Світло «Тіней забутих предків»: 55 років тому відбувся перший публічний протест проти політичних репресій в СРСР

«4 вересня 1965 року в Києві відбулась прем'єра фільму режисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків».

Цей геніальний фільм пронизаний атмосферою народного духу став одним із символів українського кіно.

Під час прем'єри Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл влаштували акцію протесту проти масових арештів українських інтелектуалів, що відбулись напередодні.

Це вплинуло на долю самого фільму, який радянська влада поставила «на полицю».

Сам Сергій Параджанов зазнав переслідувань, а потім був заарештований.

Проте історія все розставила на свої місця.

«Тіні забутих предків» назавжди залишились в золотому фонді світового кіно, а його критики та переслідувачі пішли в небуття».

Хоча фільм і далі з успіхом демонструвався за кордоном, але… як російський.

«На міжнародному кінофестивалі в Мар-дель-Плата український фільм Київської студії ім.

Довженка «Тіні забутих предків» дістав другу премію і був гаряче сприйнятий публікою.

Але… аргентинська публіка не знає про існування такої суверенної держави і такого народу, назва Києва їй нічого не говорить, і вона кричала «Віва Русія! Віва Москоу!».

«1965 рік.

Кінотеатр «Україна».

Прем’єра фільму «Тіні забутих предків».

Іван Дзюба повідомляє про арешти української творчої інтелігенції.

Що здійнялося в залі! А на естраді! Ґебешники кричать: «Провокація!» Ввімкнули гучномовці, щоб заглушити Дзюбу.

І тут у двох проходах з’являються Василь Стус і Славко Чорновіл і закликають глядачів на знак протесту встати.

Встала купка людей.

Я оглянувся – може 50-60 людей стояли.

Зал був набитий – 800 місць… Але факт відкритого протесту відбувся».

Роман Корогодський, культуролог, архівіст, учасник тих подій і мемуарист (стаття «Лідер», журнал «Сучасність», №4, 2003).

Так, це була справді знакова подія: один із перших в СССР післясталінської доби і перший в УРСР публічний протест проти політичних репресій, який відбувся рівно 55 років тому.

Спецповідомлення КДБ про проведення політичної акції під час прем'єри фільму «Тіні забутих предків», 1965 рік.

Обрії дитячої пам’яті.

Дивовижна річ – людська пам’ять.

Щось давнє вона зберігає як яскраві картини, щось інше, яке було колись важливим, стирається чи залишається в якомусь сутінковому присмерку.

…Вересень 65-го.

Ми живемо на Чоколівці (нині це частина Солом’янського району Києва), я вже ходжу у другий клас.

У пам’яті збереглися уривки розмов батьків на кухні з гостями: «Арешти… Протест… Демонстрація…».

Не пам’ятаю, хто тоді ходив до нас у гості – а це ж вочевидь були люди, серед яких вистачало достойників української культури.

Адже в першій половині 1960-х у Києві існував Клуб творчої молоді, учасником акцій якого був і мій батько, кінорежисер-документаліст Ігор Грабовський.

І мати теж не раз бувала там, добре знаючи всіх молодих тоді шістдесятників.

Зрозуміло, батьки не втягували малу дитину у свої справи, але ж діти зазвичай самі втягуються у них, дізнаючись і що треба, і що не треба… З іншого боку, дитячий світ – це щось особливе, тому батьки, як я тепер розумію, докладали всіх зусиль, щоб його огородити від потрясінь світу дорослого.

До сьогодні пам’ятаю, як тієї ж осені у старому Будинку кіно на ще не перебудованій площі Калініна (нині це – знаний в усьому світі Майдан) мене вчив у художньому гуртку тримати олівець у руках і вести вірні лінії Віктор Зарецький, чоловік Алли Горської.

За пару разів він дав мені більше вміння відтворити на папері якийсь предмет, ніж усі багаторічні потуги шкільних учителів малювання.

Й от парадокс: його уроки пам’ятаю понині в деталях – а от те, як батьки разом зі мною зайшли до Світличних, що жили неподалік, й Іванова дружина Леоніда (яку всі звали Льолею) прошепотіла: «Йдіть геть! Івана забрали!», – ні.

