Ліна Костенко та Марія Матіос: книжкові блогери розповіли про улюблені твори лауреатів Шевченківської премії

Свого часу Шевченківську премію отримували Ліна Костенко, Оксана Забужко, Марія Матіос та Олесь Гончар.

Багато років цю премію вважали застарілим явищем або не знали про неї взагалі.

Однак цьогоріч, за ініціативи Офісу Президента, вона оновилася та стала вектором розвитку сучасної української культури.

ЇЇ найкращими літераторами стали Маріанна Кіяновська з книгою віршів «Бабин Яр.

Голосами» і Тарас Прохасько зі збіркою есе «Так, але ...».

Кого з лауреатів премії всіх часів радять почитати букблогери — вони розповіли ELLE.

Ірина Юрченко.

Серед лауреатів цього року «Бабин Яр.

Голосами» Кіяновської.

Книжка вже якийсь час висить у моїх бажанках після авторських читань на минулому Книжковому форумі.

Кількома віршами Маріанна роздерла мені душу, а таке потужне, ледь не фізичне відчуття літератури, — моя необхідність, тому читатиму обов’язково.

Як і Прохаська, бо ще не знайома з творчістю автора.

Хоча і чула багато позитивних відгуків.

З лауреатів Шевченківської премії минулих років люблю поезію Симоненка, його контрастність — між інтимною лірикою і громадянською, як і вірші Ліни Костенко, що можуть надихати та викликати якийсь безмежний сум одночасно.

Загребельний з «Роксоланою» свого часу відкрив для мене історичний роман, як щось неймовірно захопливе, а Забужко взагалі важко не любити.

Захоплююсь Пані Оксаною, але не в контексті якогось одного твору, а особистістю в цілому, її спічами, чуттям до чужих творів.

Взагалі з української літератури рекомендую почитати «Червоні хащі» Фоззі та «Дивних людей» Чапая – сильні для мене ці історії хочеться радити всім.

«Не озирайся і мовчи» та «Доки світло не згасне назавжди» Кідрука, як більш екшенове читання, і саме у такій послідовності.

Ще поезію Катерини Бабкіної, її вірші вміють обіймати.

Я знайома з творчістю Тараса Прохаська і тому рада бачити його серед лауреатів.

Його книга «Так, але…» викликає дуже багато міркувань.

Здається, що людина, яка вдвічі старша за тебе, мала інше дитинство або помічала інші речі, але читаєш — і ніби поринаєш у власні спогади.

Думаєш, міркуєш, читаєш, спостерігаєш за світом.

Так дивно робиться на душі: ніби ностальгія за тим часом, коли ти ще й не існував.

До того ж здається, що ти не книгу читаєш, а розмовляєш з автором.

Чудова збірка оповідань-спогадів.

Серед усіх лауреатів Шевченківської премії моєю улюбленою письменницею є Ліна Костенко, але не через її «Марусю Чурай», яка також мені сподобалася.

Поезія авторки — наче розмова душі читача з душею письменниці.

Ніби ти опинився один у темряві, забутий і нікому не потрібний, та ось з’являється світло, яке не лише виводить тебе з темряви, а й дарує надію.

Я взагалі полюбляю українську поезію, вважаю її однією з найсильніших у світі.

Тому додам до своїх улюблених авторів ще Володимира Сосюру, Павла Тичину та Василя Стуса.

Вони для мене «промінь світла в темному царстві».

Якщо ви не знаєте, кого з українських авторів почитати, спробуйте Люко Дашвар та Михайла Коцюбинського.

Така дивна пара, але це два моїх найулюбленіших українських автори.

Вони не схожі між собою, але мова обох письменників проста та чарівна.

У Коцюбинського особливо раджу короткі оповідання та «Дорогою ціною», у Люко Дашвар — «Мати все».

Якби була можливість, номінувала би їх на Шевченківську премію.

Для мене їхні твори – український народ, виражений в літературі.

Катерина Молочко.

Я слідкую за Шевченківською премією давно, тому маю улюблених письменників та письменниць, поетів й поетес.

Наприклад, Ліна Костенко та її «Маруся Чурай».

Обожнюю творчість авторки та просто в захваті від того, як вони закохала в поезію безліч людей.

Справжнім відкриттям в українській літературі загалом для мене стали книжки Ілларіона Павлюка «Білий попіл» та «Танець недоумка».

Навіть його оповідання «19 різдвяних історій» сподобалося більше, ніж інші 18.

