…місце моє там, в Лаврові, або спогади Карла Звіринського

Карло Звіринський, 1965 р., П.

Маленьке село Лаврів, що на Старосамбірщині, дало життя одному з найцікавіших художників-шістдесятників Карлові Звіринському.

Він його безмежно любив і завжди вважав своїм домом.

І свою любов виклав у спогадах.

Сьогодні вашій увазі пропонуються спогади про Лаврів з книжки “Карло Звіринський – Все моє малярство – то молитва (спогади, інтерв’ю, роздуми, статті)”, яка вийшла у світ 2017році.

Лаврівський монастир святого Онуфрія.

Літографія 1842 рік.

П’ятдесять років життя в’яже мене з цим містом [Львів], тут мабуть я і помру, а мені завжди здається, і цього почуття не можу ніяк позбутися, що побут мій тут [у Львові] тимчасовий і місце моє там в Лаврові, маленькому підгірському селі – хіба найменшому з усіх які я знаю – з Василіянським монастирем, старовинною церквою з неповторними фресками XV ст., з особливим складом населення, яке виражно відріжнялося від мешканців дооколишніх сіл.

/* custom css */.

text-align: left;.

}.tdi_2_559.td-a-rec-img img{.

Loading...

Фото Лаврівського монастиря минулого століття з польського цифрового архіву.

Вплинув на це очевидно монастир, який гуртував кругом себе і виховував людей, які хотіли того чи ні, приймали свідомо чи підсвідомо певні правила гри (не знаю чи дуже щасливе окреслення) – які диктував їм монастир як суверен васалові, а можна сказати пан-рабові, чи найточніше працедавець – робітникові.

Оці останні відносини випали на час мого дитинства, і моя родина більше як яка-небудь інша, перенесла на собі все те, що несли з собою такі відносини.

Карло Звіринський, Церква св.

Онуфрія в с.

Лаврів, 1942 р., акварель.

Монастир був власником 90% полів і лісів, а 65 «номерів», або інакше господарств, володіли 10% землі.

Таке співвідношення власності не могло не впливати на клімат відносин між монастирем і селом.

Такий клімат мусив бути і був дуже складним.

Покора і підлабузництво йшли в парі з бунтом і протестом, ворожістю і ненавистю.

Село не ділилося на «про»-монастирських і «проти»-монастирських.

Дуже часто в одній людині поєднувалися ці протилежності, які роздвоювали її, бо казали за щось любити монастир, за щось ненавидіти, або хоча осуджувати.

Церква св.

Онуфрія та монастир в с.

Я – який виріс в тіні Василіянського монастиря і був ближчий до його в силу обставин, належав і після 70-ти років життя, продовжую належати до цих «роздвоєних», які любили і шанували, осуджували і ненавиділи.

Іконостас з іконами Карла Звіринського в Лаврівській церкві 1998 року.

Все моє дитинство, моя молодість аж до 19-го року життя пройшла, була прожита в цьому селі, і вдруге повторюю – «в тіні Василіянського монастиря».

Ці 19 років були прожиті там в найважчих матеріальних умовах, в холоді і голоді, нужді і біді прожиті найщасливіші роки мого життя.

Там я формувався і там я став таким яким я є сьогодні, а радше яким би я хотів бути сьогодні.

Хоч би в кінці свого життя стати таким.

Почуй мене Боже дай мені цю ласку!.

Фрески ХV ст.

у церві св.

Онуфрія с.

Лаврів, фото Ю.

Чабан, 2011 р.

… В селі була школа, яка мала 4 класи, почта і «posterunek policji pаństwowej»[державний поліцейський пост].

Все це знаходилось при в’їзді в село, на т.

«роздоріжжі», побіч монастиря.

Правда, була ще крамниця «Кооператива «Єдність» – що належала до РСУКу (Ревізійний Союз Українських Кооперативів), а також читальня «Просвіта».

