Жіночі головні убори на Волині у ХІХ – першій половині ХХ ст

Жіночі головні убори у ХІХ – першій половині ХХ ст., які побутували на території України, в тому числі й на Волині, були показником сімейного та фінансового стану жінки, а також її віку.

Вони також були важливою складовою народного одягу українок.

Крім того, головні убори виконували безліч функцій: захисну, практичну, оберегову та, звичайно, естетичну.

Повсюдно прикрашали голову вінками лише дівчата.

Тому їх носили лише у дошлюбний період і останній раз одягали на весілля.

Одружені жінки вже не мали права ходити з непокритою головою, тому носили такі головні убори як хустки, намітки та очіпки.

СТРІЧКИ ТА КВІТИ.

Традиція квітчання (прикрашання квітами) дівчатами своєї голови – дуже давня.

У ХІХ – першій половині ХХ ст.

– волинянки обов’язково використовували квіти та стрічки для прикрашання волосся та створення різних зачісок.

Яскраві однобарвні чи візерунчасті шовкові стрічки були важливою складовою дівочих святкових і весільних головних уборів.

У ХІХ столітті стрічки носили двома способами: прив’язували до вінка чи начільної стрічки або вплітали у кінці кіс, що спускалися по спині.

На початку ХХ ст.

на Волині дівчата полюбляли зав’язували стрічкою розпущене волосся на потилиці, вив’язуючи при цьому гарний бант.

Або ж заплітати дві коси, при цьому для святкової зачіски кожну з двох кіс заплітали із шести пасем і дуже щільно.

В кінці кіс вплітали кісники (спеціальну стрічку для волосся) із червоної вовни.

Коси укладали вінкоподібно, зав’язуючи кісники на потилиці.

В таку зачіску встромляли квіти.

Влітку для неї брали живі квіти.

Етнографи фіксують, що волинянки використовували для цього такі квіти як настурції та жоржини.

Взимку виготовляли штучні квіти із кусків сукна чи паперу.

Існувала й інша зачіска, коли жінки намотували волосся на спеціальний обруч із прута, ліщини чи дроту – кибалку.

На території західної Волині цей головний убір відомий під назвою «кічка».

Її обмотували тканиною чи стрічкою.

А вже поверх неї одягали головні убори.

Вінок з фарбованого пір’я та штучних квітів.

(Рядок квітів, який розміщували над пір’ям, знищений).

Вбрання на Волині у ХІV—ХVІІІ століттях і побутування окремих його компонентів у селян до середини ХХ ст.

Відомий етнограф Олекса Воропай писав: “У плетенні вінків нашими дівчатами досягнено не меншого мистецтва, ніж у вишиванні, тканні та мереживі».

Отже, розглянемо основні типи вінків, які побутували на Волині.

До найпростіших і найдавніших – належать звиті вінки.

Їх виготовляли із живих квітів.

Популярними були й вінки-обручі, які займали важливе місце серед дівочих святкових головних уборів.

Основу такого вінка становив обруч, який у ХІХ – на початку ХХ ст.

виготовляли зі шкіри, тканини, стрічок, а також із дроту, картону та воску, металевих блискучих пластинок.

На Волині такий вінок називали «козубенька».

Він виглядав приблизно так: в основі низький твердий обруч, обтягнутий червоним ситцем, прикрашеним зовні різнокольоровими гарусними тасьмами – городками.

Висота обруча – могла бути і 8 см, хоча часто вінок-обруч в ХІХ ст.

дорівнював висоті ширині стрічки (2,5 – 4 см).

Спереду і ззаду до нього пришивались червоні штучні квіти.

Влітку за обруч закладали польові та городні квіти.

З тильного боку прикріпляли довгі кольорові стрічки (10-12 шт.), які закривали спину.

Вінок з фарбованого пір’я та червоного ситцю.

У середині ХІХ ст.

на Волині побутували вінки, в яких використовували пір’я.

Інколи його додавали поміж квітами, а іноді викладали довкола обруча нижче квітів.

В основі такого вінка – невисокий (7-8 см) циліндр з грубого паперу, обтягнутий полотном.

