Легкоатлетка Людмила Шелест – про особливості бігу в горах, розмови з Богом і повернення в збірну через п’ять років

Сьогоднішня гостя «Главкому» - справді унікальна.

В 2018-му Людмила Шелест повернулася в спортивну ходьбу після майже п’ятирічної паузи, впродовж якої спробувала чимало екстремальних бігових дисциплін.

І не просто повернулася, а в 44-річному віці пробилася до лав збірної України і виступила в Кубку Європи в литовському Алітусі.

Спорт для Людмили – то стиль життя і, можливо, життя загалом.

Щоб переконатися в цьому, прочитайте розмову, в якій атлетка розповіла про гірські пристрасті, особливості сімейного відпочинку і власне сприйняття світу.

Людмило, нещодавно ви в статусі тренера керували діями підопічних в Івано-Франківську, на чемпіонаті Асоціації балканських легкоатлетичних федерацій зі спортивної ходьби.

Ці змагання стали останніми перед карантином і не відомо, коли будуть наступні.

Може, виступила б у Івано-Франківську й сама.

Але вже за місяць до старту знала, що стартувати не буду.

Річ у тім, що Олексій, мій чоловік, поїхав разом зі старшими вихованцями на збори в Туреччину.

Ми працюємо бригадою й оскільки я залишилася з молодшими дітьми, мала інші клопоти.

Велике навантаження, лише про себе думати не могла.

Людмила Шелест не просто повернулася в ходьбу, а знову стала збірницею України.

Тренерську роботу з активними виступами поєднувати вочевидь дуже непросто.

Іноді справді важко.

Особливо коли великі старти.

На щастя, дітей у нас займається багато.

Причому дітей талановитих.

Ось тільки до Івано-Франківська привезли 16 вихованців нашої дитячо-юнацької школи.

За кожною дитиною пройдеш, щось їй підкажеш, порозмовляєш, розімнеш, сил не залишається.

Я відходжу впродовж трьох днів.

Втома найперше моральна, так?.

Звісно, бо фізично наче й не важко.

Відновлюватися треба психологічно.

Хочеться помовчати, піти на природу, подивитися на сонце.

Ви повернулися в ходьбу після п’ятирічної, якщо не помиляюся, тривалої паузи.

Що вас до цього підштовхнуло?.

Важко відповісти однозначно.

Два роки тому в один момент вирішила, що піду 35 кілометрів і буду відбиратися на 50-ку.

Мабуть, вплинула інформація про те, що спортсменки мого віку (Людмилі зараз 45 – «Главком») покращують нормативи, демонструють високі результати.

Якось сиділи, вечеряли і запитала чоловіка, чи він мені допоможе, бо хочу знову ходити на 50 кілометрів.

Це рішення важке і без підтримки сім’ї я б не впоралася.

Олексій погодився.

Для нас то більше як гра.

Раді з того, чого вже досягли.

Але точно не пробачила б собі, якби не спробувала.

У проміжках між заняттями ходьбою ви спробували себе в кількох екстремальних захопленнях.

Чого тільки не було – марафон, чемпіонат світу з бігу на 100 кілометрів.

Після того виступала на командному чемпіонаті світу з гірського бігу вгору-вниз в італійському Премані.

Думала, що після сотки гірський біг мене вже не злякає.

Але трохи помилялася.

Біг у горах – то зовсім інші відчуття.

Вважаю себе терплячою людиною, можу чимало витримати, і терпіти довго.

Але в горах вражає висота.

Ти високо, а вибираєшся навкарачки ще вище.

Руки впираються в колінка, а ти мусиш лізти.

Бували миті, коли вздовж траси стояло купа вболівальників, а я їх не помічала, не могла не те що бігти, а навіть дихнути.

Проте підняла очі і кажу до людей: «Взагалі не чую, що ви мені кричите».

Я не лукавила, але присутність людей надала сил.

Побігла і навіть на цій емоційній хвилі обійшла тих суперниць, які були трохи попереду.

Та й від збігання з гори теж враження неймовірні.

Летиш і перестаєш розуміти – впадеш чи втримаєшся, встигнеш переставити ногу чи ні.

Це для мене фантастичний кураж, смак життя.

Власне, для цього досі й виступаю.

