Хлібна зрада і діаманти. Кіно про луцьких Кронштейнів

Кронштейни – одна з найбагатших і найвпливовіших луцьких родин у Луцьку від кінця ХІХ століття до Другої світової.

Вони мали в місті великий бізнес – банки, нерухомість, підприємства, землю, діаманти.

Але все їхнє багатство не врятувало їх від сумної долі європейських євреїв.

У цій статті описано занепад частини луцьких Кронштейнів, пов’язаний із комуністичною і нацистською навалою на Волинь і Європу та спричинені цим катастрофи.

Із цих історій варто було б зняти добротне кіно.

Ця розповідь написана в основному на двох джерелах.

Першим стали слова Еліаса Кронштейна, онука Міни та Іллі, які потім передавали родинну історію своїм нащадкам.

Інша частина почерпнута з праці німецького історика Генріха Зітца, який досліджував питання замаху на канцлера Аденауера Йозефом Кронштейном.

В цьому контексті родинна розповідь тісно переплітається із загальним історичним тлом.

Діаманти рятують життя.

/* custom css */.

text-align: left;.

}.tdi_2_ae5.td-a-rec-img img{.

Loading...

Бодензеє прекрасне з будь-якого боку.

На південному сході до озера спускаються австрійські Альпи.

З півдня сюди підступає Швейцарія.

А іншу частину берега огортає Німеччина з мережею своїх елітних курортів.

Сьогодні тут кордонів немає і можна вільно плавати між берегами.

Вода у травні в озері ще прохолодна.

Все ж мені так хотілося опустити в воду, принаймні, ноги, щоб посилити свої відчуття місця.

Дивишся на засніжені вершини Альп над водним плесом, бачиш, як сонячні промені поволі відпускають їх, відчуваєш прохолоду води, і внутрішньо настроєний слухати місце, де тепер живе прямий нащадок луцьких Кронштейнів.

Фото на пам’ять.

«Знаєш, Саша, в Міни були діаманти…», – ці слова онука М.

та І.

мене вразили, адже ніколи в архівних паперах я і натяку на діаманти не бачив.

І Еліас почав свою розповідь.

У вересні 1939 року радянські війська захопили все Волинське воєводство і поволі стали впроваджувати радянський режим.

Його особливістю була соціальна інженерія з масовими арештами і насильством.

Луцького банкіра Іллю Кронштейна арештували дуже швидко, але довго не тримали.

За інформацією його сина Абрама, це відбулося вже у вересні 1939.

Нова влада дуже швидко взялася за націоналізацію власності.

У списку будинків, пропонованих до націоналізації в Луцьку, складеному в 1940 році, є кілька, що належали Іллі Кронштейну.

У примітках навколо будинку він значиться, як «великий капіталіст, банкір».

Ілля з дружиною Міною та сином Абрамом (другий їхній син Йозеф вивчав медицину у Швейцарії) змушені були покинути своє луцьке багатство і втікати з міста.

Вирішили податися до Львова, де їх ніхто не знав.

Взяли тільки те, що змогли винести в руках.

Міна взяла свої діаманти.

Кронштейни вирішили прикинутися бідними євреями, щоб не привертати увагу радянської влади у Львові.

У Японії Ілля та Міна мали близьких родичів (скоріше всього, одна з сестер Міни, бо Абрам називає її тіткою, але сестер в Іллі не було).

Чоловік написав їй листа уже зі Львова і попросив у неї чилійський паспорт, в якому Кронштейни фігурували як громадяни Чилі.

Цю категорію нацисти відпускали.

Тож, це була можливість для порятунку.

Паспорт видало Генеральне консульство Чилі у Кобе.

Це дещо інший тип документа, але також призначений для порятунку євреїв під час війни.

Виданий Самуелем дель Кампо, чилійським дипломатом у Бухаресті.

Паспорт прибув до Львова на початку січня 1941 року, майже за півроку до вторгнення Німеччини в Радянський Союз.

Але так просто Кронштейни його не отримали.

Злу роль зіграв випадок.

Попри те, що паспорт виданий офіційно, була вервечка кур’єрів, які мали доставити його отримувачам.

Збій відбувся на останній ланці.

Кур’єр, який мав передати паспорт Іллі Кронштейну, виявся також євреєм-втікачем з Луцька.

Він сказав Іллі, що знає його, що той – багатий єврей з Луцька, а не чилійський громадянин.

Він став шантажувати Кронштейнів і видав їх радянській владі у Львові.

Родину не арештували, але провели обшук.

Під час нього у Кронштейнів забрали все.

І лише Міна встигла ковтнути свої діаманти.

Чи шукали паспорт, невідомо, але він точно залишився в Іллі.

Можливо, йому вдалося відкупитися від злиденних комісарів, але це лише здогад.

Як сім’я пережила відомий Львівський погром 30 червня – 2 липня, невідомо.

Німецька поліція безпеки, яка прибула до Львова незабаром після вторгнення Вермахту 30 червня 1941 року, вже побачила чилійський паспорт родини.