Верхню частину обруча обшивали фарбованим зеленим пір’ям, накладаючи горизонтально один пучок пір’я на інший.

Зверху розміщували рядок штучних паперових квітів.

Нижню частинку вінка обтягували червоною стрічкою, з-під якої на один сантиметр була ще й випущена чорна стрічка.

До вінка привішували 10-12 стрічок.

Також виготовляли вінки ще й з дрібного курячого або півнячого пір’я, фарбованого у зелений колір.

На півночі сучасної Волинської області (етнографічний район Полісся) носили і так звані вінки-зав’язки.

Такий вінок мав форму невисокого циліндра, утвореного із білої хустки, згорнутої по діагоналі у вигляді смуги висотою 10-12 см.

Зверху на ній нашивали «розетки» – «вінки» із червоних стрічок довжиною 15-17 см.

Кінці хустки зв’язували на потилиці, лишаючи тім’я відкритим.

На спину разом з кінцями хустки опускали стрічки.

Останній раз дівчина одягала вінок на весілля.

Весільний вінок виготовляли з будь-яких матеріалів, утім рідко використовували живі квіти, адже вони в’яли.

Серед живих рослин могли використовувати лише вічнозелені.

Бо весілля тривало часто кілька днів і вінок повинен був гарно виглядати.

Окрім того, весільний вінок часто зберігався жінкою ще довгі роки після святкувань.

Проте існувала й інша традиція, коли в кінці весілля молода ділила свій вінок на частинки і роздавала своїм дружкам.

Тоді вірили, що це допоможе дівчатам швидше вийти заміж.

Вже з ХХ ст.

весільні вінки все частіше купувались або замовлялись у майстрів.

В той же час заявляється новий весільний головний убір – вельон (фата), який прийшов із Західної Європи.

Спочатку він розповсюдився у містах – потім у селах.

Інколи вельон і вінок могли поєднуватись в один головний убір.

Наречена у вінку з вельоном.

ОЧІПКИ ТА КИМБАЛКИ.

Очіпки були обов’язковим головним убором заміжніх жінок ще на початку ХХ ст.

Переважали в східних регіонах Волині.

Одягали очіпки поверх кічки, про яку ми згадували вище.

Буденний очіпок, в якому ходили біля хати, виготовляли із дешевих матеріалів, святковий – шили з дорогої тканини, купленої в місті.

Бідніші жінки робили святковий очіпок хоч із домашнього полотна, але надзвичайно гарно декорували його вишкою, складками, мереживом та бантиками.

Очіпки були двох видів: м’які та тверді.

На Волині перші називали – чепець або ковпак.

Переважно околиш очіпка робили твердим.

У Володимир-Волинському районі Волинської області твердий околиш з ажурним денцем об’язували ситцевою хусткою.

Вузлик зав’язували над чолом.

У західних районах Волині заміжні жінки віддавали перевагу головному уборові — кибалці (кимбалці).

В її основі – дерев’яний обруч, висотою приблизно 7 см.

Верхня частина дерев’яного обруча ажурно в’язалась із білої льняної нитки.

Весь обруч пов’язувався ситцевою хустиною з червоними квітами й зеленим листям.

Два кінці хустки часто стирчали спереду як ріжки.

Ззаду до обруча чіпляли ще п’ять стрічок, червоних або різнокольорових.

Стрічки, як обереги, перейшли із дівочого вінка до жіночого головного убору.

Здебільшого стрічки залишалися на кимбалці до народження молодицею дитини.

Далі вже їх не носили.

Кибалкою ще називали частину головного весільного убору, який побутував у Ратнівському районі Волинської області.

Він мав вигляд високого обруча, розширеного догори, обшитого кольоровими стрічками, попередньо зібраними у складочки.

Його вдягали поверх плату з нахилом на правий бік.

А на кінцях чіпляли пишні пучки різнобарвного пір’я.

Вбрання на Волині у ХІV—ХVІІІ століттях і побутування окремих його компонентів у селян до середини ХХ ст.

На Волині, як і на всій території України, жінки носили хустки як в будні дні, так і на свята.

Це були переважно полотняні, домашнього виготовлення, заткані заполоччю або з набивним малюнком хустки.

