Театр Зафрана — архітектурна втрата Рівного

Ця споруда могла б стати однією з архітектурних перлин старого міста, якби дожила до наших днів.

Її поява ознаменувала новий етап у культурному житті Рівного.

За право виступати на її сцені змагалися десятки місцевих і приїжджих театральних труп.

Звісно ж, ідеться про приміщення театру, яке звів 110 років тому шанований в той час місцевий багатій, власник численної рівненської нерухомості і меценат Арія Лейба Іолевич Зафран.

На тодішній вулиці Гоголівській (тепер Петлюри) на місці згорілого в 1906 році дерев’яного театру виросла будівля, з якої почалася історія офіційного міського стаціонарного театру.

Як не дивно, але маленьке повітове Рівне початку ХХ століття за своїм економічним рівнем належало до міст Волинського регіону, де за рішенням місцевих дум (тогочасні органи влади) дозволялося зводити спеціалізовані театральні будівлі.Театр Зафрана в Рівному був другим (після Житомира) збудованим у той час у Волинській губернії.

“Подвальная и сырая постройка“.

Урочисте відкриття театру відбулося другого лютого 1908 року виставою “Гейша” та українською постановкою “Вечорниці”.

Подія для провінційного містечка Рівного була неабияка.

Містяни, які упродовж двох років спостерігали за будівництвом, ринулися до театру, щоб подивитися, як же там усередині.

На відкритті був аншлаг.

А подивитися було на що.

За свідченнями сучасників, це була одна з найкрасивіших будівель старого Рівного, зведена в стилі модерн (до речі, практично всі особняки на Гоголівській було зведено саме в цьому стилі) і облаштована за найсучаснішими тогочасними технологіями.

Розташовувався театр на місці, де нині височіє так званий Народний дім (Петлюри,1).

На ті часи приміщення рівненського театру було одним із найкраще облаштованих театральних приміщень усієї Волині.

Глядацька зала нараховувала 400 місць — мала 17 лож, 18 рядів крісел, 2 ряди балконів і 3 ряди галереї.

До партеру кам’яні сходи вели вниз, бо розміщувався він нижче нульового рівня по відношенню до навколишньої території.

Зроблено це було задля збільшення простору зали, адже в ті часи в Рівному зводити будинки вище двох поверхів було заборонено.

Приміщення мало чудову акустику, тому акторів було добре чути навіть із останніх рядів і “гальорки”.

Трупа Зінаїди Кельчевської на сцені театру Зафрана,1934 рік.

Адміністрація театру дбала й про комфорт глядачів.

Наприклад, на афішах, що сповіщали про вистави узимку, обов’язково дописували:”Зал театру добре напалений”.

Утім, така турбота, вочевидь, зіграла злий жарт з адміністрацією театру в день відкриття, бо призвела до нищівної критики з боку місцевої преси.

Попри схвальні відгуки про гру акторів, рівненська газета “Волынская жизнь” писала: “2 февраля последовало долгожданное открытие возобновленного театра (сгоревшего два года тому назад).

Отсутствие театра столь длительное время привлекло 2 февраля множество публики.

Наскоро отстроенный театр вследствие поспешности владельца г.

Зафрана носит характер какой-то подвальной и сырой постройки.

Штукатурка внутри сыра.

Зато печи натоплены жарко, испарение, духота и теснота.

Трупа называет себя русско-малорусской-драматической-опереточной.

Исполнение “Гейши” можна назвать удовлетворительным“.

Не сподобалася репортерам і поведінка театральної публіки.

У цій же замітці йшлося: “…Кстати упомянем, что публика держит себя во время спектаклей весьма невоздержанно:опаздывания после 3-го звонка, шарканье ногами, аплодисменты во время исполнения, вставания в моменты игры и т.

Зафрану советуем устроить более удобное помещение для вешалок и не затруднять публику продолжительным ожиданием и невозможной давкой”.

Георгій Косміаді з донечкою Надією.

Улюблене місце відпочинку.

Однак, попри все, театр Зафрана дуже скоро, окрім статусу першого рівненського стаціонарного театру, зажив слави улюбленого місця відпочинку та зібрань рівнян, центру культурного життя міста першої половини ХХ століття.

У театрі проводилися також головні міські урочистості.

А численні гастрольні колективи змагалися за престижне право виступати на його сцені.

Тут рівняни побачили виступи відомих у той час артистів з Петербурга, Москви, Києва, Житомира.

На сцені театру Зафрана співав Михайло Донець (майбутній перший народний артист УРСР, пізніше репресований радянською владою), тут творив трагік Мамонт Дальський, сяяла примадонна імператорських театрів Ольга Демидова.

Тісно був пов’язаний з цим театром і відомий рівненський художник та викладач Георгій Косміаді.

Він грав у багатьох виставах, серед яких головна роль у “Борисі Годунові” та малював декорації.

Сам власник театру Лейба Зафран називав своє дітище концертним залом.

І в 30-і роки переобладнав приміщення під кінотеатр.

Відтоді не лише театральні постановки, а й усі найкасовіші кіноновинки можна було подивитися там.

Попри те, що в місті в 30-і роки діяло кілька кінотеатрів, заклад Зафрана був поза конкуренцією.

У театрі Зафрана.

Сцена з вистави Борис Годунов, декорації до якої робив Георгій Косміаді.

