБ у 1970 р.

рекомендував не відкривати з режимних міркувань трасу Шегині-Львів-Тернопіль-Чернівці-Парубне для проїзду автотуристів з “капіталістичних країн” [4].

Режимні території та “запобігання ідеологічним диверсіям”.

Засобами контролю над іноземними туристами можна вважати централізоване поселення в обмежене коло готелів та недопуск на так звані режимні території.

Під визначення режимних територій в Радянському Союзі підпадало чверть його населених пунктів, хоча насправді їх було значно більше [5].

Для іноземців були закриті ціла міста, в яких розташовувалися військові бази або ж промислові підприємства, що випускали продукцію подвійного призначення.

Однак заборона на візити іноземців пояснювався не лише розташуванням стратегічних військово-промислових об’єктів, але й політико-ідеологічними факторами.

До режимних територій, зокрема, належала більша частина Західної України – частково через прикордонний характер, а частково через політичну “неблагонадійність” її мешканців [6].

Водночас, прагнучи не допускати закордонних гостей на банально занедбані території, радянська влада оголошувала їх також “режимними”.

Отримання дозволу на відвідини певного населеного пункту в УРСР фактично вирішувалося у вищих ешелонах влади і значною мірою залежало від політичних та громадянських поглядів іноземців, їх родинних зв’язків в республіці.

Починаючи від 1962 р., в УРСР впровадили суворіші обмеження на відвідини туристами населених пунктів західних областей, оскільки “органами КДБ було отримано дані про те, що ватажками окремих націоналістичних центрів… ставилося завдання проникнути в українські прогресивні організації (читай компартії інших країн – Р.

С.) і використовувати поїздки їхніх членів для направлення своїх представників в Україну” [7].

Так, у 1964 р.

з 2 725-ти туристів із країн Заходу, котрі відвідали західні області України, тільки 42-м (sic!) дозволили виїзд у рідні села [8].

Утім, КДБ й надалі фіксував “безконтрольні зустрічі” з іноземними туристами, передусім в Києві, Львові і Чернівцях, куди приїжджали жителі “Волинської, Рівненської, Тернопільської та Івано-Франківської областей, закритих для відвідування іноземців” [9].

Типовий дозвіл КДБ на відвідування іноземними туристами УРСР, 1968 (ГДА СБУ).

За порушення правил перебування на території Радянського Союзу (редакції відповідних положень 1959 і 1970 років), зокрема “здійснення ідеологічної диверсії” та ігнорування заборон на відвідування режимних територій, іноземних туристів могли видворити за межі країни.

У довідці 5 відділу Управління КДБ Львівської області, зокрема, йшлося, що за період з вересня 1967 по січень 1971 р.

“припинено спроби 119-ти іноземців здійснити ідеологічну диверсію.

З них 12 – депортовано з СРСР, 22 – попереджено в установленому порядку” [10].

“Очі й вуха КДБ”.

У своїй роботі з іноземними туристами КДБ покладався на працівників Всесоюзного акціонерного товариства (ВАТ) “Інтурист”, покликаного на регулярній основі організовувати прийоми закордонних гостей в СРСР.

Відділення “Інтуристу” намагалися весь час “зміцнювати кадрами”, які Бюро безпеки і консульських справ Держдепартаменту США небезпідставно називало “очима і вухами” КДБ.

Бюро попереджало своїх громадян перед візитом до СРСР: “… все, що ви говорите або робите, запишуть і докладуть.

Ваші дії негайно оцінять на предмет: чи є у вас слабкість до статевих утіх, грошей, спиртного чи азартних ігор; котрась із цих комбінацій може бути використана проти вас… Апаратура підслуховування вміло вмонтована в стіни, в люстри, ліжка, радіо і в підлогу, є ефективним засобом з’ясування того, про що говорять в номері…” [11].

Поштовий конверт із зображенням львівського “Інтуриста”, 1966.

Створене 1964 р.

Управління з іноземного туризму УРСР через регіональні агентства “Інтуристу” пропонувало закордонним гостям туристичні маршрути, забезпечувало їх транспортом, надавало послуги гідів- перекладачів і т.

Керівником відділення ВАТ “Інтурист” у Львівській області у той час був Георгій Козлов [12].

Станом на 1965 р., в очолюваній ним структурі, працювало 312 осіб (186 жінок і 126 чоловіків), майже половина з яких (151 особа) числилися ресторанними працівниками, ще 80 осіб працювали в готелях, 27 – в гаражі, 12 – в бухгалтерії, 5 – в апараті управління, а 37 значилися як обслуговуючий персонал [13].