В селі за виїмком поліцаїв – не було ні поляка, ні жида.

Ріка Лінинка в Лаврові, фото Карла Звіринського.

«Сільська інтелігенція» складалася з «вічної» учительки, незаміжньої Ірини Людкевич і начальниці почти, вдови по священнику, матері багатьох дітей «кацапствующих» пп.

Ріка Лінинка в Лаврові, фото Карла Звіринського.

Село розложилося над двома річками – Лінинкою і Лінинкою, серед невисоких гір, покритих ще тоді, в часи мого дитинства – лісом.

Потім, після «визволення» [мається на увазі прихід совєцьких військ в 1939 р.], ліс варварськи вирубували, змінивши в цей спосіб обличчя села.

Хоч, як я вже казав, Лаврів був найменшим із сіл які його оточували, проте був найважнішим, найбільш знаним серед них.

Тай не тільки серед них.

Завдячував він це очевидно монастиреві, який за всю свою історію відігравав важливу роль на підгір’ї.

Легенда каже, що в підземеллях церкви похований князь Лев (Данилович) і хоч пошуки його домовини не увінчалися успіхом – легенда остала.

Розповідають, що основна частина мешканців села кількасот років тому, з якихось причин приїхала із Сербії і відсіля така велика кількість прізвищ, які кінчаються на –ич: Бучкович, Галькович, Бобкович….

Ліворуч церковний мур, праворуч будинок де жила сім’я Звіринських, 2011 рік.

Монастир і церква, які стоять до нині, були оточені муром та живоплотом та рядами лип, творили щось на зразок окремої держави зі своїми звичаями, правилами, законами.

Сільські звичаї і канони не мусіли повторяти монастирських, але не могли їм протирічити.

Така була ненаписана угода, складена невідомо коли, але напевно дуже давно.

Правила гри, як я вже казав, диктував монастир, і цей диктат був мовчаливо респектований навіть польською поліцією.

З цього не випливає, що ці дві установи симпатизували собі, радше навпаки.

Зліва хата де жила вчителька, справа хата, де в одній з кімнат жила родина Звіринських.

Фото Юрій Яабан.

Недалеко церкви св.

Онуфрія, що в низу, побіч монастиря, – на горі в «Буковому лісі», стояла до 1946 р.

мала церковця св.

Івана, а кругом неї розкинувся цвинтар.

Побіч був ще «грабовий ліс», але особливістю вважався «буковий», бо бучини в околиці не було нігде.

В цьому буковому лісі часто «страшило».

Так твердили старші, в тому числі і моя мама, то як я міг їм не вірити? З роками «страхи» перейшли на інші терени, і я вже спокійно ходив до «букового» ліса, срібний колір його стовбурів якось так сильно відрізнявся від кольору стовбурів інших лісів.

Ліси були порізані потічками, доріжками, стежками і дорогами.

Велика їх кількість становила досить заплутану сітку, в якій треба було розбиратися, щоб не заблукати.

Дві невеличкі річки, весною і осінню, коли падали сильні дощі, перемінювалися в грізні стихії, які змітали все на свойому шляху і дерева, і хати, дороги і поля.

Сліди цієї руйнації не затиралися ніколи.

Я сам був свідком таких грізних повеней і в дитинстві і пізніше.

Літом річки висихали, міліли, і в місцях весняних розливів кожен рік міняли русло, міняли глибину і характер.

Глибокі місця, які були пригідні для купелі літом, завжди шукали собі для товариства старих похилених верб.

В цих місцях, званих «калабані», водилася невелика рибка, а також раки.

На відкритих місцях, на так званій «ріні», господині, які ткали полотно з льону чи конопель, в погідні дні виносили цілі звої і розкладали над річкою для «вибілювання» на сонці та прання плоскими «пранниками» на похилих над водою камінних плитах.

В літні теплі дні, головно в полудне, по селі йшла луна від лупцювання звитків полотна, замоченими в воді пранниками.

