Politico: США ще не повернулися в жорстокий 1968-й рік, принаймні поки що

У минулу суботу поїздка на велосипеді від Верхнього Вест-сайду до Вашингтон-сквер парк у Нью-Йорку могла здатися цілою мандрівкою в часі.

На початку дня весь світ спостерігав за революційним космічним запуском.

З одного боку люди на узбіччях відпочивали, влаштовували імпровізовані квартирні вечірки й відкрито випивали.

Але приблизно через кожні 20 будинків відбувалися спонтанні заворушення.

Поліція махала кийками й кричала на людей з випадковими інтервалами.

"Синій велосипед Citi.

Bike, на якому я їхав, розблокувавши його за допомогою i.

Phone, був явищем повністю з 21-го століття.

Але ландшафт навколо, здавалося, з 1968 року", - пише на сторінках Politico оглядач Захарій Карабелл.

Впродовж останніх днів 1968-й став мемом, способом зрозуміти, що зараз переживають США.

На CNN історик Джуліан Зелізер писав, що для покоління "бумерів" важко уникнути відчуття, що 1968-й рік знову повторюється.

Але цього разу він навіть гірший.

На The Atlantic Джеймс Фоллоус, який вже багато десятиліть пише про американську політику, зауважив, що до 2020-го саме 1968-й був "найбільш травматичним роком в сучасній американській історії".

Він похмуро вказав на те, що насильство цього тижня наклалося на смертельну пандемію і рівень безробіття, як в часи Великої депресії.

І все це під наглядом неорганізованої влади.

А ще цілих сім місяців 2020 року попереду.

Тож є час, щоб ситуація стала ще гіршою.

Автор визнає, що відлуння 1960-х років незаперечне.

Пандемія сповільнила темп життя.

А карантин знімається не через обмежені кроки, а силами масових протестів проти поліцейської жорстокості й расизму.

Зважаючи на все це, цілком можна зрозуміти, чому настрої такі похмурі й ретроградні.

Країна розділена через Дональда Трампа і питання раси так само, як колись її розривала війна у В'єтнамі й питання раси.

В такій ситуації важко чинити опір спокусі вдатися до порівнянь між сьогоденням і найтемнішими роками пізніх 60-х років минулого століття.

"Але чинити опір варто.

Сьогодні не так, як тоді.

Сьогодні краще, хоч може й скластися протилежне враження", - йдеться в статті.

До середини 1968 року щодня у В'єтнамі на війні гинули 45 американських солдатів, в яку, на відміну від COVID-19, Америка вступила з власного бажання.

Це був рік найбільших втрат для США.

За рік загинули понад 16 тисяч американських військових.

Війна радикалізувала студентів університетів по всій країні.

Й расова несправедливість теж змусила їх діяти навіть після ухвалення Закону про громадянські права і Закону про право голосувати в 1964 і 1965 роках відповідно.

У Нью-Йорку студенти захопили будівлі Колумбійського університету.

Протести закінчилися лише після того, як тисяча поліцейських штурмом взяли студентське містечко, арештували й побили сотні студентів.

Але по всій країні було багато таких місць, які захопила молодь.

Восени таких випадків стало ще більше.

Вбивства Мартіна Лютера Кінга 4 квітня і Роберта Кеннеді 9 червня сколихнули країну.

Заворушення в сотнях міст після вбивства Кінга призвели до того, що лише у столиці США згоріла тисяча будинків.

В Чикаго 11 людей були вбиті за 48 годин.

Сотні будівель були знищені.

Близько 20 тисяч поліцейських і бійців Національної гвардії були відправлені на вулиці.

А за рік до того відбулося дещо, що називають "довгим спекотним літом 1967-го", коли десятки міст зіштовхнулися зі ще більш нищівними заворушеннями.

А Детройт й Нью-Арк були спустошені.

Щойно протести після смерті Кінга вщухли навесні 1968-го, як в Чикаго розгорілася нова криза на тлі конвенції Демократичної партії.

10 тисяч людей пройшли маршем вулицями й оточили зал, де відбувалася конвенція.

Сам вибір нового кандидата в президенти від партії проходив не легко.

Ліндон Джонсон відмовився балотуватися вдруге, Роберта Кеннеді вже застрелили.

Лише після запеклої битви Г'юберт Хамфері став кандидатом.

