Foreign Affairs: скандали навколо України і США стали доказом появи нового виду корупції

У корупції немає нічого нового.

Цілком можливо, що хабарник - друга найдревніша професія.

Могутні люди і ті, хто мають до них доступ, завжди використовували "відкати", схеми й інші корупційні практики, щоб збагачуватися й отримувати нечесну вигоду.

І така корупція завжди була загрозою для верховенства закону.

Вона заважала захищати основні громадянські й економічні права.

Але тепер корупція трансформувалася в інструмент національної стратегії.

Про це на сторінках журналу Foreign Affairs пишуть колишній дипломат США і виконавчий директор комісії у справах терактів 11 вересня 2001 року Філіп Зеліков, радник Центру стратегічних і бюджетних оцінок і старший радник Фонду оборони демократії Ерік Еделмен, колишній радник Держдепартаменту і Департаменту оборони США в адміністрації Джорджа Буша-молодшого Крістофер Гаррісон і екс-заступник помічника міністра оборони Селеста Ворд Гвентер.

Вони зауважують, що впродовж останніх років низка країн, зокрема Китай і Росія, знайшли способи взяти корупцію, яка була головною рисою їхніх власних політичних систем, і перетворити її в зброю на глобальній арені.

Країни робили щось подібне й раніше, але ніколи в таких масштабах.

Результатом став тонкий, але важливий зсув у міжнародній політиці.

Ворожнеча між країнами зазвичай визначалася ідеологічними суперечками, боротьбою за сфери впливу й національними інтересами.

Хабарництво різних видів було лише однією з багатьох тактик в цьому процесі.

Але тепер воно стало головним інструментом в національній стратегії, націленої отримати конкретні політичні результати й зумовити широке політичне середовище в конкретних країнах.

Це перетворення корупції в зброю покладається на певну форму асиметрії.

Хоча будь-який уряд може найняти прихованих агентів або підкупити чужих чиновників.

Але відносна відкритість і свобода демократичних країн робить їх особливо уразливими до такого зловісного впливу.

Їхні недемократичні вороги знайшли способи, як експлуатувати цю слабкість.

Боротьба з корупцією майже повністю була маргіналізована у публічних й академічних дискусіях щодо зовнішньої політики.

Проблему зазвичай розглядають як виклик для правоохоронної системи або як проблему якісного управління.

Тобто це завжди щось, що стримує політичний й економічний розвиток, але ніколи не піднімається на рівень національної стратегії.

Сьогодні ж корупція як зброя стала важливою формою політичної війни.

Оборона від неї повинна перейти в головний потік зовнішньополітичної роботи кожного уразливого уряду включно зі США.

Автори зауважують, що стратегічна корупція має ключові відмінності від традиційних форм хабарництва, які вчені називають "бюрократичною корупцією" чи "корупцією найвищого рівня".

Перша з них - це збочене перетворення звичайної державної служби на "платну послугу".

Наприклад, у багатьох країнах такі прості речі, як отримання водійського посвідчення або проходження інспекції на будівництві вимагає сплати хабарів.

Це той вид корупції, який сповільнює економічний розвиток, дозволяючи пов'язаним між собою інсайдерам отримувати вигоду від інвестицій ціною справжнього економічного зростання.

Корупція найвищого рівня виникає, коли бізнес-лідери або впливові злочинці (або олігархи, які фактично поєднують в собі одне й інше) напряму платять чиновникам уряду в обмін на послуги, такі як надання преференцій або контролю над ключовим економічним сектором.

Часто йдеться про банківську систему, телекомунікації чи контроль над природними ресурсами, такими як нафто і газ.

Обидві форми традиційної корупції призводять до ерозії слабких держав й громадянських конфліктів.

Такі процеси просто зараз розвиваються в Алжирі, Болівії, Ірані, Іраку, Лівані й Венесуелі.

У традиційній корупції платник і одержувач хабаря зазвичай намагаються стати багатими.

