Чи варто в Україні і надалі забороняти російські соціальні мережі?

Нинішньої весни закінчується термін блокування «Однокласників», «ВКонтакте» і mail.

Російські інтернет-ресурси були заблоковані в Україні у травні 2017 року.

Президентський указ зобов'язував провайдерів закрити доступ до сервісів «ВКонтакте», mail.

ru, «Яндекс» і «Однокласники».

На той момент ці російські сайти займали 3, 4, 5 і 9 сходинку рейтингу найпопулярніших ресурсів в Україні.

Втім, «бан» для «Яндекса» продовжили на три роки ще в 2019 році.

Долю цього ресурсу тепер вирішуватимуть у Києві лише у 2022-му.

А ось термін обмежень для трьох інших російських компаній ніхто поки що не продовжував.

І чим ближчий травень 2020 року, тим ближче суперечки про те, де ставити кому у фразі «забороняти не можна дозволяти».

Можна припустити, що лінія розлому буде нам добре знайома.

І якщо відразу вивести за дужки адвокатів Москви, то інші розділяться на тих, хто готовий миритися з державним втручанням у приватне життя, і тих, хто його не сприймає.

Я пам'ятаю дискусію трирічної давнини.

Супротивники заборони говорили про те, що громадянин України сам вільний обирати собі сайти та соцмережі.

Що громадянську свідомість не виховують директивами.

Що санкції неефективні.

А ще я часто чув фразу: «Замість того, щоб забороняти ‒ створюйте альтернативи».

ФСБ домагалася лояльності з боку власників найбільших платформ.

Особисто мені в усій історії із забороною російських інтернет-компаній здаються важливими дві речі.

По-перше, заборона російських сервісів мало чим відрізняється від заборони російським зіркам виступати в Україні.

Уже доводилося писати, що умовний Кіркоров був здатний двічі на рік зібрати в чотирьох українських містах-мільйонниках концертні зали.

Харків, Одеса, Київ і Дніпро сумарно могли забезпечити російському артисту вісім виступів.

З урахуванням, що середній гонорар виконавця його рівня коливається близько 15 тисяч доларів, то річні втрати від заборони гастролей ‒ це 120 тисяч доларів.

Трирічна заборона в'їзду на територію України для артиста рівноцінна $360 тисячам збитку.

Саме стільки російські топ-зірки втрачають через те, що дають концерти у Криму.

Вся ця історія ‒ вона не про цензуру, а про бізнес.

Санкції інструментальні, їхнє завдання ‒ виконувати роль батога і пряника.

Коли недотримання українських законів загрожує для фізичної та юридичної особи втратою українського ринку, місткість якого досить велика, щоб вихід з нього спричиняв відчутні фінансові втрати.

І в цьому сенсі немає ніякої принципової різниці між виконавцем популярних шлягерів і великою інтернет-компанією.

Російські соціальні мережі та поштові сервіси ‒ це ще й бізнес.

Одне з його завдань ‒ отримання прибутку, і обмеження доступу на український ринок виконує роль «батога» для тих, хто порушує національне законодавство.

Скорочує прибуток і зменшує дохід.

По-друге, застереження про те, що отримання прибутку ‒ це лише одне із завдань російських інтернет-компаній ‒ не випадкове.

У 2017 році вийшла книга «Битва за Рунет».

Її автори ‒ Андрій Солдатов та Ірина Бороган ‒ дуже докладно описують, як саме російські спецслужби встановлювали контроль над російським сегментом інтернету.

У книзі розказано про те, як ФСБ домагалася лояльності з боку власників найбільших платформ, як розроблялося програмне забезпечення для стеження та контролю.

Як ухвалювалися закони, які знищують анонімність і дають спецслужбам доступ до особистих даних користувачів.

Автори книги пишуть про те, що російське керівництво переконане, ніби все у світі, включаючи інтернет, має ієрархічну вертикальну структуру.

А тому слова Путіна про те, що «інтернет виник як проєкт ЦРУ» ‒ лише відображають його власну картину світу.

І в межах цього підходу Кремль відбудовував суверенний простір Рунету ‒ підзвітний і підконтрольний державі.

«Битва за Рунет» ‒ це найкраще пояснення того, чому український сегмент інтернету має бути максимально далеким від російського.

Російські інтернет-компанії залишаються продуктом російської політики.

Російські інтернет-компанії, на відміну від своїх західних аналогів, залишаються продуктом російської політики.

Яка має мало спільного з безпекою та стійкістю України.

І за останні три роки не сталося нічого, що могло б служити аргументом на користь миролюбності Москви.

Незмінюваність її керівництва гарантує спадкоємність підходів щодо нашої країни.

Але саме ця незмінність її політики має знаходити дзеркальне відображення в наступності підходів Києва.

Яким би не було прізвище українського президента.

І всі міркування про те, що обмеження б'ють по комфорту українського користувача, викликають у мене щиру радість.

Просто тому, що війна завжди б'є по комфорту.

І якщо чийсь простір персональної жертви зводиться до неможливості доступу до російських соцмереж ‒ за людей варто порадіти.

Багатьом пощастило набагато менше.