За національною ознакою 174 працівники львівського відділення “Інтуристу” були українцями, 110 – росіянами, 11 – євреями, 8 – поляками, 4 – білорусами, 5 – представниками інших національностей.

З усіх працівників львівського відділення “Інтуристу” 137 осіб володіли хоча б однією іноземною мовою [14].

Власне професійних гідів-перекладчів налічувалося 26 осіб, зокрема, перекладачами з англійської мови числилося 6 осіб, французької – 2, німецької, іспанської й угорської – по 1, чеської – аж 15 (sic!) [15].

Знавців чеської мови зі Львова часто залучали для обслуговування туристичних турів з Чехословаччини до інших українських міст.

До прикладу, групу чехословацьких сталеварів у їхній поїздці 22 вересня 1966 р.

на завод “Азовсталь” у Жданові (нині Маріуполь) супроводжувала гід-перекладач львівського відділення “Інтурист” Н.

Про цю подію згадуємо з огляду на її трагічність, бо “… при під’їзді до м.

Жданова один з автобусів зазнав аварії, внаслідок чого загинули три чехословацьких і два радянських громадянина, а три чехословацьких і один радянський громадянин були доставлені в лікарню в тяжкому стані… Перевіркою встановлено, що аварія виникла внаслідок того, що водій автобусу був у нетверезому стані.

Під час вечері водіям подавали алкогольні напої, на що не звертали уваги ні організатор вечері, ні гід-перекладач тов.

Рубаха Н.

П., що супроводжувала групу” [16].

Туристичний автобус ЛАЗ-695М.

На гідів-перекладачів покладали функцію не тільки організувати групу, але й донести “потрібну інформацію” іноземцям.

У вимогах до кандидатів на цю посаду значилося: “Перекладач в “Інтуристі” повинен бути культурним, універсально підготовленим, загартованим, ідейно відданою людиною, здатною відповісти на будь-яке питання.

Перекладач повинен бути пропагандистом, агітатором, лектором” [17].

Тому немає нічого дивного, що під час підготовки гідів-перекладачів у Львові, крім власне мовної підготовки, їм читали лекції про “Сучасне міжнародне становище і зовнішню політика СРСР”, “Прийоми і методи імперіалістичної пропаганди і боротьбу проти буржуазної ідеології”, “Про моральний кодекс будівничого комунізму” і т.

Гіди повинні були відповідати певному ідейно політичному рівню (бажано бути членом КПРС чи комсомолу), вільно спілкуватися іноземною мовою, вміло використовувати у роботі партійно-урядові документи, дотримуватись логіки викладу матеріалу і вміти привернути увагу туристів.

Вони повинні були похитнути переконання західного обивателя щодо Радянського Союзу, не сказати чогось такого, що негативно могло відобразитися на репутації країни ззовні.

Зазвичай використовувалася техніка “ретроспективного порівняння” (“зараз набагато краще, ніж було колись”), “жонґлювання цифрами” (наведення кількості шкіл, училищ), “підкреслення переваг соціалістичного способу життя” (“протиставлення – у вас соціальна сфера платна, а в нас безкоштовна”) і т.

Туристична мапа Львова, 1961.

Канадський громадський діяч українського походження, історик Манолій Лупул (1927–2019), описуючи свою подорож разом з дружиною та дочкою до Львова у квітні 1968 р., наводить приклад риторики гіда (вживає фразу naїve guide).

Прикріплений “Інтуристом” гід – молода жінка під тридцять років, яка добре володіла англійською мовою, всіляко вихваляла життя в Радянському Союзі, наголошувала на “важливості виконання п’ятирічного плану”, назвала митрополита Андрея Шептицького “фашистом”, твердила, що всі на Заході – “імперіалісти”, лише в СРСР “комуністична партія представляє весь народ”, а “комуністи проводять політику національного визволення” [19].

Але, навіть попри таку словесну еквілібристику, ідеологічна підкованість львівських гідів не задовольняла партійне керівництво, тому доводилося організовувати додаткову “політичну підготовку”.

Відділ пропаганди й агітації Львівського обкому КПУ був змушений проводити семінари для працівників туристичної сфери, навчаючи їх як правильно відповідати на дражливі питання.

Найбільше питань туристи задавали щодо національної політики в Радянському Союзі, а могли і взагалі запитати, чому повсюди так багато пам’ятників і портретів В.

Леніна [20].