Історії автора логічні, динамічні й не відпускають до останньої сторінки.

Після «Білого попелу» хочеться читати і дивитися нові й нові детективи, а після «Танцю недоумка» — наукову фантастику.

Читайте українську літературу.

Вона виходить за рамки шкільної програми, не обмежується жанрами й темами.

Мій особистий топ 5 книжок, окрім уже названих — Error Саши Камінської, серія книжок «Чарівні істоти українського міфу» Дари Корній та «65 українських шедеврів.

Визнані й неявні» Діани Клочко.

Богдана Неборак.

У 2020 році нагородили справді найкращих.

Читала Кіяновську та Прохаська.

Дуже раджу есеї Тараса Прохаська — це прекрасна книжка про любов до хорошої якісної рутини.

Автор нагадує, що варто бути уважнішим до того, що оточує нас щодень.

Це дуже доречно в час соцмереж та швидкого споживання інформації.

Врешті, тексти Прохаська необ’ємні за обсягом, тому чудово підійдуть для вироблення звички читати й уміння отримувати задоволення від цього процесу.

Тарас багато пише про родину, природу, їжу, мандри.

Серед авторів, відзначених премією в минулому, багато моїх улюблених поетів — це Ігор Калинець, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук.

Ще дуже люблю українських письменниць.

Серед найближчих для мене — Софія Андрухович, Катерина Калитко та Таня Малярчук.

Їм є що розповісти як українському, так і іноземному читачеві.

Читайте українську поезію.

Якщо бракує часу на великий твір, прочитайте вірш, зануртеся у його настрій.

Рекомендую також дві книжки «Антологія української поезії: від Тичини до Жадана» та «Антологія української поезії ІІІ тисячоліття».

Марія Зброй.

Саме зараз читаю «Так, але…» Тараса Прохаська, трохи соромно зізнаватися, втім це моє перше знайомство з автором.

Збірка складається зі спогадів, роздумів та рефлексії на прості теми та про прості речі: «бабінтон», фізкультхвилинки, життя в старості, життя під дощем.

За час читання не раз ловила себе на думці, що «це ж про мене», «так воно і є», і бачила «стареньких, які запихають сіно повід стріху, аби ним пахло в хаті»; самого Прохаська, що в будь-яку вільну хвилину закручує кисті.

Кожен есей тут межує з оповіданням – настільки влучними і художньо вимальованими є образи в них.

Свого часу Юрій Макаров, голова Комітету премії, зазначив, що «майже неможливо уникнути тієї ситуації, коли премія дається за сукупність заслуг».

От і моя любов до творчості Оксани Стефанівни Забужко є передусім любов’ю та повагою до неї як до людини, до того, що і як вона говорить, який образ культивує.

Улюблений твір Забужко виділити важко, але з останнього, що вразило мене відвертістю думки та захопило стилем — автобіографічна повість-дослідження «Код Гурніка», вміщена в українське видання книги «Ієрихонські трубачі».

Це історія «шістдесятництва», розказана крізь призму життя сім’ї Забужків: зі спільними читаннями, з ганебними допитами, зі сміхом та сльозами, які дивним чином могли поєднуватись у той непростий час як у творах Гурніка, так і в українських реаліях.

Нещодавно з нових українських авторів звернула увагу на Марка Лівіна, в якого доти читала лише «Ріки та дороги».

Марк зараз працює на багатьох «фронтах»: пише тексти для медіа, записує власний подкаст, вчить письменству, виступає на TED.

Але в усіх цих напрямках він керується якоюсь особливою чуйністю — до людей і до слів — і це, як на мене, ознака хорошого автора.

Якщо ти відчуваєш контекст, в якому живеш, якщо ти щирий — ти зможеш створити текст, який оцінять сучасники та зрозуміють нащадки.

Сподіваюся, що наступна прозова книга Лівіна незабаром з’явиться, бо відчуваю, що йому є що сказати.

Мій особистий топ-список українських книжок, які я б хотіла побачити серед номінантів премії, виглядає так: «Червоні хащі» Фоззі за солодко-гірку правду про старість, за чудовий стиль, за відвертість; «Земля загублених» Катерини Калитко за магічний реалізм і нетутешню мову; «Життя Марії» Сергія Жадана за те, що кожен рядок написаний ніби для мене, а разом з тим — для всіх; «По той бік війни» Ірини Жураковської за чудовий дебют, який чомусь був так мало згаданий у медіа; «Далекі близькі» Володимира Єрмоленко за те, що наблизив класиків до нас.