У випадку стратегічної корупції жадоба теж грає роль, принаймні для окремих гравців.

Але така форма хабарництва передбачає, що іноземці намагаються вплинути на цілу країну в рамках національної стратегії своєї рідної держави.

Інколи, але не завжди, ці схеми проводяться з порушеннями закону з боку громадян країни-жертви.

В інших випадках все відбувається технічно законно, але все одно включає "спотворення або знищення доброчесності при виконанні державних обов'язків".

З цієї причини деякі корупційні дії караються законом, а інші лишаються на оцінку громадян, якщо їх викривають.

Перші спроби боротися зі стратегічною корупцією в США були націлені саме на це.

Закон про реєстрацію іноземних агентів (FARA), ухвалений в 1938 році, з'явився після розслідувань Конгресу проти спроб поширення комуністичної й нацистської пропаганди в Америці.

Закон вимагав представників іноземних спонсорів реєструватися, скеровуючи "прожектор безжальної гласності" на їхню роботу.

В 1960-х роках нові розслідування Конгресу призвели до появи низки значних поправок до FARA, які скерували закон проти іноземного спонсорства політичного лобізму замість пропаганди.

Впродовж наступних кількох десятиліть іноземний вплив лишався відносно маргінальним феноменом і обмежувався здебільшого зусиллями невеликої групи диктаторів купити вплив у Вашингтоні й інших західних столицях.

Але все почало змінюватися в 1990-х роках.

Несподівано з'явилося значно більше покупців.

Крах комунізму вивів на ринок більше 20 нових урядів.

Всі вони хотіли завести друзів й впливати на людей у Вашингтоні, столиці єдиної на той час супердержави у світі.

Вони знайшли велику кількість консультантів і юристів, готових запропонувати свої поради за високу ціну.

Автори зауважують, що ще в 2001 році Організація економічного співробітництва й розвитку назвала анонімні компанії головним засобом для приховання незаконних транзакцій у світі.

У США немає законів, які б вимагали прозорості в питанні викриття "остаточного бенефіціара" корпорацій.

Тож вони поступово стали гаванню для відмивання грошей, фінансування тероризму, а також для клептократів й контрабандистів.

З цієї причини надзвичайний підйом міжнародних кримінальних мереж після Холодної війни почав служити не лише традиційній корупції, а й стратегічній.

Зрештою, як зауважив журналіст Олівер Баллоу: "Гроші зла завжди змішуються з брудними грошима".

Кульмінацією всіх цих зсувів стало швидке зростання масштабів американської комерції за участі іноземних зацікавлених груп.

Американці зі зв'язками серед людей у владі тепер отримали можливості, які відкривають двері перед будь-якою формою корупційної поведінки.

Дріб'язкові політичні консультанти й колишні чиновники США з досвідом на великому, багатому й слабо регульованому ринку торгівлі впливом часто випробовують на міцність свою етичність, чесність й патріотизм.

Деякі ретельно підходять до цього виміру своєї роботи, а інші - ні.

Напевне, найбільш видатним випадком стратегічної корупції останніх років став хаос навколо України, який призвів до імпічменту президента Дональда Трампа в 2019 році.

Багато американців вважають цей епізод головним внутрішнім політичним скандалом.

Але варто розуміти його цілком іноземне походження.

Автори нагадують, що нижня палата Конгресу оголосила Трампу імпічмент влітку 2019 року за те, що він обумовив майбутні відносини своєї адміністрації з Україною готовністю Києва допомагати йому копати "бруд" проти політичного опонента Джо Байдена.

Крім того, Київ повинен був звинуватити попередній український уряд (а не Кремль) у хакерській атаці проти Демократичної партії під час виборів 2016 року, а також поставити під сумнів докази, які прокурори США використали, щоб відправити до в'язниці одного керівників виборчого штабу Трампа Пола Манафорта.

Але ця історія почалася за довго до того, як Трамп все це зробив.

І авторами цього скандалу були не американці.