Загалом дискусій на політичні теми гідам рекомендували уникати, а у випадку виникнення таких розмов вони зобов’язувалися повідомити у КДБ, що часто справно робили.

Тролейбус маршруту №4 біля готелю Львів на вул.

700-річчя Львова (тепер пр-т Чорновола), фото, 1965-1970 роки.

Кількість туристів у Львові.

Інформацію про кількість іноземних туристів на території УРСР дають щоденні повідомлення КДБ у ЦК КПУ із зазначенням країни походження й населених пунктів, де і коли вони перебували.

Зведені дані за кожний конкретний рік подавало також Управління з іноземного туризму УРСР.

Так, у 1964 р.

республіку відвідало 80 534 іноземних туристи (для порівняння, рік перед тим Франція прийняла 6,5 млн, Іспанія – 13 млн, Італія – 23 млн туристів) [21].

Керівник Управління з іноземного туризму СРСР Володимир Анкундінов чомусь був певний, що “капіталістичні країни намагаються обмежити подорожі до СРСР, тому що кожна така подорож відкриває людям очі на справжнє становище в нашій країні…” [22].

Очевидно, не можна не погодитися з таким твердженням, але це “справжнє становище” не завжди було на користь Радянського Союзу.

Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”).

У 1964 р.

львівський “Інтурист”, який містився на пл.

Міцкевича, 1 (нинішнє приміщення готелю “Жорж”) обслужив 9 766 іноземних туристів ( з них 3 662 особи – автотуристи).

З-поміж них, туристів з “капіталістичних країн” – 2 725, з “народних демократій” – 7 041 особа.

У наступні роки спостерігалася чітка тенденція до постійного зростання кількості іноземних туристів у Львові [23].

Вірогідно, їхня кількість могла бути значно більшою, але хронічною проблемою розвитку туристичної сфери стала нестача готельних номерів для всіх бажаючих.

Станом на 1965 р.

Козлов звітував про наявність 122 місць із зручностями і 249 місць – без зручностей, покладаючи великі сподівання на впровадження в експлуатацію готелю “Львів” на 680 місць [24].

Парадоксально, але чиновники УРСР воліли говорити не про відсутність достатньої кількості місць для іноземних туристів, а про “велику завантаженість фонду розміщення”.

Наприклад, заступник начальника Управління з іноземного туризму УРСР В.

Криворученко хизувався, що “фонд розміщення” в СРСР заповнюється на 93%, тоді як в Чехословаччині – 54%, Югославії – 63%, Ірландії – 34%, Норвегії – 57%, а в Англії – 49%.

Звісно, показники таких туристичних країн, як Італія чи Іспанія не наводилися, бо вони могли зіпсувати картину [25].

Кількість іноземних туристів в українських містах, 1964–1972 рр.

осіб) [26].

Традиційно, найбільша кількість іноземних туристів відвідувала УРСР влітку.

Наприклад, у розрізі одного літнього дня статистика їхньої присутності виглядає таким чином: 20 серпня 1970 р.

в республіці зафіксували перебування 3 977 туристів, зокрема, зі США – 628, Франції – 583, Великої Британії – 336, Канади – 193, ФРН – 83, решти країн-членів НАТО – 716, інших “капіталістичних країн” – 1 438.

Найбільш відвідуваними значилися: Київ – 1 306, Крим – 663 (так в документі – Р.

С.), Одеса – 592, Харків – 430, Львів – 190, Донецьк – 159, Запоріжжя – 98, Чернівці – 88, Полтава – 48, Вінниця – 27, Ужгород – 12, інші міста – 364 особи [27].

Серед тих, хто прагнув відвідати з туристичною метою УРСР, значну частку становили іноземні громадяни українського походження.

Наприклад, Львів у 1971 р.

відвідало 8 148 іноземних туристів, з яких 4 348 осіб українського походження (53,4%) [28].

Це були переважно громадяни США, Великої Британії, ФРН та Канади.

Радянська туристична реклама.

За темпами росту відвідуваності іноземними туристами Львів упродовж 1970-х років демонстрував стабільне зростання і станом на 1979 р.

за кількістю іноземних туристів поступався лише Києву [29] (за кількістю прийнятих туристів українська столиця поступалася лише Москві і Ленінграду).

Крім, “Інтуристу”, роботу з великими групами іноземних туристів у ті роки налагодило Бюро міжнародного молодіжного туризму “Супутник”, львівське відділення якого містилося на вул.

Куйбишева, 12 [30] (тепер вул.

Власне готель “Супутник” збудували у місті дещо пізніше.