Натомість пам’ятаю наслідки того, що коли ми, йдучи додому, зайшли до продуктового магазинчику на площі Космонавтів, у батька витягли ключі (поки ми ходили, в нашій квартирі вже пройшов бліц-обшук).

Може, тому, що крім стосу фотографій, щезло моє свідоцтво про народження, і довелося робити нове? Нащо було чекістам те свідоцтво?… Ясна річ, батьки мені сказали, що до квартири, мовляв, удерлися бандити; втім, якщо замислитися, ті слова були чистісінькою правдою.

А на гурток до Зарецького я більше не потрапив.

Що сталося? Можливо, після акції протесту 4 вересня та листів із багатьма підписами знаних людей до ЦК – геть політичні репресії, не допустимо повернення сталінщини! – цей гурток «прикрили», на якийсь час чи назавжди? Бо ж Зарецький був вочевидь «неблагонадійний» – він після вимушеного від’їзду до Москви у 1963 році першого керівника Клубу творчої молоді Леся Танюка очолив цей клуб і ще рік зумів його «протримати на плаву».

Знаю, що мої батьки були на тій прем’єрі.

Але я ніколи не питав їх – навіть коли вже став не просто дорослим, а й радикально налаштованим щодо більшовицької влади, – чи вставали й вони тоді на прем’єрі «Тіней забутих предків».

Та, судячи з приязних відносин між моїм батьком й Іваном Дзюбою та В’ячеславом Чорноволом на зламі 1980-90-х (батько помер від інсульту у 1992 році), жодна «чорна кішка» тоді, в 1965-му, між ними не пробігла.

І ще одне: саме тоді батькові не заплатили три тисячі рублів (величезна сума у ті часи!) за здійснену ним реставрацію кінострічок Олександра Довженка («він же вас так любив, а ви хочете якісь гроші!»), хоча у кошторисі ті гроші були.

А на додачу «зарубали» кіносценарій по роману Григорія Тютюнника «Вир», написаний батьком разом із молодшим братом уже померлого автора – теж знаним письменником Григором Тютюнником.

Система вміла мститися не тільки за допомогою арештів чи заслань….

Натомість добре запам’ятався наш сімейний демарш у відповідь на гоніння та репресії (тоді, звісно, я не розумів, що це – відповідь, розуміння прийшло значно пізніше).

«Все! – заявили батьки у вересні 1965-го.

– Тепер удома ми розмовляємо виключно українською мовою!» То не була проблема – бо і вчився я в українській школі, і гарних дитячих книжок українською було чимало, і вірші «буржуазного націоналіста» Олександра Олеся з бабусею заучував ще до школи….

Цікавим є інше.

Вже у ХХІ столітті я дізнався, що батькова бабуся (а жили вони тоді в Могильові-Подільському) на початку 1930-х прийшла додому і рішуче сказала: «Все! Забудьте українську! Вдома тепер розмовляємо тільки російською!» Може, це порятувало родину Грабовських від репресій; українську (соковиту мову Поділля), звісно, ніхто не забув, але інерція страху виявилася настільки тривалою, що батько (який разом із Миколою Вінграновським був одним із останніх учнів Довженка) зумів подолати цю інерцію лише в 1965-му; зокрема і за це я вдячний Іванові Дзюбі (дай Бог йому здоров’я!) та Василеві Стусу й В’ячеславу Чорноволу, їхній мужності та самопожертві.

Відлуння протесту.

Упродовж трьох місяців після прем’єри «Тіней…» Іван Дзюба написав книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», де розкрив колоніальну сутність політики Москви щодо України й інших «національних республік».

Книгу, як стала етапною у доформуванні української нації.

Видання книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби 1968 року (ліворуч) і 2005 року.

Книгу було написано у вересні-грудні 1965 року.

І, можливо, саме внаслідок протесту на прем’єрі «Тіней…» влада не схотіла загострювати ситуацію, й «українізація Шелеста» протрималася ще сім років.

Кіно, яке потрібно дивитися, а не тільки говорити про нього.