Загиблі у війні з російськими окупантами герої червня: обличчя й історії

Загиблі у війні з російськими окупантами герої червня: обличчя й історії (ФОТО).

.

Якби народ ще вмів складати загадки, то міг би скласти таку.

Що то за штука: чим її більше, тим менше її помічають?.

Правильна відповідь – війна.

Підказка? Наприклад, кількість обстрілів.

Навіть якщо керуватися офіційними зведеннями, то обстрілів з боку ворога було 337 протягом червня місяця.

Більш як 11 в середньому щодня.

Жодного дня без затишшя чи перемир’я, передає “Новинарня”.

А всього таких місяців з початку війни на Донбасі вже було 75.

Багато? “Тим менше її помічають”.

І тим більше від неї “втомлюються”….

Для порівняння: за даними офіційних повідомлень штабу ОС, у травні ворог вчинив по позиціях українських військ 355 обстрілів, у квітні – 312, у березні – 292, у лютому – 279.

Комусь просто цифри.

Комусь – щоденна робота, без вихідних.

І щосекундна пильність та відповідальність.

“Вихід! 120-ті! В укриття!..”.

Без поранених і загиблих на фронті з українського боку в червні обійшлися тільки п’ять діб.

За місяць у штабі нарахували 46 поранених.

Тоді як травні повідомляли про 49 “трьохсотих”, у квітні – 31, у березні – 74, в лютому – 26….

Загинули в червні четверо українських військових.

Леонід Добрянський, Ілля Струк, Богдан Коваленко, Іван Дедюх.

Наймолодшому – 22 роки.

У цивільному житті він займався в гуртку “Юний правознавець”, поховав маму.

Найстаршому – 45.

До війни працював на заводі “Антонова”.

Готувався видати доньку заміж, так хотів внуків.

Але вони обрали шлях воїнів.

Старший матрос.

Старший солдат.

30-та механізована бригада.

503-й батальйон морської піхоти.

54-та механізована.

24-й штурмовий батальйон “Айдар” 53 омбр.

Поліг під Попасною на Луганщині.

Біля Торецька, Авдіївки, Старогнатівки в Донецькій області.

Мінометний обстріл.

Зі стрілецької.

Ще чотири імені на вівтар війни, від якої так втомилися і яку не помічають у тилу.

Власне, вони стали частиною лінії розмежування з війною, зупинивши її кулі й уламки своїми тілами.

Десь там, далеко на Сході….

А душі їхні житимуть вічно.

Якщо ми їх пам’ятатимемо.

Леонід Добрянський “Старий”.

Леонід Цезарович Добрянський народився 31 липня 1974 року в Ружинському районі на Житомирщині.

У 1992 році відслужив строкову службу в армії, по тому закінчив школу прапорщиків.

Певний час залишався у війську, але у 1999-му звільнився.

Мешкав разом із сім’єю в Києві.

Із січня 2010 року працював на авіаційному заводі ДП “Антонов” плавильником металу та сплавів 4-го розряду.

Паралельно закінчив авіаційний технікум за спеціальністю “Виробництво авіаційних літальних апаратів”.

Коли навесні 2014-го почалася російська агресія, Добрянського мобілізували в перших лавах.

Щодо того, чи йти на війну, він не вагався й миті.

Із 2014-го по 2015-й рік воював у складі 72-ї механізованої бригади.

У перше літо війни у Червонопартизанську, що на Луганщині, отримав бойове травмування.

Тоді міна впала біля бліндажа, тож Леонід був лише контужений.

І після лікування одразу повернувся на фронт.

Восени 2015 року прапорщик на прізвисько Старий підписав контракт із 30-ю механізованою бригадою, посада – командир відділення взводу управління розвідроти.

Побратими розповідають, що Старий від початку війни прагнув служити саме в розвідці, тому й домігся цього спершу в 72-й, а потім і в “тридцятці”, разом і нею пройшов багато “гарячих точок” АТО/ООС, зокрема бої на Світлодарській дузі.

“Досвідчений, сміливий, йому довіряли та поважали як командири, так і бойові побратими, на нього можна було покластися.

Один із найкращих бійців.

Він ніколи не відмовляв у допомозі”, – так відгукуються про Старого товариші по службі.

У бригаді розповідають, що Добрянський “піклувався про всіх, і навіть перебуваючи у відпустці завжди здавав кров у госпіталі для поранених побратимів”.

“Як я можу не служити, якщо служать молоді хлопці? Хто їх буде вчити, передавати досвід?” – казав сам прапорщик.

Про молодих він дбав особливо.

Завжди намагався їх прикрити, а де була можливість – піти на ризиковане завдання замість юного побратима.

По завершенні контракту в липні 2020 року Леонід мріяв відсвяткувати весілля своєї 24-річної дочки, дуже чекав онуків.

Але все одно планував невдовзі повернутися до лав бригади.

Так би й сталося, якби не ворожий обстріл, який обірвав життя Леоніда Добрянського 13 червня в Попаснянському районі на Луганщині.

Старий загинув близько 21:45 від мінно-вибухової травми.

Поховали його на військовому Лук’янівському цвинтарі в Києві.

Залишилися дружина та дочка.