Приклад щоденного звітування КДБ про кількість іноземних туристів в УРСР, 21 серпня 1970 (ГДА СБУ).

Туристичні програми.

Основне завдання екскурсійних програм для іноземців полягало у знайомстві з “радянським життям і соціалістичними досягненнями”.

Кожну свою екскурсію гід повинен був розпочати з інформування про країну, її устрій, роль компартії, нерозривний зв’язок української та російської історії, планах чергової п’ятирічки, соціально-економічних, культурних та освітніх досягненнях [31].

Місцем цілеспрямованої пропаганди виступали “вечори дружби” в Домі дружби Львівського обласного відділення Управління з іноземного туризму.

Загалом, для таких потреб слугували три кімнати, “обладнані стендами й іншими наочними засобами пропаганди, матеріали якої розповідають про боротьбу Радянського Союзу за мир і дружбу народів” [32].

Не дивно, що багато-хто волів цікавіше провести час і вислизнути з-під опіки “Інтуристу”.

Обкладинка туристичного путівника Львовом, 1961.

У короткому ілюстрованому путівнику Львовом, виданому у 1961 р., укладачі відзначили 46 основних туристичних об’єктів, серед яких пам’ятники (В.

Леніну, А.

Міцкевичу, І.

Франку, танкістам), музеї (історичний, етнографії та художнього промислу), театри (опери і балету, драматичний театр), вищі навчальні заклади (університет імені І.

Франка, політехнічний інститут) і навіть храми (церква Миколая, Вірменський собор, Домініканський “костьол”).

Цікаво, що в описі Собору Св.

Юра автори не забули відзначити, що “у 1921 р.

в будівлі одного з корпусів собору, без відома його господарів, відбувся нелегальний з’їзд Комуністичної партії Західної України” [33].

Крім відвідання пам’ятних історичних місць екскурсійна програма передбачала також візити на окремі показові промислові підприємства – наприклад, на фабрику “Прогрес”, об’єкти житлового будівництва.

Пам’ятник А.

Фото Г.

Поштівка 1968 року.

Станом на 1964 р.

на Львівщині, як туристичні, значилися вже 73 об’єкти, але в тому ж році було вирішено “для повнішого відображення в екскурсійній роботі паростків нового комуністичного життя радянських людей, а також соціалістичних перетворень” додати нові об’єкти [34].

Туристичні маршрути для іноземних туристів ретельно розроблялися, причому залежали вони, як від країни походження, так і від термінів перебування гостей.

Без часових обмежень туристів у 1960-х роках приймали лише Київ і Ялта, тоді як перебування у Львові обмежувалося десятьма днями, Тернополя – трьома, а Ужгорода – двома днями [35].

Зміни в туристичних маршрутах іноземців допускалися вкрай рідко, оскільки погоджувалися різноманітними інстанціями, зокрема КДБ.

Спостерігаючи “соціалістичні досягнення”, іноземні туристи нерідко стикалися з побутовими незручностями.

Це почасти розуміло і керівництво львівського відділення “Інтуристу”, яке скаржилося на низькі темпи будівництва Львівської станції технічного обслуговування, розбиті дороги, відсутність спецодягу і дюймового інструменту для ремонту іномарок.

Комісія з Києва, яка у 1965 р.

перевіряла готовність львівського відділення до нового туристичного сезону, звернула увагу на “неоднакові за розміром скатертини… відсутні трійники для спецій, погано попрасовані простині”.

Йшлося і про те, що в ресторані мало національних страв, відсутні другі рибні страви, вузький асортимент солодкого тощо [36].

Натомість керівництво ресторану бідкалося, що “львівський лікеро-горілчаний завод не забезпечує ресторан українськими напоями, такими як горілка з перцем, мисливська старка.

Обмежений асортимент сухих вин і коньяків” [37].

Лист Г.

Козлова в республіканське Управління іноземного туризму щодо погодження туристичних об’єктів, 27 лютого 1965 року (ЦДАВО України).

Попри далеко не найбільший наплив іноземних туристів і надто обмежений вибір сувенірів (традиційно, у своїх звітах керівництво “Інтуриста” згадувало наявність статуеток орлів і значний попит на алкогольні напої подарункової форми), Львів у 1960-х роках перебував серед лідерів туристичної торгівлі.

Якщо брати до уваги співвідношення кількості туристів до витрачених ними грошей, показники Львова були вищими за широко розрекламовані Ялту і Сімферополь.

Наприклад, у 1966 р.

