Сучукршось. Сергій Мартинюк про сучасне українське кіно, літературу та музику

Сергій «Колос» Мартинюк – один із українських культурних діячів, яких можна довго представляти.

Для когось він фронтмен гурту Фіолет, для когось – організатор фестивалю «Бандерштат», для когось – письменник, на рахунку якого роман «Капітан Смуток» та поетична збірка «Реп’яхи», для когось – ведучий стрім-шоу «Колос вдома», гостями якого були письменник Максим Кідрук, співачка та письменниця Ірена Карпа та зірка серіалу «Спіймати Кайдаша» Антоніна Хижняк.

Зараз він готує до виходу новий роман «Рок-н-рол» про життя рок-груту, а також карантинний кліп-влог на пісню Життя Прекрасне.

Було питанням часу, коли ми запросимо Сергія розповісти про свої улюблені українські фільми, книги та музику у рубриці «Сучукршось».

Українські фільми.

Хоча я часто ходжу в кіно, саме українські фільми переглядаю вибірково.

Йду на конкретних режисерів, акторів чи ідеї.

Мені здається, що за останні кілька років можна спостерігати своєрідний бум українського кіно, але поки якість впевнено програє кількості.

Розумію, що це етап, який необхідно пройти, аби ініціативи окремих ентузіастів перетворилися в повноцінну індустрію.

Поява в фільмах живої української мови – це вже неабиякий крок у розвитку.

Мені бракує молодіжних серіалів на зразок «Ейфорії» та «Сексуального виховання».

А ще історичних постановок, які б не виглядали як агітки.

Історія України одного лише XX століття наповнена десятками сюжетів, які в руках умовних Маліка чи Нолана стали б шедеврами далеко не локального масштабу.

Повнометражний дебют Аркадія Непиталюка.

Соціальна драма про життя української глибинки, в якій знайшлося місце і конфлікту поколінь, і трагікомедійному трешу в дусі Коенів.

Деякі критики звинуватили фільм у тому, що він не вчить глядача нічому хорошому, і це вірна ознака того, що його потрібно переглянути.

Зона відчуження, забута світом та країною сім‘я з бабою Пріською на чолі, яка їсть галюциногенні гриби, тусить з русалками, розповідає про таємну гілку метро з Прип’яті в Київ, а в часи війни своїми руками крамсанула дванадцять гітлерівців… – фільм Володимира Тихого, напевно, чи не найпсиходелічніша стрічка в історії незалежного українського кіно.

Окремий респект за головну роль Ірмі Вітовській-Ванца.

Коли падають дерева.

Емоційно сильна, відвера та багатоконтекстуальна драма Марисі Нікітюк.

Така собі естетична провокація з живою мовою, чуттєвою акторською грою, неоднозначними персонажами, магічним реалізмом і максимально широким полем для особистісних інтерпретацій.

Історія жіночої половини однієї сім’ї крізь призму конфлікту поколінь та світоглядів, попри сильну акцентацію на побуті і натуралізмі, один із найцікавіших зразків сучасного поетичного кіно в Україні.

Мої думки тихі.

Напевно, найяскравіший кінодебют останнього десятиліття в Україні.

Антон Лукіч та команда зробили кіно з нетривіальними сюжетом, персонажами, ідеєю та саундтреком.

Без всієї цієї неправдоподібної театральщини, мовної закостенілості і дспшних персонажів.

«Я не дурачок.

Я музикант… творець», – фраза з фільму, яка вже стала культовою в деяких колах.

У центрі історії – пригоди столичного мена, який вирушає на Закарпаття, аби записати там голоси місцевої фауни.

Мандрівка з матір’ю вчергове зачіпає тему діалогів між батьками і дітьми, які уособлють різні покоління українців.

Цікаво, що Лукіч зніматиме далі!.

Спіймати Кайдаша.

Напевно, найхайповіший український серіал останніх років, агромодерна інтерпретація класики Нечуя-Левицького, перша серія якого злегка нагадала мені російські серіальчики про глибинку, що так любили свого часу водії спрінтерів за маршрутом Луцьк-Київ.

Добре, що я стримався від поспішних висновків і продовжив перегляд, бо «Спіймати Кайдаша», напевно, одне з найцікавіших висловлювань про українське село.

З усіма його ментальними янголами і демонами.

З Дахою.

Брахою в саундтреці.

А ще Наталка Ворожбит відкрила країні тусовку молодих українських акторів.

Слідкуємо за наступними проєктами!.

