Вже втомлений президент. А попереду ще зустріч з Путіним

Ви бачите людину зліва і впізнаєте.

Це пре.

Зе!дент, іншими словами – Президент України Володимир Зеленський.

Праворуч від нього – теж президент, але на цьому й закінчується все, що їх сьогодні об’єднує: назва їхніх посад.

Колись їх об’єднувало дещо поважніше – телешоу.

Але кожне телешоу так чи так закінчується й публіка перестає гиготіти.

На фото – два антиподи.

Й не тільки радикальна відмінність у фізичній масі є причиною такого враження.

Хоч вона, ця відмінність, погодьтеся, справді вражає.

Та зустріч, один із моментів якої фотограф зберіг для вічності, вже потроху забувається.

Чого, зрештою, ще очікувати від неї, зі самого початку позиціонованої як щось не цілком обов’язкове – «зустріч на марґінесах»? Навіть якщо це марґінеси Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку, йдеться все одно про щось додаткове й побічне.

Протоколи фіксують, що зустріч тривала 17 хвилин.

Чи була вона, попри таку коротку тривалість, змістовною? Завдяки фотографіям – так.

Фотографії виявилися набагато красномовнішими за спікерів.

Повернімося ж до однієї з них.

Непропорційно маленький чоловічок підсвідомо втиснувся у чорне із зеленим відливом шкіряне крісло в потаємному бажанні злитися з ним і стати невидимим.

Колір його костюма, як і колір його прізвища, відповідають кольорам крісла й мали б у цьому допомогти.

Йому погано.

Він навіть не «не у своїй тарілці», цей вислів тут заслабкий.

Він – у відверто ворожому, небезпечному для нього середовищі.

Лівою долонею він інстинктивно прикриває свій дітородний орган, який – відома річ! – може ще йому придатися для гри на піяніно.

Права долоня також прикриває – рот і підборіддя.

Це трохи нагадує про іншу гру.

Фотографи часто змушують своїх моделей спиратися підборіддям на руку, бо це, мовляв, ще з часів Родена створює враження задумливості.

Урок від фотографів пре.

Зе!дент, отже, вивчив і тепер застосовує у ворожому середовищі.

Його ліва долоня не відає, що робить права.

Головне, проте, в очах.

У них світова скорбота.

Якщо це звучить занадто абстрактно – гаразд.

Ув його очах метафізичний смуток і концентрована туга.

Де я? Що я тут роблю? Заберіть мене звідси! Я тут такий самотній, полишений сам на себе і нещасний.

Я хочу геть.

Я хочу бути десь далеко-далеко.

Мені треба до дітей.

До дружини.

До рідних кварталів, до милих серцю моєму сватів і однокласників.

До моїх любих громадян, до народу України – й навіть з усіма його тролями, ветеранами, бандерлогами, волонтерками й порохоботами включно.

Відпустіть мене до них!.

Я втомився.

Я навіть не втомився – я виснажився.

Це не 17 хвилин, а 17 віків жахної нестерпної муки.

І це – зірка телеекранів, улюбленець натовпів, герой серіялів?!.

Попри те, що вважати себе його, пре.

Зе!дента, прихильником я ніяк не можу, споглядання саме цієї фотографії багато в чому змінює моє до нього ставлення.

З’являється ледь не емпатія – тобто розуміння почуттів і психічного стану іншої людини у формі мого співпереживання.

Мені щиро жаль цю маленьку людину зліва на знімку.

Я дуже їй співчуваю, такій розчавленій фізичною й політичною масою великого і зверхнього співрозмовника.

А також багатьма іншими непосильними тягарами її, цієї маленької людини, пародійного правління.

Шапка Мономаха справді важка.

У випадку ж пре.

Зе!дента ще й помітно завелика розміром.

На фотографії момент істини.

«Look of existential terror descends over Zelensky's face as Trump responds to question about military aid with suggestion that Zelensky work things out with Putin», – пише Джош Маршалл, журналіст і блоґер.

Чи не про цей-таки момент? Дуже схоже, що так.

Судіть самі – з мого вільного перекладу: «Вираз екзистенційного жаху відбивається на обличчі Зеленського в мить, коли Трамп на запитання про військову допомогу відповідає порадою домовлятися з Путіним».

Порада гарна – нічого не скажеш.

Найсумніше ж у тому, що пре.

Зе!дент до неї, схоже, радо прислухався.

Згаданий і такий бажаний для нього Путін уже наближається разом із днем зустрічі 9 грудня.

Тож пре.

Зе!дента нібито готують до чергової «висадки в Нормандії», а там ще й, кажуть, до путінського тет-а-тет.

І все це буде куда похлеще, ніж те, що увіковічнила наша фотографія.

Бо замість простакуватого дядька-наставника, з яким і про «Міс Всесвіт» позгадуєш, і про інші приємні речі, як-от страви української кухні тощо, цього разу буде в’язкий вербувальник-гебіст із застиглим поглядом, що намертво впивається в борлак співрозмовника.

Екзистенційний жах, кажете? Це ще було комфортно.

На черзі екзистенційний терор.

Очікуймо нових фотографій.