Ілля Струк.

Доля 24-річного Іллі Струка склалася неординарно.

Він планував стати священником, навчався у Почаївській духовній семінарії УПЦ Московського патріархату, а натомість став воїном і загинув за Україну у війні з російськими окупантами.

Ілля народився 1 серпня 1995 року в селі Льотниче Володимир-Волинського району Волинської області, в багатодітній родині.

Дуже любив займатися спортом.

Сусіди згадують його як працьовитого, чуйного, врівноваженого хлопця, який завжди приходив на допомогу тим, хто цього потребував.

З юного віку Ілля цікавився духовним життям, багато молився, вивчав духовну літературу.

Був паламарем у Свято-Миколаївському храмі Володимира-Волинського – дзвонив у дзвони, співав на криласі, допомагав при богослужінні.

А закінчивши Львівське ВПУ комп’ютерних технологій та будівництва за фахом маляра-штукатура, вирішив продовжити навчання вже в Почаївській духовній семінарії.

Успішно склав вступні іспити, почав навчання… і пішов на війну (після чого перевівся на заочне).

Ішов 2014 рік.

Тобто старшому матросу, гранатометнику 503-го окремого батальйону морської піхоти Іллі Струку не виповнилося ще й 19-ти.

“Я впевнена, що його вибір піти служити в армію – це був дуже добре обдуманий крок.

Адже він завжди відстоював справедливість і прагнув до чогось більшого.

Пригадую нашу останню зустріч… Це було в центрі міста Володимир-Волинський, на площі.

Як зараз його бачу: йшов у військовій формі, впевнена хода, стрункий, гарний.

Була дуже здивована, бо не знала, що він пішов на службу, адже хотів бути священником.

Я коли запитала, що змінилося, чому, то він сказав: “Хтось має бути там і повинен захищати Україну”, – розповідає колишня класна керівниця Іллі Оксана Рибай.

За словами священника Володимир-Волинської і Турійської єпархії ПЦУ Віктора Мартиненка, Струк розповідав йому, що нікому семінарії МП не зізнавався про свою участь в АТО – “щоб не назвали “братоубійцей”, бо царить там суцільний “русскій мір”.

На війні Ілля отримав поранення, але це не завадило йому підписати контракт на подальшу службу.

Останнім часом хлопець планував одружитися, збирався вступити на офіцерські курси.

Проте 17 червня загинув від кульового поранення внаслідок обстрілу зі стрілецької зброї, під час бойового чергування на Горлівському напрямку біля селища Шуми (Торецька міська рада).

Поховали Іллю Струка на цвинтарі в селі Поничів поблизу Льотничого.

Залишилися мати, брат і дві сестри.

Богдан Коваленко “Геркулес”.

Старшому солдату, навіднику-оператору 2-го розвідувального взводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади імені Івана Мазепи Богданові Коваленку було всього лише 22.

Він народився 2 січня 1998 року в селищі Нова Водолага Харківської області.

Цікавився інформатикою, правознавством, займався спортом – відвідував футбольну секцію при ДЮСШ.

Контракт зі Збройними силами Богдан підписав 2017 року.

Після навчання в центрі “Десна” прийшов у 54 омбр.

Після завершення контракту він мріяв стати спецпризначенцем.

Але 18 червня близько 21:55 під час бойового чергування в районі Авдіївки Донецької області в нього влучила куля ворожого снайпера, який цілив з боку окупованого Спартака.

“Він вийшов з бійниці, подивитися, увімкнув тепловізор, а там зверху є кнопка.

І вона, виходить, моргнула… снайпер його навіть не бачив, він бив навмання.

На спалах.

Я стояв метрів десять за рогом”, – розповідає Стас, друг загиблого.

Помер Богдан під час евакуації до лікувального закладу.

Похований у рідній Новій Володазі.

Залишилися батько і бабуся.

Іван Дедюх.

Іван Дедюх народився в Тернополі 21 січня 1983 року.

Закінчив профтехучилище, відслужив “строчку” в армії.

Працював на різних роботах, щоб прогодувати сім’ю – дружину та двох дітей.

Коли весною 2014 року внаслідок агресії Росії на сході України почалися бойові дії, Іван став до лав 128-ї гірсько-штурмової бригади.

Відслуживши рік, демобілізувався, але невдовзі знову повернувся в ЗСУ, вже на контракт – у 44-ту окрему артилерійську.

Повторно підписав контракт у квітні 2020-го.

Молодший сержант, командир бойової машини – командир відділення штурмової роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади.

“Він завжди був відповідальною людиною, умів вправно керувати своїм маленьким підрозділом, за що його поважали побратими”, – розповідають про Дедюха в батальйоні.

Товариші по службі кажуть, що Іван постійно рвався “на передок” і дуже не любив залишатися в тилу.

Він загинув 27 червня біля села Старогнатівка Бойківського району Донецької області від численних осколкових поранень: під час під час інженерного обладнання позицій підрозділу стався вибух невідомого боєприпасу.

Похорон Івана Дедюха – 1 липня в Тернополі.

Залишилися батьки, дружина та двоє дітей.

Вічна пам’ять полеглим за Україну.