Також чекаю на нові роботи Любомира Левицького, який знімає розважальне, але стильне і видовищне кіно для масового глядача.

Про нього, на мій погляд, потрібно думати в першу чергу.

Арт-хаусом його [глядача] до українського кіно важко привчити.

Українські книги.

За книжковим ринком України слідкую і як читач, і як автор.

Маю чималу паперову бібліотеку українських авторів останніх двадцяти років – від перших романів Андруховича до останніх поетичних збірок Жадана.

Слідкую й за українськими перекладами.

Серед найкращих вважаю роботи Олександра Красюка, який перекладав Стівена Кінга та Ірвіна Велша.

Також люблю видання «Вавилонської Бібліотеки» за концептуальний мікс текстів та візуалу, зокрема у книгах Бориса Віана, ДіБіСі П’єра та Курта Воннегута.

Я стабільно відвідую Книжковий Арсенал та Форум Видавців у Львові, останній раз навіть презентував там свої книги.

У сучасній українській літературі мені дещо бракує жанру романів-виховання та горору.

Але ринок зростає, і я не певен, що встигаю за всіма новинками.

Врешті, те, чого мені не вистачає, намагаюся написати сам.

Володимир Рафєєнко – Мондегрін.

Перший написаний українською мовою роман донецького автора, який зараз мешкає в Києві.

Глибоко символічна історія адаптації російськомовного переселенця до нового мовного середовища.

Внутрішня дискусія-монолог про те, як жити далі жити українцям з двома мовами, різнобазовими світоглядами і втомою від вічного історичного роздоріжжя.

Перечитав уже двічі.

Артем Чех – Район Д.

Один з кращих романів на тему 80-90-х роках в Україні на прикладі одного з районів Черкас.

Якщо переважна більшість історій про ті часи акцентує увагу читача на тому, що з нами зробили 90-ті, Чех, як на мене, більше розмірковує над тим, чому ми були саме такими в 90-х.

Поетична і водночас сувора «пацаняча» проза.

Неординарне знайомство з Черкасами.

Макс Кідрук – Доки світло не згасне назавжди.

Останній роман Макса, крім якісного фантастичного триллеру, ще й яскравий приклад синхрону літератури з цифровою реальністю.

Додаток для девайсів, який працює в режимі доповненої реальності та надає додаткові дані на основі спеціальних малюнків у тексті книги і чат-бот у фейсбуці з одним із героїв книги.

А ще, «Доки світло не згасне назавжди», як на мене, чудова історія для екранізації Netflix.

Олександр Бойченко – Мої серед чужих.

Збірка текстів про улюбених авторів та їхні твори відомого українського письменника, критика і колумніста Олександра Бойченка – від Сократа до Бориса Віана.

Гіпстери (якщо вони ще існують) зобов’язані поставити пам’ятник Бойченку за такий лаконічний огляд стовпів світової літератури.

Українська музика.

Якийсь час тому я відчував, що українська музика на підйомі, але останні років два це відчуття зникло.

Нові імена, на які робили ставки музичні ЗМІ, на жаль, так і лишилися новими іменами.

За винятком окремих артистів і проєктів.

Варто розрізняти популярність в межах Києва і спроможність зібрати хоча б 400-місний зал в умовній Вінниці.

Звісно, історія про пупулярність далеко не про концептуальність музики, але це реальний критерій її актуальності і затребуваності.

Відверто кажучи, останнім часом слухаю не так і багато української музики.

Здебільшого, старіші записи і часто неіснуючі команди.

Наприклад, львів’ян Мертвий Півень, трек яких Холодно для мене одна з найліпших пісень в історії української музики.

Чи «Димну Суміш» періоду альбому В Країні Ілюзій.

Близький мені вайб.

Плюс – смачний гітарний саунд.

Або «Крихітку» з її альбомом Рецепт.

Ліпшої жіночої лірики в нашій країні не писав ніхто.

Не вилітають з плейлістів Бумбокс, Vivienne Mort, Гурт [О], проєкт «Вночі» Вакарчука, Тартак періоду нульових, Фактично Самі, Esthetic Education.

Думаю, це радше період такий, ніж тенденція.

Читайте також у рубриці Сучукршось:.

> Інді-співачка Shy про сучасне українське кіно, літературу та музику.

> Гурт Це.

Шо про сучасний український театр, кіно та літературу.

> Гурт banned society про улюблені українські фільми, книги та музику.

> Lucas Bird про сучасне українське кіно, літературу та музику.

Підписуйтеся на нас в Інстаграмі, Телеграмі та You.

Підтримати проєкт можна тут!.