іноземні туристи у Львові витратили 36 тис.

(відвідало 11 тис.

туристів), а в Ялті – 33 тис.

(20 тис.

Це при тому, що, за словами одного з керівників Управління з іноземного туризму, “в Ялті є спеціальний магазин для торгівлі на валюту і кіоск в Сімферополі, а у Львові тільки кіоск при готелі” [38].

Іноземні туристи час від часу скаржилися на незадовільне обслуговування в готелях, відсутність гарячої води, обмежений вибір у ресторанах [39].

Але для пропаганди використовувалися позитивні записи в книзі відгуків.

Наприклад, американський турист українського походження Федір Грицюк, котрий у серпні 1965 р.

перебував у Львові, залишив такий запис: “Я був у Лондоні, Відні, Берліні і нарешті у Львові.

Коли я приїхав до Львова мене оточили увагою прекрасні люди.

Обслуговування було кращим, аніж в інших європейських містах.

Я рекомендую всім туристам із США та інших країн приїхати і подивитися на російських людей (sic!) і ви побачите, що вони поставляться до вас добре.

Російські люди – це не ті люди, про яких ви читаєте в газетах.

Вони прекрасні люди!” [40].

Коментувати тут щось, очевидно, видається зайвим….

Обкладинка путівника Львовом, 1971.

Пошуки шпигунів, вербовка агентів, оперативні ігри.

Радянська сторона остерігалася можливих “ідеологічних диверсій” з боку іноземних туристів, що змушувало КДБ бути особливо “бдительным”.

Ледь не в кожному іноземцеві радянські спецслужби вбачали потенційного шпигуна й ідеологічного диверсанта, відзначаючи, що “закордонні українські націоналістичні організації піддають українських емігрантів, котрі виїжджають у республіку, посиленій обробці в антирадянському дусі” [41].

Водночас і зі свого боку КДБ активно працював, щоб вербувати закордонних туристів, передусім українського походження.

У рішенні Колегії КДБ при Раді Міністрів Української РСР про контррозвідувальну роботу від 18 травня 1965 р.

читаємо: “…З середовища іноземців, котрі приїжджають до республіки, виявляти осіб, прибулих із завданнями емігрантських центрів, організовувати їхнє активне розроблення з метою викриття їхньої підривної діяльності, виявлення радянських громадян, через яких центри підтримують організаційні контакти з націоналістично налаштованими елементами в республіці, перехоплення прокладених таким чином каналів зв’язку і використання їх в інтересах Радянської держави… Вивчення іноземців українського походження починати з місць їх прийому і продовжувати до виїзду з країни… Брати під контроль заздалегідь обумовлені в Україні зустрічі іноземців-українців з націоналістичними елементами з числа радянських громадян” [42].

У вербуванні агентів серед іноземних туристів КДБ досяг певних успіхів.

У вже згаданій довідці 5 відділу Управління КДБ Львівської області, зокрема, йшлося, що за період з вересня 1967 по січень 1971 р.

“заверобвано 4-х агентів з числа іноземців, з 3-ма встановлені контакти від імені органів КДБ, з 12-ма іноземцями оперконтакти підтримуються під прикриттям” [43].

Цінність тих агентів могла бути різною, так само як і час та сфери їх використання.

Методи вербування теж різнилися: від підкупу й шантажу – до набуття агента через інтимні стосунки (наприклад, справа “Куртизанка”) [44].

Радянський плакат.

З початку 1970-х років кількість депортованих іноземців зі Львова – а були це переважно громадяни західних держав українського походження – зросла.

Це було наслідком розгорнутої КДБ проти дисидентів операції “Блок”.

Так, “за ввезення й поширення націоналістичної літератури”, у серпні 1971 р.

за межі СРСР депортували канадських туристок – Віру і Зоряну Грищенків.

Відомо, що у дівчат, котрі прибули до Львова, виявили текст апеляції до Верховного суду УРСР засудженого історика, дисидента Валентина Мороза [45].

Як йшлося у доповідній записці КДБ, “момент вилучення у них літератури знято на кіноплівку… ці матеріали використовуватимуться в контрпропагандистських заходах” [46].

Для більшого ефекту, видворення за межі держави здійснювали в присутності інших туристів.

Однак на тому тлі, особливий резонанс викликала справа бельгійського студента українського походження Ярослава Добоша 1947 р.

н., котрий потрапив в поле зору КДБ ще в Києві.

Під час перебування у Львові упродовж 3–4 січня 1972 р.

