Йшли дівчата з буряків, та й зустріли маніяків. Насилля в театрі: післямова до гучного скандалу

Тиждень, що минає, був у всіх сенсах аж занадто «культурним» – вернісаж в музеї Гончара, де виставляли картину Іллі Глазунова «Русская красавіца» (власність родини Петра Порошенка), прем’єра нуар-трилера «Тіні забутих» у Центрі Довженка, оперета Містер Ікс з екшн-пошуками Офісу президента гнідої кандидатури на посаду міністра культури України.

На такому активному медійному фоні далебі не погас, а подекуди аж іскрив скандал, викликаний рухом активістів проти насилля в українському театрі.

Нагадаю, цей галас розпочався після мережевої прем’єри скріншотів особистого листування керівника Театру «Актор» Слави Жили, де він у межах підготовки нового геймер-онлайн проекту «Містер Баттерфляй» пропонував актрисам (за гроші) здійснити деякі пікантні маніпуляції (перед камерою).

Наприклад, зняти ліфчик – це близько тисячі гривень, облизати фалоімітатор – близько 500 гривень і т.

Гнівний пост талановитої актриси Оксани Черкашиної з цього приводу спричинив праведний гнів і як наслідок флешмоб у соцмережі проти насилля в театрі, до якого долучилися мисткині різних театрів та віросповідань.

Гнівний пост актриси Оксани Черкашиної спричинив гучний скандал.

Скандал отримав новий статус, коли його стала коментувати Уляна Супрун, а згодом долучилися і центральні телеканали та рейтингові ЗМІ.

Тим часом, вже відома дата онлайн-прем’єри скандального «Містера Баттерфляй» (з Олексієм Вертинським, який не буде роздягатися) - 16 червня.

І весь галас відтепер мимоволі сприймається як піар-супровід напередодні експериментальної прем'єри Театру «Актор».

В це же час, за версіями ЗМІ, керівник театру «Актор», Слава Жила, розглядається Офісом президента в когорті можливих претендентів на посаду міністра культури України.

Жити стає веселіше.

Стосовно теми насилля, то тут не може бути ніяких рефлексій або мугикання, бо треба давати по руках тим, хто здійснює такі акти (вироки мають бути на основі доведених фактів і документів, звісно).

Щоби таке неподобство не процвітало ні в театрах, ні в творчих вузах, адже іноді тіло молоде стає для маніяка-викладача іграшкою в цупких магнітних клешнях.

Якщо певні факти і свідчення з'являться, будуть доведені, тоді можливі і нові етапи боротьби проти насилля, вже на юридичному рівні.

Своєю чергою, хочу нагадати, що насилля на театральній мапі, як територія Гри, як сценічний художній вимір – дещо інша історія, і тут навіть марно нагадувати, що на цій території частенько працюють лідери сучасного світового театру – Ян Фабр, Томас Остермайєр, Кшишфтоф Варліковський, інші майстри та генії.

В контексті теперішнього галасу я і подумав, а яким чином українські театральні режисери дотичні до теми насилля (але не за кулісами, а на сцені, звісно, у художньому рішенні своїх відомих постановок.

Деякі, дотичні.

Дещо з минулого я пригадав (можете доповнити цей суто суб’єктивний рейтинг а-ля насилля на сцені, буду дуже вдячний за підказки та коментарі-доповнення).

Пори все маю одна важливе уточнення.

Найстрашніший насильник в театрі – режисер бездарний, обмежений.

Від такого страждають актори і глядачі.

Андрій Жолдак.

Життя з ідіотом.

Румунський Національний театр Раду Старку.

На мій погляд, це одна з найсильніших і найвідвертіших вистав українського режисера на європейських теренах.

Антологія сценічного насильства та безумства, відверта спроба належним способом зґвалтувати і задіяних акторів, і вельмишановну публіку.

При цьому, сам режисер аж крекче від задоволення у процесі такого сценічно-статевого акту – аж до самих гланд.

Оповідання Віктора Єрофєєва, звісно лише привід для Жолдака показати здичавіння родини та цілого світу часто екстремальними сценічними засобами.

Сцена у Жолдака передбачає декілька сегментів.

Плюс – екрани, на яких великими платниками демонструють різні цікаві процеси: блювання, випорожнення, мастурбації.

Є інші окремі відразливі сцени, коли герої обмащують себе каловими масами (копрофілія).

У Жолдака ідіот – не хлопчик Вова (головний герой), а уся родина, в яку і потрапляє бідна дитина.