Багато років минуло з цього часу! Вже давно не ткають в Лаврові полотна, вже давно не вибілюють і не перуть, а я постійно чую цей лоск ударів, такий оптимістичний, життєстверджуючий, сонячний… Ним жило село в низу і вверху, стверджувало себе, повідомляло сусідів що ми є, існуємо.

Лаврівський монастир, фото Карла Звіринського.

На схилах гір, по різні сторони долини пастухи перегукувалися «співанками»: «А я собі заспіваю п’ятнайдцять, шістнайдцять, і сімнайдцять, вісімнайдцять, дев’ятнайдцять, двайдцять».

У відповідь з протилежної гори йому відспівували: «Не співай, не співай, як не знаєш як, як, візьми жабу так за лабу, тай по писку хляп – хляп».

Деякі з них були не зовсім цензурні, але вони дуже урізноманітнювали життя пастуха.

В кожну пору дня і року, село жило іншим життям.

В теплі вечори і зоряні чи місячні ночі, гуртки дівчат і хлопців, часом окремо, іноді разом, ходили співаючи народних українських пісень.

Пісні лунали рівночасно в кількох місцях села, в залежності від кількості гуртків, які збиралися тут чи там.

Співали мало не всю ніч.

І лише світанок змушував розходитися по хатах.

Ранком треба було вставати до праці.

Співали добре, гарно, часом чудово.

Ми, діти, перших своїх пісень вчилися не в школі, а у тих нічних концертярів.

Спів єднав всіх, створював атмосферу великої родини.

Зате, темними осінніми чи весняними ночами, то в одному, то в другому кінці села лунав вигук: «Осторожно з вогнем!» Це черговий по селу беріг нас від пожежі.

Кожного ранку з хати в хату передавався т.

«бучак» – дерев’яна булава.

Вона нагадувала новому адресату, що в найближчу ніч, його обов’язком є чергувати в селі, оберігаючи його від пожару.

Порядок цей, заведений давним давно, свято берігся і виконувався.

В полі, фото Карла Звіринського.

Згідно і дружно допомагали собі люди у всіх тих випадках, де потрібні були спільні зусилля.

Найчастіше це було зв’язане з працею в полі, збиранням врожаю, будівництвом і т.

В Лаврові називали це з польська «поранок» (poranek?), а можливо ця назва походила від українського «пóратись» – трудно мені судити, тим більше, що акцент падав на перший склад «пóранок».

Той хто потребував допомоги, запрошував сусідів, знайомих словами: «Якщо зможете прийдіть завтра зранку до мене на пóранок».

Хто мав можливість – ішов.

Відмовляти «не випадало», тим більше, що наступного разу тобі доведеться теж скликати «на пóранок».

Люди йшли радо, працювали на совість.

По закінченні роботи господарі запрошували на щедрий сніданок.

Все це сприяло добрим відносинам між людьми, почуттю єдності і безпеки.

Кожен міг розраховувати на підтримку сусіда.

Так було в основі, але були і протилежні відносини.

То тут, то там виникали з різних, найчастіше побутових причин суперечки, ворожнеча, бійки.

Поворогували дві сім’ї.

Одна і друга гуртувала своїх приятелів.

Починалася «війна».

За весь час мого проживання в Лаврові, одна з таких сутичок закінчилась вбивством.

В груповій бійці обох ворогуючих сторін, загинув молодий чоловік.

Це був випадок незвичайний для села і хоча вбивці не були знайдені, село знало хто вони і десятками років відносилося до них як до злочинців.

Вже і повмирали виновники, а «слава» – вбивць перейшла на дітей і внуків.

фото Карла Звіринського.

Встановлення польської влади в Галичині, після закінчення українсько-польської війни, стало збудником національної свідомості.

Правда, ще коли мені було 6-7 років майже всі в селі звали себе «русинами».