кадебісти уважно стежили за ним, фіксуючи “окремі підозрілі моменти у поведінці… зокрема звірка в номері готелю якихось записів у блокноті з купленим путівником по м.

Львову, а також постійні спроби виявити за собою стеження під час огляду визначних пам’яток м.

Львова” [47].

Добошу дозволили покинути місто, але на кордоні під приводом неправильного оформлення документів, зняли з поїзда.

У результаті детального обшуку співробітники КДБ вилучили “компрометуючі матеріали”, зокрема фотоплівки “Словника українських рим” Святослава Караванського, фотографії Валентина Мороза і Василя Стуса тощо.

КДБ сповна використав справу Добоша, якого змусили публічно каятися, для трактування українських дисидентів “запроданцями капіталістичного Заходу” [48].

Свою винахідливість КДБ проявляв під час так званих оперативних ігор.

Наприклад, в рамках операції “Бумеранг” КДБ створив легендовану “націоналістичну групу” у Львові, вийшовши через своїх агентів на представників Закордонних Частин (ЗЧ) ОУН у США та Канаді.

Їхній емісар, одинадцятикласник Лев Фіголь, ймовірно нічого не запідозривши, зустрівся 29 березня 1975 р.

на квартирі агента “Оксани” з іншим агентом – “Крилатим”, котрий видавав себе за інакодумця й борця з комуністичною системою.

Відтак, Л.

Фіголь передав “дисидентові”, як подарунок, пару чоловічих мештів, у яких були заховані десять мікроплівок з матеріалами “тамвидаву”, 1 500 радянських карбованців, інструкції з викладом нових способів зв’язку групи “Крилатого” із ЗЧ ОУН [49].

У розмові з “Крилатим” канадський турист повідомив, що в майбутньому “його групі” передадуть фотоапарат “Мінокс” і шрифт для друкарської машинки [50].

Паралельно, з серпня 1975 р.

набула розвитку інша оперативна гра КДБ – “Міраж”.

Вона велася від імені легендованої у Львові групи агентами “Зоріним” і “Саніним”, котрі встановили контакти з представниками української діаспори за океаном [51].

Такі дії КДБ були спрямовані на підрив довіри поміж дисидентами і розпалювання чвар серед українських організацій за кордоном.

Вилучене під час операції “Бумеранг” (ГДА СБУ).

Рекомендації туристам.

Бюро безпеки і консульських справ Держдепартаменту США у 1968 р.

видало для своїх громадян інструкції “Подорож Радянським Союзом”.

З-поміж іншого, рекомендувалося строго дотримуватися радянських законів, не фотографувати у прикордонній зоні, не ввозити і вивозити релігійні предмети чи публікації, не відхилятися від маршруту і т.

Туристи українського походження зі США та Канади перед відвідинами батьківщини нерідко отримували завдання привести на Захід літературу шістдесятників, за першої ліпшої можливості зустрітися з представниками творчої та наукової інтелігенції, зрештою, переправити за кордон рукописи, які слугували матеріалом для “тамвидаву”.

Співробітники Української інформаційної служби “Смолоскип”, яка функціонувала у Балтиморі, уклали в 1971 р.

“Правила доброї поведінки” – рекомендації та поради туристам в УРСР.

У вступних зауваженнях видавці зазначали: “Кожен турист, який їде до СРСР, мусить бути свідомий того, що він є об’єктом інтересу радянських органів безпеки.

Від моменту, коли його прізвище з’явилося у списку бажаючих їхати в СРСР, органи КДБ перевіряють його… Вони в кожному туристові шукають потенційного шпигуна, зрадника своєї країни, людини, яка зі слабості матеріальної жадоби чи інших низьких інстинктів могла б служити їм” [53].

Відкриття пам’ятника Ярославу Галану у Львові 1972 року.

Укладачі цієї пам’ятки в Розділі І “Чого не можна робити?” давали такі поради: “1) Не можна їхати тим, хто не є громадянами західних країн; 2) Не можна брати із собою ніяких блокнотів з прізвищами, адресами, телефонами тамтешніх людей, ані тих, хто живе на чужині…; 5) Під час зустрічей і розмов не можна посилатися на когось з місцевих мешканців, їх між собою зв’язувати і давати одному інформацію про іншого…; 7) В СРСР не давати жодних інтерв’ю для преси чи радіо…; 9) Особливо для молодих дівчат: не вірити “романтичним” юнакам, бо ці зазвичай підставлені КДБ, щоб використати найшляхетніші прагнення людини; 10) Бути дуже обережним у підписуванні заяв, паперів, статтей, свідчень, як невинно вони б не виглядали” [54].