Згодом на зміну їм прийшли куповані бавовняні.

Особливою популярністю користувалися тоненькі ситцеві хустки, куплені в містах – білі і кольорові з набивним малюнком.

В будні дні хустка захищала голови жінки від спеки, холоду і бруду, а на свята – була окрасою.

В холодні дні на голову одягали полотняні, ситцеві, тернові, вовняні хустки.

Святкові хустки відрізнялися від буденних якістю матеріалу: у святкові дні одягали на голову куплену в крамниці чи на ярмарку хустку.

Вони були тоншими та часто яскраво орнаментованими.

Хустка була показником соціального стану.

Бідні дівчата носили хустки з домашнього полотна, одзолюючи їх вишивкою.

Але навіть найбідніша дівчина мала до п’яти хусток.

Хустки вказували і на вік жінки.

Молодші носили білі, яскраві, а старші жінки – темні хустки.

Побутувало багато способів носіння хустки.

На свято цей головний убір пов’язували вибагливіше, ніж у будні.

Наприкінці ХІХ ст.

в східних районах Волині ще були поширені старосвітські ткані полотняні хустки з червоною або червоно-чорною каймою-бережком по краях.

Інколи все полотнище хустки, яку називали — плат, було заткане червоними і чорними нитками.

Старосвітські хустки, або так звані пілки, — полотняні або напіввовняні, доморобні, на відміну від хусток, мали видовжену форму.

Цей тип доморобних тканин зберігся до початку ХХ ст.

в деяких районах Волині.

Для колориту старосвітських хусток є характерним зіставлення холодних тонів — синього, темно-вишневого, білого.

Інколи хустку з домашнього невибіленого полотна декорували по периметру червоною заполоччю.

На кутах хустки пришивали червоні китички.

Володимир-Волинський, 1914 р.

Намітка була улюбленим головним убором на всіх теренах України у ХІХ ст.

Вона була обов’язковим і улюбленим компонентом жіночого вбрання.

ЇЇ виготовлення потребувало старанності і майстерності.

В районах західної Волині для цього жіночого головного убору поширені назви перемітка, рубок, інколи ще говорили намітець.

Такий старовинний жіночий головний убір також вказував на статус жінки.

Тобто його могли носили тільки одружені.

Тому, перший раз дівчина одягала намітку на весіллі.

Це відбувалось під час обряду «покривання молодої».

Ця дія, власне, утверджувала наречену в новому статусі заміжньої.

Намітку не носили як самостійний головний убір, а поєднували з кибалкою, очіпком, хусткою.

Все це разом становило надзвичайно складне вбрання для голови.

Власне, намітка являла собою великий прямокутний шматок полотна білого кольору, довжина якого досягала 4-5 метрів, а ширина 60-70- см.

Намітка мала безліч способів вив’язування, залежно від регіону.

Декілька різновидів могло існувати навіть в одному селі.

Зокрема, на півночі Волині кінці намітки зав’язували чи сколювали на потилиці та опускали їх по спині майже до самої землі або спереду до колін.

У літніх жінок, частина намітки, складена
в кілька разів, часто повністю обрамляла обличчя, проходячи під підборіддям.

Цікаво, що намітка виконувала ще й функцію оберегу.

В західних районах Полісся (північ Волинської області) існувало повір’я, що під час грози, «коли гриміло, хутчій намотували намітку, щоб грім не побив».

На території Волинської області в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

побутував також такий головний убір як обрус.

В народі його ще називали «плат».

Мав вигляд широкого полотнища (1,5 на 2 м), яке накидалось на голову.

Етнограф Олекса Воропай зазначав, що обрус — це також «старовинне біле вкриття голови заміжньої жінки.

Обрус набагато ширший, але й коротший за намітку; його не зв’язують, а просто кладуть на голову і кінці спускають на плечі».

Автор додає, що частково обрус зустрічається на Волині та Галичині, але найбільш поширений цей головний убір як назва хустки все ж таки у лемків.

Наталія ФІТЬ.

/* custom css */.

text-align: left;.

}.tdi_3_d00.td-a-rec-img img{.

Loading...