Тема війни та кохання у дебютному романі "Кокліко" українського письменника Павла Матюша. Уривок

У "Видавництві 21" вийде дебютний роман "Кокліко" українського письменника Павла Матюша, повідомляє пресслужба видавництва. 

У романі письменник описує своє бачення подій, війни 2014 року в Україні. За сюжетом молодий фінансист із європейською освітою втрачає кохану і пакує валізи до Швейцарії. У день відльоту друг дитинства пропонує йому високу посаду в Адміністрації президента. Здавалося б, справи державної ваги відсунуть на задній план особисту драму героя. Тим часом справжні драми в його житті щойно починаються.

Павло Матюша родом з міста Рівне. Поет, прозаїк, фінансист і перекладач. Кандидат філологічних наук. Має ступінь МВА із бізнес стратегії. Володіє шістьма мовами. 

2005 року з відзнакою закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю "військовий переклад". 2008 року захистив кандидатську дисертацію з перекладознавства, в якій розробив поняття військових ергонімів. 2016 року переїхав до Франції, де отримав ступінь МВА в бізнес школі HEC Paris. 

На початку 2019 року повернувся мешкати до Києва, де займається фінансовими та стратегічними проєктами в міжнародній компанії.

Творчий шлях розпочав у шкільні роки з публікацій перекладів з французької мови у місцевій газеті. Зі студентських років перекладає Поля Верлена, Гійома Аполлінера, Шарля Бодлера, а також британських і американських поетів.

Один з чотирьох перекладачів "Антології молодої поезії США". Лауреат національного літературного конкурсу "Смолоскип" 2018 і 2019 рр.

2019 року на "Книжковому Арсеналі" презентував поетичну книжку "Париж. Сплін" - стилізація, присвячена паризькому періоду життя автора.

Уривок із І розділу
***

Спогади душать мене, зокрема й своєю красою. З Веронікою ми познайомилися саме на Синевирі. Це було неначе в іншому житті – у тому житті, в якому мене розлучили з братом.

Ми зустрілися невдовзі після мого повернення до України. У день нашого знайомства я не розрахував час і не встиг виїхати в Тур’ю Пасіку, де на мене чекали друзі. Довелося заночувати, а перед сном я вирішив прогулятися. Вона сиділа край води на плоті, яким удень катали туристів.

У мене був гарний настрій, тому я почав з початку:

– Гарно, правда?
– Так, – відказала вона, і я відчув, що її голос створено для мене.
– Хочете покататися? – запитав. Узагалі, я не мав звички звертатися до однолітків на ви, але від неї віяло такою силою, чимось таким споконвічним, що я не міг ніяк по-іншому це підкреслити.
– Було б непогано, проте місцевий Харон уже пішов, – сказала вона. – Тому я просто сиджу на березі й насолоджуюся заходом сонця. Ще встигну на той берег. – І усміхнулася.

Ми говорили про все на світі, а найбільше про літературу, молодого Тичину і Гофмана, Вайлда і Гемінґвея. Ніколи я ще не був таким вдячним тьоті Майї за її невідступні намагання привчити мене до книжок.

Потім Вероніка запитала, чим я займаюсь. Я був молодим магістром із французькою освітою, а також дипломатом, що тільки-но повернувся з Бельгії. Мріяв про велику кар’єру. Багато їздив світом і, правду кажучи, нічим не переймався.

Вона виявилася крутішою за мене. Вчилася в Бостоні, працювала в стратегічному консалтинґу, зналася на таких речах, які мені хіба що снилися. Втім, ми інстинктивно уникали професійних тем. Я намагався бути смішним, і мені це іноді вдавалося. Десь за пів години ми вже знали імена одне одного. Щоправда, я кілька разів за вечір, забувши, називав її Анжелікою. Вона не ображалася, тільки сміялась.
Ще на плоті Вероніка пригорнулася до мене. Це трапилося природно й невимушено. Крім нас і тиші, довкола не було жодної душі. Ставало холодніше.

Ми пробули на озері, допоки дрижаки ночі не прогнали нас на берег. Я обійняв її, нібито щоб зігріти, і страшенно радів нічній свіжості. Хвилин десять ми стояли і мовчки дивилися на чорні смереки, що підступили до самої води, круглу чорну гору вдалині, сіро-чорне плесо перед нами. Яскраві цятки на небі складалися в сузір’я. Її волосся пахло гірськими травами.