У розділі ІІ “Що треба?” йшлося: “… 3) Якнайчастіше переглядайте усі свої речі, одяг, валізки, взуття тощо, чи в них немає провокаційного матеріялу, підслуховувальних апаратів тощо…; 5) Завжди вживати української мови й вимагати від ваших співрозмовників в урядах, щоб вони її вживали…; 7) В кожній місцевості вашого перебування, крім офіційно запланованих відвідин, намагатися відвідати: а) щонайменше один-два кіоски чи книгарні, переглядаючи там книжки українською мовою й питаючись за тими, які заборонені в Україні (напр., “Собор”, “Грань”, “Люди не ангели”, “Люди для прийдешнього”; б) церкви, музеї… університети, інститути” [55].

Як виконувалися такі рекомендації знаходимо в інформаційних повідомленнях КДБ.

Наприклад, 26 березня 1975 р.

під час екскурсії Львовом у момент перебування біля пам’ятника Ярославу Галану (пл.

Островського, тепер пл.

Петрушевича), після слів гіда-перекладача про “звіряче вбивство письменника українськими буржуазними націоналістами”, туристи українського походження Стефан Волошанський і Орест Гнатків зааплодували.

Щобільше, під час поїздки в Карпати українці не побоялися виконати пісню “Зачекайте москалі, Україна буде наша”, а турист Юрій Лисяк фотографував “неприглядні місця і забудови”, через що “був офіційно попереджений” [56].

Інший приклад – у другій половині березня 1977 р.

у Львові перебувала група іноземних туристів українського походження (129 осіб), що переважно складалася зі школярів 15–17 років – членів “Спілки української молоді” і “Пласту”.

З боку керівників й окремих представників групи КДБ зафіксував “дії зі зриву програми “Інтуристу”, націоналістичні висловлювання, спроби поширення матеріалів “релігійно-націоналістичного характеру”.

Керівничці групи Любі Федорків, котра самовільної виїжджала з Києва у Львів і намагалася нав’язати дискусії з питань порушення національних прав українців, а також туристкам Тетяні Мартинович і Марії Рогнатинській “за допущені порушення”, оголосили про заборону їм в майбутньому в’їздити на територію Радянського Союзу [57].

* * *.

Отже, іноземні туристи у Львові перебували під пильним наглядом КДБ, співробітники якого передусім переймалися недопущенням антирадянських акцій з боку гостей.

Зважаючи на те, що в місто приїжджало багато іноземців українського походження, діяльність органів безпеки набула характеру запобігання того, що радянська пропаганда називала “ідеологічними диверсіями націоналістів”.

Ледь не в кожному іноземцеві, а тим паче в закордонному українцеві, КДБ вбачав потенційного шпигуна й ідеологічного диверсанта.

Та попри, здавалося б, всеохопний контроль з боку спецслужб, іноземним туристам вдавалося привозити “дух свободи” і вивозити для подальшої публікації твори українського самвидаву, які показували життя в СРСР/УРСР дещо під іншим кутом зору – далеко не таким, яким його намагалися подати гіди “Інтуриста”.

Руслан СІРОМСЬКИЙ.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

Використані джерела:.

[1] Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ГДА СБУ), ф.

16, оп.

1, спр.

932, арк.

[2] Доповідна записка відділу адміністративних органів до ЦК КПУ про заходи боротьби із спробами радянських громадян установити контакти з іноземцями, 13 квітня 1960 р., Влада УРСР і закордонні українці (1950–1980-ті рр.).

Упорядник В.

Київ: “Смолоскип”, 2017.

[3] ГДА СБУ, ф.

16, оп.

1, спр.

932, арк.

[4] ГДА СБУ, ф.

16, оп.

1, спр.

998, арк.

[5] ГДА СБУ ф.

16, оп.

1, спр.

971, арк.

[6] Колосов В., Полян П.

Ограничение территориальной мобильности и конструирование пространства от сталинской эпохи до наших дней, Режимные люди в СССР.

Ответственные редакторы Т.

Кондратьева и А.

Москва: РОССПЭН, 2009.

[7] Довідка про перебування в УРСР у 1961–1965 рр.

закордонних українців, 29 липня 1965 р., Влада УРСР і закордонні українці… С.

[8] “Довідка про перебування в УРСР у 1961–1965 рр.

закордонних українців,” 29 липня 1965 р., Влада УРСР і закордонні українці… С.