Передбачаються сцени злягання, знущання, і все це під супровід Рамштайн, Земфіри і Євгена Доги.

Цю виставу румуни грали в Києві в екс-Жовтневому палаці.

І назавжди я запам’ятав мізансцену не на сцені, а в залі.

В партнер якимось партизанським способом пробралася зграйка інтелігентних бабусь.

Очевидно, хтось передав шарові запрошення в Інститут літератури, який поруч з Жовтневим палацом (хотіли бабусь потішити творчістю російського прозаїка Єрофєєва).

Протягом цієї вистави, здавалося, бабусі зменшувалися і дематеріалізувалися – їхні старечі плечі опускалися все нижче і здавалося до фіналу вони просто ляжуть на підлогу партеру і більше ніколи не встануть.

Коли актори грали сцену обмащування героїв каловими масами, тоді вже невгамовний філологічний дух переляканих бабусь не витримав.

Вони збунтувалися і демонстративно полишили залу після акту масового зґвалтування глядачів.

Вони тремтіли, але крокували гордо.

Колективний вираз старечих облич навіював мотив картини невідомого народного художника..

Йшли дівчата з буряків, та й зустріли маніяків...

Я подумав, що якби їм трапився на шляху сам пан режисер, то вони задушили б його історичними руками, а потім щей стогнали від задоволення та гідно виконаної гуманітарної місії.

У цій румунський постановці Андрій Жолдак довів до абсолюту свою спробу переплавки фізіології у сценічну естетику.

І ім’я героя свого сценічного фізіологізму він якось дуже пророче вгадав – Вова.

У цій виставі насилля – як форма режисерського діалогу з глядачем і актором.

Хтось витримає, когось знудить, а хтось втече в Інститут літератури, від гріха подалі.

Андрій Жолдак.

Один день Івана Денисовича.

Харківський театр Т.

А це вже Жолдак харківського періоду.

Фактично вистава-маніфест, яка передбачає безліч інтерпретацій з боку критиків.

Вистава відверта, шокуюча, її мета – роз’ятрити людиноненависницьке нутро тоталітаризму.

І режисерський інструментарій тут – шок поза больовим порогом, як і у Солженіцина, тут, на думку режисера, тоталітарне насилля перетворює людину на шмат м’яса чи на дурного покірного зайчика.

А сама державна Система, як камера тортур.

Це була відверто політична вистава Жолдака про дегуманізацію суспільства під державним пресом тоталітарного насильства .

Роман Віктюк.

Філософія в будуарі.

Театр Романа Віктюка.

У Київ цю постановку у свій час делегували Сергій Проскурня і Михайло Бродський в рамках проекту Вік-тюк! На сцені Жовтневого палацу.

То був 1996 рік.

Воля на театрі ще не була такою вільною.

Тому деякі київські народні артисти, побачивши гігантські секс-іграшки та інші фалоси, прив’язані до віктюківських акторів, були щиро обурені.

Що за неподобство? Що за насилля над мораллю та етикою? Це вже тепер ці режисерські фокуси з фалоімітаторами сприймаються за дитячі пустощі.

Нові часи пропонують новіші вишуканіші та жорстокіші методи секс-насилля на світовій сцені.

Але та вистава за мотивами маркіза де Сада врізалася в пам’ять як гірке висловлювання Віктюка стосовно сучасного світу..

Світу, у якому вже нічого не вартують чуттєвість, взаємність, довіра, еротична напруга.

Бо цьому механічному світові і потрібні суто механічні задоволення, синтетичні замінники, секс-іграшки замість живої теплої душі і ніжного тіла, відповідно.

Віктюк не був пророком.

Просто констатував діагноз хворого світу, який лікується фалоімітаторами, а люди – не те щоби люди, а навіжені садисти в секс-шопі.

Отака мораль.

Максим Голенко.

Дикий театр.

Одна з найгучніших і найсуперечливіших київських постановок останнього часу.

На споді – п’єса Мартіна Макдонаха, на поверхні – сценічна політ-травестія, спроба режисера приправити ірландські перипетії нашим місцевим соусом та колоритом, тобто тривогами та чорним гумором у супроводі наступу сучасного радикалізму, правого вектора.

Це й викликало надзвичайно активну реакцію публіки.

Попри висоту заданої ідеологічної планки та карнавальну атмосферу цієї вистави, повсякчас згадувався Лев Толстой, який писав про Леоніда Андрєєва..

