Фільм про історію корабля «Черкаси» став нашою максимально безжальною сповіддю

Я не стану писати про історію мінного тральщика «Черкаси».

Ось вам посилання ‒ можете прочитати самі.

Цей текст про інше.

Я не часто пишу рецензії на українське кіно.

Багато в чому тому, що частіше за все воно нагадує вправляння в жанрі.

За останні пів року я подивився вправляння в жанрі костюмованої мелодрами, батальної комедії і фентезійної драми.

А до фільмів, присвячених нашій війні, я ставлюся свідомо насторожено.

Тому що завжди велика спокуса перепридумати себе заново.

Заштрихувати одне.

Рельєфно виділити інше.

Війна триває ‒ і в кожного режисера є спокуса «вирішити патріотичне завдання».

Почуття міри не часто буває нашою сильною стороною ‒ вдячна аудиторія пробачить тобі обман, а лояльність публіки відгукнеться похвальними відгуками.

Адже це сьогодні ‒ з нашого 2020 року ‒ ми знаємо все наперед.

Це тепер нам відомо, що у кримської п’єси буде другий акт ‒ значно безжалісніший, ніж перший.

Це зараз ми без зусиль прокреслюємо рівну пряму від блокади кримських частин до звільнення Слов’янська.

Від штурму українських кораблів ‒ до «Дебальцевського котла».

Але ж тоді ‒ у лютому 2014 року ‒ ми й гадки не мали, що відбувається і де воно закінчиться.

У безповоротність того, що відбувається, вірили одиниці.

І я пам’ятаю, як у березні того року мої колеги в Києві щиро дивувалися, чому в сімферопольському аеропорту українські прикордонники не заарештовують Аксьонова, який зустрічає російські делегації.

Це сьогодні ми звикли до того, що українська армія відкриває вогонь у відповідь.

А я пам’ятаю шок, коли мартиролог загиблих на фронті зрівнявся з кількістю Небесної сотні.

І потрясіння того дня, коли танки вперше стали застосовувати на сході.

Те, що в Криму здавалося нам зразком героїзму, ‒ дуже скоро потьмяніло на тлі Донбасу.

Те, що ми вважали прикладом вірності присязі ‒ втратить свій блиск на тлі боїв за Савур-Могилу.

Але все це додаткове знання прийде до нас пізніше.

А тоді ‒ на самому початку холодної весни чотирнадцятого ‒ ми тримали кулаки за керченських морпіхів, які відмовлялися спускати прапор.

І за екіпаж заблокованого в Донузлаві тральщика «Черкаси».

Цей фільм став нашою сповіддю.

Максимально безжальною.

Кінематограф ‒ це завжди простір сценарної ретуші.

Зрештою, ми неабияк втомилися від самовідчуття слабкого.

А тому фарби для Давида можна підібрати яскравіші.

Для Голіафа ‒ тьмяніші.

Переписати себе заднім числом ‒ так, щоб і прапор був вищим, і присяга голоснішою, і виправка героїчнішою.

Щоб розгубленість нашої весни 2014 року не виглядала настільки незграбно на тлі холодної рішучості осені.

Але саме цього в «Черкасах» ви не побачите.

І я можу тільки здогадуватися, скількох зусиль це забрало знімальній групі.

Як часто їм доводилося чути, що вони знімають не те, не так і не про те.

Що державі й глядачеві потрібні інші акценти ‒ а тому давайте не будемо пручатися і перепишемо ось тут, ось тут і он там.

Але вони зробили по-своєму.

І саме тому у них вийшло чесне кіно.

Яке не потребує поблажливості.

Якому не потрібні милиці нашої лояльності.

Яке не розжовує за глядача акценти і смисли ‒ залишаючи простір для співтворчості.

Заведено вважати, що втрачене покоління народжується з фронтовиків, які повернулися з війни.

Але в Україні втраченим поколінням були ті, кому випало служити до війни.

Люди, в яких не бачила сенсу держава і сусіди на сходовому майданчику.

Прапори складалися з ниток.

Гімн ‒ із нот.

Ти мав поважати себе сам, тому що більше цього робити ніхто не збирався.

Батальні полотна привчили нас до того, що героїзм має бути монументальним.

Пафос торжествує над побутом, а постава над сутулістю.

Все це добре поєднується з касовими зборами ‒ і дуже погано з реальністю.

За бажання історія українського мінного тральщика могла б стати відмінним лубком.

Але вона ним не стала.

І це найкраще, що могло з нами статися.

Замість цього цей фільм став нашою сповіддю.

Гранично чесною.

Максимально безжальною.

Сповіддю про те, як все починалося.

Про те, якими ми були.

Будь-яка брехня завжди легко перекидається правдою ‒ але саме тому «Черкаси» роблять нас сильнішими.

Тому що історію цього корабля неможливо спростувати.

Ми все про себе сказали самі.

А ще цей фільм про те, як ми здатні змінюватися.

І саме тому я буду його переглядати.