На той час, мер Чикаго наказав поліції розчистити вулиці, арештовуючи тисячі людей і завдаючи поранення сотням.

І це були демократи, які закликали до соціальних реформ, кращих відносин між людьми різних рас і закінчення війни у В'єтнамі.

А опонентами були не лише республіканці, а й потужний рух Джорджа Воллеса, який був губернатором Алабами й в 1962 році оголосив: "Сегрегація зараз! Сегрегація завтра! Сегрегація назавжди!".

Він особисто заблокував двері Університету Алабами, щоб перші афроамериканські студенти не змогли зайти.

В 1968 році, через чотири роки після ухвалення Закону про громадянські права, расизм Воллеса зробив його лідером цілого руху.

Він обіцяв добитися скасування закону й заборони афроамериканцям голосувати.

За це 10 мільйонів людей проголосували за нього.

І, зрештою, в ті часи в американській політиці був Річард Ніксон.

В 1968-му, звісно, його найгірші роки були ще попереду.

Але його репутація запеклого борця з комуністами вже закріпилася і поступалася лише Джо Мак.

Також сумніви викликали його успіхи на посаді віце-президента США в часи президенства Дуайта Ейзенхауера.

На відміну від Трампа, расизм Ніксона і його довгі нудні промови і приватні висловлювання проти ворогів хоч і записувалися секретними службами, але не були очевидними для американського суспільства в ті часи.

Економічний бум, який почався після Другої світової війни, у 1968 році вже закінчився для США.

Міжнародні курси тиснули на американські золоті резерви, а війна й дорогі внутрішні програми створювали економічні неприємності.

Безробіття й інфляція стрімко зростали.

А космічна програма, метою якої було відправити людину на Місяць, теж "відгризала" чималий шматок від федерального бюджету.

Сьогодні ж в США, здається, ті ж самі проблеми.

Але ситуація значно краща.

Тому що 40 мільйонів людей, які втратили роботу через пандемію, отримують фінансову допомогу на рівні їхніх старих доходів.

У 60-х теж була програма допомоги безробітним.

Але підтримка закінчувалася значно швидше і ледве дотягувала до середньої зарплати в країні.

Нерівність між багатими і бідними в США сьогодні більша, ніж в 1960-х.

З іншого боку, рівень життя кожного найбіднішого американця значно вищий, ніж тоді, якщо оцінювати його за якістю харчування, освіти, проживання й доступу до медицини.

Все ті ж старі структурі проблеми лишаються й досі.

Але важко перебільшити те, наскільки бідними були ті, кого такими називали в 1968-му.

Тоді багато американців недоїдали, були неграмотними, приреченими на ранню смерть навіть без пандемічного лікування.

У 1968 році поліція була нестримною після років протестів і заколотів, готова трощити кістки і черепи без будь-якого покарання.

Поліцейське насильство минулих вихідних було жахливим.

Але воно навіть близько не дотягує до заворушень у Балтиморі в 2015 році, не кажучи вже про 60-ті роки минулого століття.

Видовищне пересування бронемашин поліції по вулицях наводили страх на жителів міст не менший, ніж в 60-х.

Але поліція США зробила висновки після провалу в місті Фергюсон, штат Міссурі в 2014 році.

Тепер вона намагається застосувати певні техніки деескалації, щоб заспокоїти натовпи.

В деяких містах поліцейські навіть приєднувалися до маршів демонстрантів.

Таке було неможливе в 1960-х.

Структурний расизм спровокував протести останніх днів у США.

А ув'язнення молодих афроамериканців, особливо чоловіків, лишається проблемою американського суспільства.

Але з 1968 року насправді відбувся значний прогрес.

Адже в ті часи південь США все ще був сегрегований.

Дуже багато білих американців відкрито підтримували продовження дискримінації й збереження другосортного класу для афроамериканців.

Поліцейські зловживання були жахливими.

Але їх рідко фіксували, не кажучи вже про поширення в інтернеті.

Протести в Чикаго влітку 1968 року були такими шокуючими тому, що поліцейське насильства мало не вперше показали по національному телебаченню, вказуючи на мільйони випадкових жертв жорстокості поліції.

Зараз у США всі бачать все.

Можливо, американці бачать навіть занадто багато.

Але заперечення насправді - це не вихід.