Він лякає, а мені не страшно....

Тобто, тон сценічної розмови про жорстокість, радикалізм та насилля у сучасному жорстокому світі задано професійний, карнавальний, але дещо шоу-бізнесовий.

До речі, шоу-бізнес як насилля – це ж також концепція!.

Максим Голенко.

Жінко, сядь!.

Дикий Театр.

Не можу обійти у заданій темі (насилля) виставу Дикого, яка і позиціонувалася як проєкт, котрий привертає увагу до проблем гендеру та насильства в родині, зокрема.

З цією виставою театр здійснив тур багатьма містами.

І глядачі (я читав відгуки) упізнавали себе в героях постановки – Сані та Юлі.

Ця історія не тільки про сімейне свавілля, скільки про стирання чуттєвих зон, які об’єднують подружжя.

Про інерцію звички, побуту, звикання, коли гаснуть попередні імпульси любові та взаємоповаги.

Адже, як відомо, «любовная лодка разбилась о быт»...

Це стримана і неекспресивна вистава Голенка, мета якої у тому, щоб підвести глядача до думки..

Нетерпимість народжується через буденність, через силу звички та інерції сімейних взаємин.

Поневолені жінки Сходу та Заходу України завжди щиро аплодують у фіналі, упізнаючи у Юлі самих себе.

Перша версія назви, до речі, «Юля, сядь!».

Але від неї відмовилися, щоб не збивати з толку глядача , який ще сприйме постановку за політпамфлет, присвячений найвідомішій українській політикині.

Андрій Білоус.

Homo Ferus або сука-любов.

Молодий театр.

Експериментальна вистава на основі мотивів п’єс Івана Карпенка-Карого.

Зокрема, «Наймички», у якій Харитину, жертву насильства експлуататорів, колись грала Марія Заньковецька.

Тепер Харитина в інших запропонованих обставинах.

Вона зростала під свист нагайки хазяїна у собачій зграї, перетворюючись на дівчинку-мауглі.

Експлуатація, приниження та собаче життя однак не знищили в Харитині надій на щирі почуття, на справжнє кохання.

Це доволі екстремальний парафраз п’єси Карпенка-Карого.

І такий парафраз мимоволі передбачає роздвоєння режисера.

Однією рукою він волів би і сам взяти нагайку, щоб вчинити на сцені театр жорстокості з усіма його наслідками.

Але друга його рука – рука педагога (у виставі задіяні студенти).

І режисер себе постійно стримує, аби не нашкодити, нікого не образити, лишитися у межах педагогічної поеми, а не театру жорстокості Антонена Арто.

У такій дилемі особисто для мене, мабуть, був би ближчим жорстокий Антонена Арто.

Але я все розумію.

З дітьми треба працювати стримано, через добре серце, а не методи насилля (навіть сценічного).

Антон Романов.

Мапи ідентичності, мова ворожнечі.

У проєкті Мапи ідентичності є жертва насилля, це сам режисер (одночасно актор).

Абсолютно оголений, він пропонує глядачам написати на власному тілі ті слова, які і провокують ворожнечу у нашому соціумі.

А згодом пропонує ще й подряпати власне тіло до крові гострими предметами.

Нема відмови від охочих! Публіка інколи не тільки дурепа, вона іноді ще й жорстока дурепа.

Його худюще голе тіло з усіма причандалами розглядають ніби під мікроскопом, а потім ще й збиткуються над ним.

Антон терпить, бо такі правила гри в насильство.

Сам встановив їх для себе.

А я інколи думаю: краще б ти, Антоне, і далі ставив вистави про кохання за мотивами Маркеса, а не здригався від болючого насилля з боку жорстокого глядача.

Але тут є зміна парадигми.

Насильником може виступати не тільки Режисер, який дозволяє подекуди відверте насильство над актором і глядачем.

Насильник тут – Глядач.

Тобто, у Дзеркала Сцени є два обличчя.

І обидва – жорстокі.

Якщо українському Театру згодом набридне насилля та ігри в жорстокість, завжди є реверс.

Зворотній напрямок.

Знову треба одягти очіпки та плахти і грати «Наймичку» на фоні мальовничих задників з хатками, соняшником, житами та вербами.

І на цей товар, переконаний, завжди знайдеться свій добрий покупець.

І Дикий (театр) тоді змінить назву на Свійський!.

Олексій Вертинський: Український театр у сраці.

І ось чому...