– Не хочеться йти…
– Мені також, – прошепотіла Вероніка. – З теплими речами побули б ще трохи. І чому я така дурна?
– Це я дурний. Взяв би щось – і міг би тебе зігріти, щоб ти залишилась.
– Проведеш мене до готелю? Самій страшно йти лісом цілий кілометр.
– Звичайно. До того ж без тебе тут не лише холодно, але й сумно, – мої пальці перебирали її футболку. Вероніка була не проти.
– Ну ходімо, – сказала вона і взяла мене за руку.

Ми йшли неквапно, інколи зупинялися в повній темряві, щоб довше побути разом. Ніхто з нас не знав, чи ми ще колись побачимося. Вероніка збиралася на кілька місяців до Австралії, де в неї був консалтинґовий проєкт. Я нічого не знав про її особисте життя і не хотів знати. Ми обоє особливо гостро переживали момент, і від того слова наші звучали здавлено.
– Ти так говориш, наче змерз, – сказала вона.

Замість відповіді, я почав розповідати про свої мрії. Про те, що хочу, аби літо тривало чотири місяці, і ще з дитинства маю план організувати кінофестиваль оупен-ейр на березі моря.

– Мрійнику, – усміхнулася вона, – я буду називати тебе мрійником.
– Мені гарно з тобою, – відповів я.
– Мені теж. Не йди сьогодні.

***
Я заплющую очі й знову бачу її. Ми йдемо вниз Андріївським узвозом, заходимо до кав’ярні на розі. Мені боляче від того, що ми давно не разом. Це – як фантомні болі. Її немає поруч, проте болить.

Коли швидка забирала тіло, я ще сподівався, що вона виживе. Молився, шарпався, благав. Потім довго сидів удома, хотів напитися, але так і не взявся за склянку. Пам’ятаю тільки, як немилосердно світило сонце, як воно заглядало до нашої квартири і сповзало вниз по картині жовтим променем.

***
Якось ми захотіли прогулятися Люксембурзьким садом. Раніше ніколи не бували там разом, бо завше знаходили цікавіші заняття. Я страшенно любив цей парк і провів там не одну годину, студіюючи фінанси, теорію ігор та інші дисципліни. Того дня ми надто затрималися у кав’ярні на одній із менших вуличок біля бульвару Сен-Мішель.

У мене там була знайома барменка з Грузії, яка вмикала мені українську музику, коли я заходив до неї. Але цього разу замість неї був не надто ґречний, хоч і коректний кельнер. Ми пили коктейлі, бо потрапили якраз на «щасливу годину». Вероніка час від часу нагадувала, що витрачено вже двадцять, тридцять, сорок євро – попри те, що кожен третій напій був безкоштовним.

Виявилося, що я не можу підвестися, і вона мусила тягти мене, як пораненого бійця з поля бою. Ми вирішили дійти-таки до входу в Люксембурзький сад. Нашу увагу привернула виставка фотографій на його огорожі. Звичайні люди з різних епох і різних країн. Інженер з Марокко, чорношкіра жінка з кошиком на голові десь у джунглях Камеруну, японець на самому кратері вулкана, самогубець перед стрибком у Нью-Йорку – безліч облич, поглядів, ситуацій. Вероніка дуже втомилася і попросилася посидіти.

Ми роззулися, обперлися на паркан, пішов дощ. П’яні, ми почали цілуватися і безсоромно обіймати одне одного. Краєм ока я помітив нарешті паркові ворота. Мабуть, то був найнахабніший секс на лавці під хлюпіт дощу та фонтана Медічі. Ігуана – чи що воно таке – лила з рота струмінь води і дивилася на нас, мокрих до нитки. Я спершу не міг розслабитися, але Вероніка була невблаганна, так наче це вона випила усі ті коктейлі. Нечисленні перехожі, що підтюпцем втікали від літньої зливи, вдавали, що нічого не бачать. Було гарно.

Врешті-решт нас вгледіли охоронці. Але їм не хотілося змокнути, ганяючись за щасливими порушниками громадського спокою. Тому вони лише погрозливо засвистіли. Втікаючи, ми стрибали по калюжах, бігли алеями і хотіли ще зробити селфі навпроти Люксембурзького палацу, однак хляпало занадто, щоб витягувати телефон.

Нагадаємо, вийде нова збірка есеїстики "Планета Полин" Оксани Забужко.