У 1939 році радянська влада, прийшовши до Рівного, відібрала в родини Зафранів усе нерухоме майно.

І вже в грудні 1939-го націоналізувала й приміщення його театру, перейменувавши його в будинок Червоної Армії.

І вулицю (у 30-і роки вона носила назву 13-ї Дивізії) назвала Червоноармійською.

Міський театр знову повернувся туди лише під час фашистської окупації.

Там виступав міський український театр.

Часом давали концерти кабаре-групи, які працювали в місцевих ресторанах та казино, а також численні мобільні міні-трупи, що роз’їжджали з імпрезами по військових гарнізонах та госпіталях окупованої Волині.

У 1941 році окупаційна влада навіть відреставрувала приміщення театру Зафрана в європейському стилі.

Як згадують старожили, в театрі зробили нове гарне освітлення, розширили сцену, розкішно оформили лоджії й вестибюль.

На першому поверсі облаштували ресторан з назвою “Театральний”.

Щоправда, відвідувати його могли виключно німці.

Руїни театру Зафрана, 1944 рік.

Відновленню не підлягає.

У 1944 році, після визволення Рівного від фашистської окупації, влада передала приміщення театру Зафрана Рівненському обласному музично-драматичному театру.

Однак раділи актори недовго.

У ніч на 9-е липня 1944 року під час бомбардування німецька бомба (німці після визволення ще тривалий час бомбили місто) влучила в самісінький центр будівлі, зруйнувавши несучі стіни.

Небайдужим рівнянам, які збіглися після бомбардування на порятунок театру, вдалося винести з палаючого приміщення частину декорацій, костюмів та бутафорії.

Ще цілих п’ять років потому руїни улюбленого рівнянами мистецького закладу на тодішній Червоноармійській краяли серця мешканців міста.

Попри величезне бажання громадськості відбудувати приміщення, міська будівельна комісія визнала його таким, що не підлягає відбудові.

Комунальники склали аж шість актів, у яких ішлося про те, що “коробка не підлягає відновленню через тріщини у фундаменті, має відхилення у вертикалі 40 см, і може обвалитися”.

Відтак рішенням виконкому від 28.05.1949 року “О разборке разрушеного здания театра на Красноармейской” залишки приміщення було знесено.

Цеглу віддали на ремонт житлового фонду і вулиць.

У 1950 році на місці театру виросло приміщення “Облпроекту”, перший поверх якого віддали під місцеву філію Всесоюзного товариства “Знання”.

За часів Незалежності будівля стала Народним домом.

До речі, як твердять старожили, споруда, спроектована відомим рівненським архітектором Борисом Андрєєвим, зовні дещо нагадує зруйнований театр Зафрана.

Малюнок по пам’яті Ігоря Жилінського.

Як виглядав театр зовні — залишається загадкою.

Попри те, що про театр Зафрана відомо багатьом рівнянам, згадки про нього можна віднайти й в архівних документах, і в тогочасній пресі, як же виглядала будівля зовні, можна лише здогадуватися з описів.

У них зокрема йдеться, що вона вирізнялася простотою, була без зайвих архітектурних прикрас.

Гладкі стіни було оздоблено пілястрами й елегантним карнизом.

Досі відома широкому загалу лише одна фотографія з фондів Рівненського краєзнавчого музею, на якій зображено руїни розбомбленого театру.

Рівненський актор, художник, педагог, дослідник історії театру на Рівненщині й автор книги “Історія театрального мистецтва Рівненщини” Ігор Жилінський (на жаль уже покійний) так згадував театр Зафрана: “Це було муроване приміщення з трьома дверима, а зал був дещо нижчий горизонту землі.

У цьому театрі я виріс.

Відвідував усі вистави, концерти, кіно… Там я “Подоляночку” танцював”.

Ігор Федорович по пам’яті зробив замальовку фасаду театру.

Цей будинок на Петлюри, 3 вважають залишком театру Зафрана.

За спогадами старожила міста, який від народження і донині мешкає на вулиці Петлюри, 90-літнього Володимира Мануїловича Кулія, буцімто німці під час реставрації театру об’єднали три будівлі (власне театр і ще два будинки поруч) в одну, зробивши єдине приміщення.

Начебто під час бомбардування постраждало первісне приміщення театру і добудова ліворуч (якщо дивитися на фасад театру з вулиці Петлюри), а права частина, там де нині будинок №3 поруч із Народним домом, вціліла.

У цій добудові начебто були адміністративні приміщення.

Утім, документального підтвердження цьому авторові матеріалу поки що віднайти не вдалося.

Місцеві краєзнавці й історики також не мають щодо цього єдиної думки.

Навіть, якщо й припустити, що будинок №3 є вцілілою частиною театру, то він все ж таки не є автентичною будівлею театру, яку зводив Зафран.

Тому обізнаний з історією сучасний містянин, дивлячись на будівлю Народного дому, може лише в своїй уяві намалювати споруду, якою колись пишалися рівняни.

Театр Лейби Зафрана — ще одна з архітектурних втрат, яких зазнало Рівне на своєму життєвому шляху.

Можливо, в чиємусь домашньому архіві чи у фондах держархівів ще знайдуться світлини із зображенням легендарної будівлі, і сучасні мешканці Рівного відкриють для себе часточку надзвичайно цікавої історії нашого міста.

Фото з фондів Рівненського обласного краєзнавчого музею.

Світлана КАЛЬКО.