«Відчуй Київ»: як екскурсії наосліп допомагають зрозуміти більше про інклюзивність, місто та себе

Третя після опівночі – це єдиний в Україні музей, де незрячі гіди проводять екскурсії в суцільній темряві.

Вже три роки він має постійну експозицію в Києві, проте на час карантину вона зачинена.

Натомість в музеї запустили новий формат – прогулянки містом наосліп.

Журналістка «Хмарочоса» Вероніка Луцька однією з перших побувала на подібній екскурсії та дізналася більше про розвиток проєкту в співзасновниці Аліни Марненко.

Дорогою до музею на вулиці Олеся Гончара я поспішаю та майже не розглядаю деталей.

Тут є кілька скверів, велотрек та дуже пахне літніми квітами.

Невдовзі цей маршрут справить на мене вже зовсім інше враження, адже пройти його доведеться із зав’язаними очима.

Прогулянка містом від музею «Третя після опівночі» – це спроба прожити годину без допомоги зору, але зі супроводом незрячої людини.

За словами Аліни Марненко, запит на подібну екскурсію був вже давно.

«Хоча музей дуже реалістично відтворює простори – вулицю, квартиру, природу – було цікаво вийти у місто, де навколо багато людей, справжні автівки», – розповідає співзасновниця проєкту.

Власне екскурсія починається зі знайомства з гідом: для мене прогулянку провела Віталія Ясинко.

Кожного відвідувача безпосередньо супроводжує незрячий гід, а тому в музеї поки пропонують два варіанти такої екскурсії: індивідуальну та парну.

Я отримую маску з написом «побачити більше», тростину, беру Віталію під руку та готуюся вирушати.

Одразу на виході з музею – не зовсім інклюзивні сходи, які стають першим успішно подоланим випробуванням.

Далі – двір будинку з нерівним асфальтом та припаркованою автівкою.

Перша із шести зупинок на маршруті – це назва музею, записана шрифтом Брайля.

Проєкт «Третя після опівночі» Аліна Марненко запустила разом з Володимиром Дідусом у 2017 році.

«Часто до соціальних проєктів люди приходять через особистий біль.

Але у нас був інший шлях: ми знайшли ідею, яка вразила настільки, що ми захотіли її реалізувати», – розповідає вона.

Про формат екскурсій наосліп співзасновники дізналися від друзів, які відвідували подібний музей в Німеччині.

«Вони з таким захопленням розповідали, що цей досвід дозволив їм переоцінити багато речей та змінити ставлення до людей, – згадує Марненко.

– І ми захотіли спробувати це самі, захотіли, щоб подібне місце було в Україні».

Ми з Віталією вирушаємо далі.

Екскурсія проходить за добре відомим для гідів маршрутом, і мене вчать знаходити його з допомогою тростини та орієнтирів.

Наприклад, пішохідний перехід розташований після третьої лунки з деревом, а потрібний поворот – між другим та третім паркувальним стовпчиком.

Крім того, зорієнтуватися допомагають інші чуття: відлуння звуків під аркою будинку, прохолода з підземного паркінгу чи затінок скверу.

З іншого боку, дають про себе знати й київські особливості.

Відсутність звукових сигналів та пониження тротуарів на пішохідних переходах, побита бруківка і припарковані скрізь авто не надто сприяють пересуванню містом.

Навіть троянди, що так гарно пахли мені дорогою до музею, виявилися трохи небезпечними: кущ з колючками розрісся на частину тротуару, а тому на нього можна наштовхнутися, коли орієнтуєшся на край мощення.

До слова, крім незрячого гіда на екскурсії завжди присутній також зрячий супроводжуючий, що може підстрахувати та відреагувати на непередбачувані ситуації у разі потреби.

Загалом екскурсія триває близько години, а весь маршрут зосереджений поблизу велотреку.

Перед запуском в музеї тестували різні сценарії: наприклад, з відвідуванням супермаркету та переходом через багатосмугові дороги.

Проте врешті зупинилися на варіанті, що дозволяє отримати відвідувачам безпечний, гарантовано цікавий та реалістичний досвід.

Зокрема, зрозуміти, як незрячі переміщаються містом, користуються смартфоном та просто відпочивають у парку з чашкою кави.

Всі точки маршруту ми розкривати не будемо – спойлери.

Але прогулянка зосереджена радше на дрібницях, які можна знайти практично у кожному кварталі Києва.

На деталях, що можна відчути на дотик та локаціях наповнених звуками води, співом птахів, сміхом і розмовами людей.

На приємних речах, що повинні бути доступні кожному.

Головним у проєкті «Третя після опівночі» завжди залишається соціальний аспект: «Гості часто губляться, коли зустрічають незрячих людей.

Не знають, як їм реагувати, коли їх щось запитують чи просять допомогти на вулиці», – розповідає Аліна.

Досвід прогулянки у темряві та спілкування з гідами допомагає подолати ці бар’єри у спілкуванні та краще зрозуміти потреби різних людей.

Крім того, музей створює можливості для працевлаштування: зараз тут працює шість незрячих гідів.

Після закінчення прогулянки я знімаю пов’язку і перше, що помічаю – територія навколо значно більша, ніж мені здавалося.

За словами Аліни, це поширене враження.

У темряві люди втрачають орієнтири, тому простір може здаватися значно меншим, або навпаки, нескінченним.

Друга помітна річ – люди навколо, на яких я майже не звертала уваги під час прогулянки.

Більшість поглядів з лавок обабіч доріжки у сквері спрямовані саме на нас з Віталією.

Найближчим часом у музеї «Третя після опівночі» планують відкрити ще одну локацію, вже у Львові.

«Зараз наша головна мета – оптимізувати всі процеси, розробити сталу модель роботи та масштабувати проєкт.

На мою думку, дуже важливо, щоб соціальне підприємництво не тільки вирішувало соціальну проблему, але при цьому могло самостійно покрити свої витрати і вийти на самоокупність», – розповідає Аліна Марненко.