Розумію, що змагаючись, живу на повні груди, в мені вирує адреналін.

Це для мене найважливіше.

Людмила Шелест.

Певен, що більшість непричетних до спорту людей, які прочитають це інтерв’ю, запитають: «Навіщо вона так себе мучить?».

Думаєте, в мене є відповідь (сміється)? Для мене це кураж, відчуття, яких не передати словами, коли серце б’ється так, що аж груди підіймає.

Зараз мене кличуть у трейли (легкоатлетична бігова дисципліна, яка передбачає біг сильно пересіченою місцевістю та бездоріжжям – «Главком»).

Але не погоджуюся.

Мені подобається, щоб були гори й тиша.

Суєта в горах – то не для мене.

Крім того, трейлів боюся ще й тому, що можу заблукати.

Багато різних історій друзі розповідають, а я можу погано орієнтуватися, бува зависаю в своїх думках.

Ще створю організаторам труднощі – будуть мене довго шукати.

Навіщо їм це?.

Торік ви виступили на Кубку Європи зі спортивної ходьби в литовському Алітусі, цьогоріч відібралися на командний чемпіонат світу в Мінську.

Це вже досягнення.

На що ще розраховувати?.

Для початку, нехай перенесений через спалах пандемії коронавірусу чемпіонат світу таки відбудеться.

Хочу спробувати себе на тому рівні, а далі буде видно.

Звісно, маю певні плани, але озвучувати їх не хочу.

Бо ж не дарма кажуть, що Бог чує думки.

У нещодавньому інтерв’ю «Главкому» рекордсмен України з добового бігу Андрій Ткачук цитував легендарного ультра марафонця Діна Карназеса: «Хочеш бігати – пробіжи милю.

Хочеш пізнати нове життя – пробіжи марафон.

Хочеш поспілкуватися з Богом – пробіжи ультрамарафон».

Мабуть, з Андрієм і Діном важко не погодитися.

Тільки можу сказати, що мені з Богом вдається і на «сотці», і на 50-ці розмовляти.

Канал за роки з’явився (сміється).

Але це полягає не в розмові з вищими силами, а у відчутті кожної клітини свого тіла.

Вочевидь то зв’язок зі Всесвітом.

Хоча хтось мене не зрозуміє і скаже, що мої слова маячня.

Стосовно ультрамарафону, то поки він мене теж не приваблює.

Можливо, з роками, коли я стану мудрішою… Наразі уявлю собі, що треба 24 години бігти і якогось захоплення не виникає.

Але то поки.

В житті ви філософ?.

Можна й так сказати.

Хоча жартую: може, я просто божевільна? Не знаю, як то бути філософом.

Не знайома з жодним.

Я ставлюся до життя з любов’ю, люблю людей, які світяться і радіють життю.

Не люблю нити.

Людмила на тренерській біржі.

Ви точно живете спортом.

А на хліб собі ним заробляєте?.

Ми з чоловіком не бізнесмени, тільки спортом і живемо.

Працюємо тренерами в сумській районній ДЮСШ.

Власне, ми ж не їздимо на відпочинок за кордон, як то практикують інші люди.

Складаємо гроші, щоб мати змогу виїхати на змагання.

Відпочинку в широкому розумінні в нашої сім’ї досі й не було.

Хтось би сказав: «Рутина».

Може й так.

Але ми так звикли.

В нас уже й син змагається, теж з нами їздить.

Дехто нам з Олексієм каже: «Навіщо вам виступати? Зосередьтеся вже на тренерській роботі».

Не розуміють, що змагаючись, ми власне й перезавантажуємося.

Після своїх стартів, коли сам похрипиш і потерпиш, сам себе перебореш, ліпше розумієш своїх підопічних.

Та ще й прикладом виступаєш, можеш сміливо сказати: «Я можу, то зможеш і ти».

Люди, які з вами знайомі близько, відзначають, що маєте феноменальне почуття гумору.

То на мене іноді нахлине.

Правда, можу замкнутися і бути серйозною.

Особливо коли стою біля траси і контролюю виступ своїх учнів.

Хоча говорять, що можу жартувати і в цю мить.

Як кажуть, «смішно дурачкам, що вуха по бочкам».

Вуха є, очі є – рухайся, живи, працюй!.

Іван Вербицький, «Главком».