У документі були вказані Ілля Кронштейн, його дружина Міндель та син Авраам як громадяни Чилі, всі народилися в Сантьяго де Чилі.

Діаманти залишалися в Міни.

Під час важких часів у Львові вона вимінювала їх на їжу.

Тільки завдяки цьому, розказувала Міна потім своєму онуку Еліасу, родина змогли вижити у Львові.

Так, дорогоцінне каміння було виміняне, фактично, на хліб, але зберегло життя трьом Кронштейнам з Луцька.

Врешті-решт, їх таки схопили німці.

Потяг до Дрездена повіз прямо в Аушвіц.

Німці затримували євреїв із документами.

Це були цінні групи для обміну на полонених німецьких вояків.

Затримані групувалися за різними категоріями залежно від якості наявних документів.

Групи євреїв, які пропонувалися для обміну, поміщали до табору Берген-Белзен на півночі Німеччини.

Саме туди зі Львова відправили Іллю, Міну та Абрама Кронштейнів.

Спочатку це був табір для радянських військовополонених, який у квітні 1943 року розширився для інтернованих євреїв.

Що робили Кронштейни у Львові до квітня 1943 і чи були у львівському гетто, і коли саме були відправлені у Берген-Белзен, невідомо.

Міна та Ілля Кронштейни перед війною.

Фото з архіву Еліаса Кронштейна, їхнього оунка.

Ситуація в різних частинах табору була різною.

Поки поруч за колючим дротом помирали від голоду радянські військовополонені, у єврейській частині спочатку була вільна атмосфера.

Згадується про випадок, коли одна єврейка прийшла з тенісною ракеткою до начальника табору і запропонувала зіграти партію.

Все дуже швидко змінилося.

Показовий випадок стався у жовтні 1943, коли табір відвідав високопоставлений чиновник Головного управління безпеки райху.

Він відділив 1800 євреїв, документи яких видалися йому сумнівними.

Всіх посадили на вагони, які мали прямувати до табору неподалік Дрездена для обміну.

Це була брехня.

Потяг поїхав прямо в Аушвіц.

На цьому історія лучан могла б і завершитися, як вона завершилася для тих нещасних 1800 людей.

Непідробний паспорт, виданий офіційною установою в Японії, зіграв добру долю.

У цьому потязі Кронштейнів не було.

У таборі виділили окрему групу з документами доброї якості.

В ній опинилося 349 людей, включно з Кронштейнами.

Це була спеціальна польська група.

Я дивився на спокійне обличчя Еліаса і розумів, що він розповідає цю історію доволі відсторонено.

«Це все в минулому, уже нема чого переживати», – сказав він.

Спочатку умови перебування там були не дуже жорсткими.

Носити зірку Давида не зобов’язували, ув’язнені могли писати листи та отримувати пакунки.

Не було обов’язку працювати, треба лиш організовувати розподіл їжі та прибирання складів.

Заступник єврейського старшини Йозеф Вайс, який вів реєстр, скористався цією свободою, щоб з найбільшою точністю записати табірні списки.

Завдяки цьому інформація про умови і людей збереглася.

1944 року ситуація в таборі стала дедалі жорсткішою і кардинально змінилася в грудні, коли новий командир табору Йозеф Крамер різко зменшив їжу.

Табір інтернування перетворився на табір винищення.

Нічого не було зроблено там, де можна було б прокласти водогін з невеликими зусиллями; коли хлібозавод припинив виробництво після обстрілу, більше не було випічки.

Сестра прирекла Кронштейнів на смерть, не давши хліба.

В історії Голокосту є немало випадків порятунку євреїв.

Власне, на відзначення людей не єврейської національності, які ризикували своїм життя для порятунку євреїв від смерті, свого часу й була запроваджена нагорода Праведника світу.

Є серед таких і лучанин – Вітольд Фоменко.

Одним з епізодів масового порятунку є так званий потяг Кастнера.

Рудольф Кастнер був членом сіоністського руху в Угорщині, керівник Комітету допомоги та порятунку.

Він спробував домовитися з нацистами про викуп євреїв.

Ті мали отримати в замін 10 тисяч вантажівок з продуктами для німецької армії.

Але ця угода не відбулася.

Натомість Кастнеру вдалося домовитися з одним із головних нацистів – Адольфом Айхманом – про один потяг угорських євреїв.

Потяг умістив майже 1700 людей різних професій і сфер діяльності, але переважно заможних.

Ціна за місце в потязі готівкою, золотом, діамантами становила приблизно 1 тисячу доларів.

В еквіваленті станом на 2020 рік це 15 тисяч доларів.

Дозволялося брати з собою трошки одягу та їжі на 10 днів.

Потяг вирушив з Будапешта 30 червня 1944 року в напрямку безпечнішої Швейцарії.

У ньому серед інших перебувала сестра Міни Кронштейн, заміжня за рабином Будапешта.

Родина була дуже багатою.

