«Усі політики – актори, які часто брешуть». Режисер Жуль Одрі: карантин у Франківську

Французький режисер Жуль Одрі у період карантинних обмежень та кольорових зон опинився у Франківську.

Дотримуючись правил соціальної та санітарної безпеки, він працював відразу над двома театральними проєктами: «Мадам Елен» та «Гоголь-кабаре».

«Мадам Елен» вже вийшла до глядача на малій сцені театру.

Це Вистава на основі життєвих історій реальної людини, Елен Боєчко (Максимич), яка народилася у сім’ї українських емігрантів у Реймсі (Франція).

3годом родина переїхала на Тернопільщину, а потім Франківськ, де пані Елен згодом викладала французьку мову.

Жуля Одрі щиро вразило, що ця жінка за довгі роки не забула рідну мову і не зрадила своїй мрії колись знову побачити рідну Францію.

Таким чином, нова вистава як символічний квиток для мадам Елен, театральна подорож з України до Франції (і назад), у часи дитинства.

Про самого Жуля, до речі, теж колись можна зробити документальну виставу.

Про те, як він зухвало руйнує стереотипи: буцім, тільки українці шукають роботу в Європі...

Тут якраз навпаки.

З валізою книг, без зайвого скарбу і без тривалих драматичних роздумів він ще два роки тому переступив поріг українського закладу культури на українському Заході, коли зважився стати головним режисером Франківського драмтеатру.

Тим часом, у Франції його знають, як продюсера, режисера, художнього керівника паризького театру Future Noir.

Україну він відкривав для себе, коли брав участь у театральних ініціативах Богдана Струтинського (міжнародний фестиваль молодих режисерів) та Стаса Жиркова (антитоталітарний проєкт «Сьогодні вечері не буде» в театрі «Золоті Ворота»).

Вже згодом – Франківськ, коли до співпраці Жуля запросив художній керівник західних франківців Ростислав Держипільський.

Спочатку була вистава «Калігула» за Альбером Камю.

Тепер – «Мадам Елен» про метаморфози української еміграції.

Наразі триває робота над новим проєктом «Гоголь-кабаре» на основі творів та листів Миколи Васильовича Гоголя.

Якось посеред ночі він телефонує мені і просить перекласти для нової вистави листи Гоголя українською.

Перекласти їх можна.

Але чомусь завжди виникає внутрішня тривога, коли дотикаєшся до гоголіади.

Попередньо тягне обійти п’ять церков і попросити дозволу у самого автора, який, як то кажуть, був на короткій нозі з князем темряви.

Але то таке, зовсім інше...

Головне, що француз сьогодні у полоні свого українського Гоголя, він шукає форму, стиль, вибудовує концепцію.

Очевидно, активна і продуктивна робота в Україні хоча би частково розганяє над ним хмари ностальгії за рідною Францією.

А там – батьки, кохана, рідний театр і творчі однодумці.

До речі, в свій паризький театр Жуль час від часу літає на репетиції, на деякі вистави.

Той театр допомагає йому матеріально.

Бо на зарплатню головрежа в Україні прожити нереально.

Коли вкотре режисер збирає свою валізу на Париж, красуні-дівчата Франківського театру іноді наспівують йому мотив-парафраз популярної української пісні 90-х:.

– Жуль Одрі, Жуль Одрі, повертайся в Україну!.

– Жуль Одрі, Жуль Одрі, ти для мене ти – єдиний!.

Отак він і живе на дві країни в періоди карантину та творчого натхнення.

Як переживаєш в Україні карантинні випробування, враховуючи, що Франківськ регулярно потрапляє у критичні зони?.

За час карантину я вперше перечитав всього Гоголя.

Я вже це робив колись, але однак завжди було замало часу, щоб перечитати дійсно всього – всі його тексти.

Перше, що я цього разу зробив, – читав усі листи, які Гоголь писав у своєму житті.

Дуже цікаво все це на карантині.

Тут і з’являється таке відчуття, ніби я – на місці автора, і наче він дуже хоче з кимось поговорити, і в мене така сама спрага – поговорити з ним.

Бо ж карантин взагалі забрав у нас соціальне життя, живе спілкування, забрав все таке просте і звичне, і через це у процесі вивчення листів Гоголя, я собі і назбирав багато фантастичних друзів, які не існують, але в моїй уяві вони усі як живі.

Зібрав собі в самоізоляція саме таку компанію!.

В карантині я дуже скучив за своєю родиною, бо це непростий період, коли хочеш бути зі своєю сім’єю, зі своїми близькими.

Але коли б я сидів два місяці зі своїми татом і мамою, то це також було б забагато.

Тому, як я пережив карантинні випробування? Я просто читав!.

З філософської точки зору, за що людству зараз дано таке важке випробування – пандемія, самоізоляція?.

Вірю в теорію, що до нас прийшла пандемія, бо натура – природа – потребувала певної паузи.

Ми не можемо говорити, чи це точно, чи це теорія.

Коли я вставав зранку під час карантину, я бачив: щодня сонце в Парижі, батьки мені скидали фотки, забруднення в повітрі зменшувалось щодня.

Я – агностик, про Бога не можу говорити, але вірю, що сама природа дала нам шанс очиститися.

Бо людство сьогодні не дуже добре себе поводить з природою, ми й самі дуже деградуємо часом, і я навіть радий, що природа повернулася до нас, сказала нам голосно: я існую, я існую!.

Як долали пандемічні напасті ваші друзі у Парижі?.

Насправді я дуже переживав за своїх друзів у Парижі, котрі працюють акторами.

Система у Франції контрактна.

Актори мають більше свободи, але не мають Дому.