Слово «українець» лише почало, з великими опорами набирати права громадянства і витіснювати слово «русин».

Польська влада робила все можливе, щоб вилемінувати його з вжитку.

Найбільше їй це вдавалося робити в школах.

В шкільній документації нігде не сміло фігурувати «українець», українська мова, а лише «rusin» [русин], «jęnzyk ruski» [мова руська].

У свідоцтвах за 1937 р.

так і записано: «z jęnzyka ruskiego – bardzo dobrze» [з мови руської – дуже добре].

Замість графи «національність» була графа – «obrząndek» [обряд].

Якщо «gr.

kat» [греко-католик] – значить «rusin», якщо «rzym.

kat» [римо-католик] – значить – поляк.

Фото Карла Звіринського.

В 30-х роках було застосовано ще одну форму асиміляції.

Стала виходити газета «Polak – greko-katolik».

Потім появилась теорія, що кожне прізвище, яке кінчається на –ський – свідчить про польськість його власника, а власник не був звичайною собі людиною, а шляхтичем.

А «szlachcic na zagrodzie, równy wojewodzіe» [шляхтич на обійсті, рівний воєводі].

В Турківському районі ці теорії знаходили серед бідноти з «шляхетськими» прізвищами часткову підтримку.

Проте українська преса, яка в цей час являла собою чималу пропагандистську силу, а також десятки українських організацій, товариств, союзів, вели успішну боротьбу з різними формами полонізації.

В Лаврові, населення якого становили виключно українці (якщо не рахувати «Posterunku policji pаństwowej»), усвідомлення йшло милевими кроками.

В 20-ті рр.

– ніяково було називати себе українцем.

У 30-ті – стидно звати «русином».

Як гриби по дощі в селах почали появлятися читальні «Просвіта», кооперативи підпорядковані РСУКу, релігійні товариства, а перед самою війною тов.

«Луг», яке стало дуже популярним серед молоді, і до якого я належав з братами.

Мали ми однострої, вчились військових вправ і т.

Воно привчало до дисципліни, високої організації національно свідомої молоді і за своєю суттю було тим, чим колись були сокільські товариства.

Це досить поважно мобілізувало й мене до роботи, активного тонусу.

Керував ним Роман Дашкевич….

Лаврівська «Просвіта» і кооператива «Єдність» були під курацією монастиря.

До обох установ був прикріплений енергійний священник, який слідкував, щоб все йшло як належить і в потрібному напрямку.

Були це люди різні.

Одні з них знаходили контакт з селянами, переймались їх проблемами, старалися глибоко вникати в справи, інші – підходили холодно, формально.

Але одні і другі вносили в справу елементи ладу, порядку, репрезентували інституцію, яка в екстремальних ситуаціях служила опорою.

З цим не могла не числитися польська влада (місцева).

Відомо було, що Василіяни мають зв’язки, і краще жити з ними в згоді.

Проте і Василіяни в окремих випадках були в конфлікті з владою.

Пам’ятаю як на протязі довгих років велася боротьба за члена їх Чину о.

Крутія, переслідуваного поляками за його антипольське минуле, а також постійні антипольські виступи чи то з проповідниці, чи де то не було б.

Дійшло до того, що він мусів змінити прізвище (здається на Вінгоринський), покинути монастир і піти в глухе село на парохію.

Там теж не зраджуючи себе, попадав в нові конфлікти, міняв парохію і т.

Завдяки дипломатичному хисту багаторічного ігумена о.

Пелеха, монастир виходив з цих клопотів оборонною рукою.

Надіюсь на те, що незадовго буде опубліковано продовження спогадів Карла Звіринського.

Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН.

Чорно-білі фотографії Карла Звіринського публікуються вперше.

Рукописний архів К.

Фотоархів К.

Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х.

Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017.

/* custom css */.

text-align: left;.

}.tdi_4_add.

td-a-rec-img img{.

Loading...