Дорогою потяг робив зупинки.

І сталося так, що в неділю 9 липня він прибув у табір Берген-Белзен.

Мешканці потяга Кастенра.

Фото з Вікіпедії.

Що було далі, розповідає Еліас Кронштейн зі слів його бабусі Міни.

Місце, куди прибув потяг для тимчасової стоянки, був відділений від основного табору колючим дротом під електрикою.

Під час прогулянок євреї з обох сторін дивилися один на одного і раптом Міна впізнала свою сестру.

Вони заговорили і домовилися, що в одному із вікон вагону сестра вночі покладе хліб.

Абрам Кронштейн, син Міни та Іллі, зробив лаз під електричним парканом і проліз під ним уночі, пробираючись між світлом прожекторів.

Це було надзвичайно важко, але він це зробив.

У домовленому вікні мав бути хліб.

Але хтось вкрав його.

Ця хлібина мала величезне значення.

Ти або живеш, або помреш.

Наступного дня Міна сказала своїй сестрі, що хтось вкрав хліб, його на місці не було.

Вона попросила залишити ще буханку, бо в тих було їжі значно більше.

Але сестра сказала ні.

«Це великий ризик для нас, це ризик для всього потяга», – відповіла вона сестрі.

Їй було страшно ризикувати, тож хліба вона більше не залишила.

Потяг Кастнера постояв у Берген-Белзені 2 тижні і вирушив до Швейцарії, де залишався до кінця війни.

Згодом врятовані євреї переселилися до Ізраїлю, де започаткували відомі і заможні в подальшому родини.

Де помер Ілля Кронштейн.

Абрам Кронштейн ніколи не пробачив цього своїй тітці.

Можливо, саме через брак їжі загинув його батько Ілля.

Умови у таборі ставали гірші і гірші.

Протягом 1943-1945 тут померло 50 тисяч осіб.

У тій частині, де перебували Кронштейни, залишилося приблизно 350 людей.

15 квітня 1945 року табір перейшов під контроль британців.

Проте за кілька днів до того Генріх Гіммлер організував вивіз трьох потягів обмінних євреїв, серед яких опинилася і родина Кронштейнів.

Потяг бродив північною Німеччиною майже два тижні, неодноразово його бомбили з повітря, часто доводилося зупинятися.

У цьому потязі, якого ще називають «втраченим транспортом», оскільки союзники не знали, де він був тижнями, під час поїздки загинуло 138 людей від слабкості в тілі та висипного тифу.

Єврейський старшина Йозеф Вайс ретельно записував особисті дані загиблих у зошит.

За цими даними, Ілля Кронштейн помер 14 квітня 1945 року на відтинку маршруту Ільцен-Люнебург на північ від Бад-Бевензена.

Померлих у дорозі ховали у спільній могилі.

Абрам хотів піти попрощатися з батьком, але Міна його не пустила, бо там було небезпечно через хвороби.

Десь у дорозі Абрам підхопив тиф, але невдовзі вилікувався.

18 квітня потяг був у Берліні, за кілька днів до нападу Червоної Армії.

Оскільки колії доводилося очищати від локомотивів, перекинутих вагонів та щебню, мандрівка по місту зайняла цілий день.

Далі потяг рушив на південь від Берліну.

За кілька днів його пасажири, хто ще міг ходити, порозбігалися.

Дрезден, 1945.

Подальша доля цієї гілки Кронштейнів складалася по-різному.

Ті, хто дивом вижив після надскладних подій, намагалися налагоджувати своє життя.

Кронштейни спочатку жили в різних європейських містах, але дуже швидко переїхали до Ізраїлю, де й оселилися.

Міна Кронштейн померла і похована у Тель-Авіві.

Там же поховані її сини – Абрам та Йозеф.

Син Абрама, Еліас, зі своїми синами відвідав Луцьк у 2019 році, чим і замкнув це «історичне коло».

Тут Еліас знайшов багато нових невідомих фактів про свою велику родину.

…Кожного разу, як Еліас завершував свої розповіді, я не міг уявити, як люди могли триматися ногами на цій землі після пережитого.

Часто згадую фразу одного історика: хто народився і жив у Східній Європі в першій половині ХХ століття, міг і не вірити в бога, але він не міг не вірити в існування диявола.

Зрозуміти це століття важко.

Мабуть, добре про нього відгукнувся Орвел, який назвав ХХ століття таким, що розчавило людину.

Важко поставити логічну крапку цієї розповіді.

Я щасливий через таке близьке знайомство з Кронштейнами і тим, як це все добре надається для розповіді про історію мого Луцька.

…Часто недооцінюємо наслідків того, який складний і важкий світ нам дістався від предків.

Цитуючи тезу Ярослава Грицака, ми повинні зробити все, щоб кінець світу не відбувся за нашого життя.

Автор: Олександр КОТИС.

/* custom css */.

text-align: left;.

}.tdi_4_88e.

td-a-rec-img img{.

Loading...