[9] Доповідна записка про виявлення КДБ при РМ УРСР організаційних зв’язків закордонних українських центрів з однодумцями в Україні, 11 травня 1965 р., Влада УРСР і закордонні українці… С.

[10] Довідка про роботу 5 відділу УКДБ при РМ УРСР у Львівській області, 25 січня 1961 р., Влада УРСР і закордонні українці… С.

[11] ГДА СБУ ф.

16, оп.

1, спр.

971, арк.

[12] Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України) ф.

4672, оп.

1, спр.

7, арк.

[13] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

7, арк.

[14] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

10, арк.

174, 178.

[15] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

10, арк.

[16] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

21, арк.

[17] Радченко О.

“Интурист” в Украине 1960–1980 годов: между красной пропагандой и твердой валютой: монография.

Черкассы: Изд.

Чабаненко, 2013.

[18] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

10, арк.

[19] Lupul M.

The politics of multiculturalism: A Ukrainian-Canadian memoir.

Edmonton; Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2005.

[20] Радченко О.

“Интурист” в Украине 1960–1980 годов… С.

[21] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

4, арк.

[22] Радченко О.

“Интурист” в Украине 1960–1980 годов… С.

[23] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

7, арк.

[24] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

7, арк.

[25] ЦДАВО України, ф.

4672, оп 1, спр.

24, арк.

[26] Складено на основі повідомлень Управління з іноземного туризму УРСР.

[27] ГДА СБУ, ф.

16, оп.

1, спр.

998, арк.

[28] Радченко О.

“Интурист” в Украине 1960–1980 годов… С.

[29] Радченко О.

“Интурист” в Украине 1960–1980 годов… С.

[30] Швед М.

Короткий путівник-довідник.

Львів: Видавництво “Каменяр”, 1971.

[31] Радченко О.

“Интурист” в Украине 1960–1980 годов… С.

[32] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

7, арк.

[33] Пашук А., Деркач І.

Короткий ілюстрований путівник.

Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1961.

[34] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

7, арк.

[35] Радченко О.

“Интурист” в Украине 1960–1980 годов… С.

[36] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

7, арк.

[37] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

7, арк.

[38] ЦДАВО України, ф.

4672, оп 1, спр.

24, арк.

[39] Радченко О.

“Интурист” в Украине 1960–1980 годов… С.

[40] ЦДАВО України, ф.

4672, оп.

1, спр.

10, арк.

[41] ГДА СБУ, ф.

16, оп.

1, спр.

1026, арк.

[42] Рішення Колегії КДБ при РМ УРСР про контррозвідувальну роботу з виявлення організаційних зв’язків закордонних українських центрів з однодумцями в Україні, 18 травня 1965 р., Влада УРСР і закордонні українці… С.

[43] Довідка про роботу 5 відділу УКДБ при РМ УРСР у Львівській області, 25 січня 1961 р., Влада УРСР і закордонні українці… С.

[44] Бірчак В.

“Її звали “Куртизанка”.

Секс-шпіонаж в КГБ УРСР”.

[45] Відвідини України і депортація, Гомін України, 11 вересня 1971.

[46] Доповідна записка КДБ при РМ УРСР до Центральному комітетові Компартії України про заходи з недопущення поширення в республіці матеріалів антирадянського характеру, 10 січня 1972 р., Влада УРСР і закордонні українці… С.

[47] Спеціальне повідомлення КДБ при РМ УРСР першому секретареві ЦК КП України П.

Шелесту про перебування в Києві громадянина Бельгії Я.

Добоша, 7 січня 1972 р., Влада УРСР і закордонні українці… С.

[48] В’ятрович В.

“Операція “Блок”.

Дія перша” Україна.

Історія з грифом “Секретно”.

Харків: КСД, 2015.

[49] ГДА СБУ, ф.

16, оп.

1, спр.

1105, арк.

[50] ГДА СБУ, ф.

16, оп.

1, спр.

1105, арк.

[51] Із доповідної записки КДБ при РМ УРСР до ЦК КП України про протидію співпраці закордонних центрів ОУН з однодумцями в Україні, 14 серпня 1976 р., Влада УРСР і закордонні українці… С.

[52] ГДА СБУ ф.

16, оп.

1, спр.

971, арк.

[53] Зінкевич О.

Щоденник 1948–1949, 1967–1968, 1971–1976.

Київ: “Смолоскип”, 2016.

[54] Зінкевич О.

Щоденник… С.

[55] Зінкевич О.

Щоденник… С.

[56] ГДА СБУ, ф.