Ще в 2018 році група змовників запустили зрежисовані заходи, націлені добитися звільнення посла США в Україні Марі Йованович.

Ця група включала американських громадян зі зв'язками в Україні - Лева Парнаса й Ігора Фрумана, а також їхнього американського партнера Руді Джуліані, який працює особистим адвокатом Трампа.

Також до групи належали колишні Генпрокурори України Юрій Луценко і Віктор Шокін.

Парнас, Луценко і Шокін передали Джуліані і республіканцю з Техасу Піту Сешенсу принизливу інформацію про Йованович, яка пізніше виявилася неправдою.

Джуліані розповсюдив ці твердження в ЗМІ, а Трамп і його син Дональд Трамп-молодший надали їй більшої ваги.

За цією групою стояли більші гравці з великими статками.

І саме їхній порядок денний керував кампанією.

Згідно з даними федеральної прокуратури в Нью-Йорку, Парнас і Фруман минулої осені були звинувачені в змові з метою порушення законів про фінанси.

У них самих було мало грошей.

Але попри це, вони жертвували сотні тисяч доларів фондам політиків у США через іноземні підставні компанії, наповнені іноземними грошима.

Хоча у Фрумана і Парнаса були й свої корисні цілі.

Як писало Associated Press, вони пропонували члену правління української державної компанії "Нафтогаз" угоду про імпорт американського зрідженого газу в Україну.

В рамках цієї угоди Фаворов повинен був замінити керівника "Нафтогазу" Андрія Коболєва.

В розмові Фруман і Парнас сказали Фаворову, що посол США Марі Йованович може бути проти угоди.

Але вони запевняли, що вона скоро буде звільнена з посади.

Однак, автори зауважують, що Парнас і Фруман були фактично "фрілансерами".

Як зауважила журналістка Кетрін Белтон у своїй книзі "Люди Путіна", вони працювали на українського олігарха Дмитра Фірташа, який "взяв під контроль торгівлю газом між Туркменістаном, Україною і Росією за підтримки Кремля".

Федеральні прокурори в Нью-Йорку виявили, що Фірташ перерахував Парнасу щонайменше мільйон доларів.

Washington Post писав, що Парнас і Фруман добивалися, щоб "Нафтогаз" погодився списати сотні мільйонів доларів, які Фірташ заборгував компанії.

Політичні цілі змови і очевидна причетність Фірташа виводить цю історію з рівня просто шахрайства до стратегічної корупції.

Фірташ - добре відома фігура в Україні.

Багато років він керував українськими торговельними відносинами з "Газпромом", державною компанією Росії, яка, за словами економіста і експерта Андерса Аслунда, "напевне, найбільший російський геополітичний інструмент на території колишнього СРСР і в Східній Європі".

Для Росії ефективний контроль над газовою торгівлею і транзитом через Україну - це надзвичайно важлива ціль.

І Фірташ був "людиною Газпрому" в Києві.

Аслунд вважає, що "Фірташ був більше агентом впливу Кремля, ніж бізнесменом".

В 2014 році олігарха арештували у Відні.

З того часу він бореться проти його екстрадиції в США, де його звинувачують у корупції й рекеті.

Автори наголошують, що витрачаючи мільйони доларів й пропонуючи інформацію для допомоги Трампу в якості наживки, Фірташ і його поплічники, вочевидь, намагаються врятуватися від екстрадиції.

Крім цього його мета - подбати, щоб контроль над енергетичним сектором України був у більш податливих руках, щоб американські чиновники не стояли на шляху, а також поширити теорії змови, які давно лежать в основі російської пропаганди.

Зовсім не випадковість, що всі ці цілі майже повністю відповідають бажанням Кремля.

Це чіткий порядок денний, в якому мало що походить зі США.

На думку авторів, скандал навколо України - це не просто сигнал тривоги про нинішнього президента США.

Це застереження про те, наскільки уразливими стали уряди перед новими формами політичної війни, а також перед стратегією, яка користується перевагами свободи з метою дискредитувати їх.