І коли ти не маєш театрального дому, коли карантин зупинив усі твої активності, то це досить сумно.

Мої близькі друзі взагалі припинили роботу на шість-сім місяців, а для актора це страшно, бо він деградує за цей час.

Я днями повертаюся до Франції для участі в одному проєкті і щодня дякую, що зміг працювати, що можу мати упевненість: прем’єра буде!.

Але, на жаль, мої паризькі актори не працювали з самого початку карантину.

І от я їду до них, ми маємо доволі мало часу, щоб зробити прем’єру.

А це незручно, бо великий механізм не працює так довго… Отже, маємо два тижні в Парижі на виставу.

Це має бути французький варіант «Сьогодні вечері не буде»..

Навіщо парижанам маніяк Сталін, який муштрує у п’єсі своїх підлеглих?.

Ця тема сьогодні доволі добре працює у Франції.

Ця тема сучасна, бо маємо Білорусь, і я сьогодні багато читаю, що про це пише Світлана Алексієвич.

Вона, до речі, писала багато про цю проблему, про те, як вмирає Союз і як він нині хоче реінкарнуватися..

У Франції сьогодні такий сюжет дуже добре сприймається.

І це важливо.

Чи може, теоретично, пандемія радикально переписати історію світового театру?.

Ні, не може.

Театр не може зупинитися.

Для мене онлайн-режим – лише перерва.

Онлайн-робота цікава тим, що ми показуємо, як театр може адаптуватися за екстремальних обставин.

Це як в природі: вона змінюється, але все живе має серце, а наше серце – це глядачі.

Чому театр вже більше двох тисяч років живе? Та тому, що в театрі є серце: ми сидимо в залі, і творчість іде через серце, відбувається певна зустріч.

А онлайн – тимчасовість.

Моя метафора така: це все адаптація, це як дарвінізм.

Театр має змінюватися, але сенс один – зустріч з глядачами.

Я думаю, що в різних формах театр може змінюватися і буде змінюватися завжди, але тут не про онлайн-трансляцію йдеться, а лише про історію: що ми даємо в театрі, який сюжет і яка система, про що ми говоримо.

І це буде важливо для мене: після декількох місяців перерви, якби я був глядачем, я б не хотів побачити дуже сумну історію, я би хотів піти в театр і отримати надію.

І навіть, якби історія була сумна, я би хотів в фіналі чогось оптимістичного.

Зараз ми всі переживаємо катарсис...

І маємо дати один одному трохи більше надії.

Бо трагедія вже була, ми її пережили, і хіба ми можемо на сцені показати щось більш трагічне, ніж ця пандемія, коли щодня від вірусу помирають люди? Тому у наших творчих історіях ми і мусимо знайти і показати того, хто змінить цей світ і дасть нам надію.

Для мене пандемія – темна історія, що дала розуміння: люди не можуть жити в постійній темряві.

Потрібно додати світла!.

Чи доречні порівняння, з вашого боку, стосовно опору мороку пандемії – в Україні та у Франції?.

Не можна робити таких порівнянь, через те, що маємо дві цілком різні системи охорони здоров’я у Франції і тут, в Україні.

У Франції дуже потужна медична система і є на це багато грошей.

Я це точно знаю: державні лікарні добре забезпечені і оснащені.

І я не можу говорити, як з цим справи в Україні: краще чи ні.

Я не маю права таке оцінювати, бо не знаю подробиць.

Я лише знаю об’єктивну різницю.

Але точно – ні у Франції, ні в Україні ніхто не був готовий до теперішньої драматичної ситуації.

І там, і тут помирали люди.

Ніхто не знав і не передбачав такого.

І навіть якщо ти маєш дуже добру систему охорони здоров’я, як у Франції, але коли ти не готовий..

Здається, ти захищений і все окей: готовий до проблем, до викликів, але є такий малесенький мікроскопічний вірус, і він вбиває! Тому я знову і знову кажу: ми маємо мати сильну надію.

Додайте її собі та іншим!.

24 вересня Івано-Франківський національний академічний драматичний театр імені Франка презентував виставу «Мадам Елен».

Декілька слів про твою «Мадам Елен».

Як ви зустрілися, як знайшли одне одного?.

Передісторія цієї вистави розпочалася зі знайомства.

Після однієї прес-конференції у нашому театрі мене запросили на інтерв’ю.

Спочатку я не зміг прийти, тому коли запросили вдруге, купив торта.

Прийшов на зустріч і почув справжню прекрасну.

французьку мову.

Це була літня пані, котра мешкає в Івано-Франківську і має цікаву долю.

Вона народилася у Франції, у місті Реймс, де, до речі, вінчалася Анна Київська.

Потім вона жила у містечку Ґурже, де волею історичних катаклізмів, опинилися її батьки.

Але батьки нашої героїні повернулися з двома дітьми на окуповані радянським режимом землі.

Повернулися, бо повірили брехливій пропаганді про те, що вдома низькі ціни і безкоштовна земля, на якій можна колективно працювати.

Про заборону ходити до церкви, мати красивий одяг та навіть просто бути собою – радянська преса тоді, звісно, не писала.

Після розповідей мадам Елен, котра жодного разу так і не побувала більше у Франції, я поїхав до її рідного Ґурже, щоб зафіксувати на відео сучасність, відшукати місця, людей та публікації про ті часи.

«Мадам Елен» – для мене не документальна вистава, не драма, це історія про дружбу між людьми, про спільне між нашими народами.

Ця постановка, інспірована моєю зустріччю із 82-річною мадам, котра і сьогодні живе у Франківську, вистава підсилила мої емоції, бо така зустріч змінила у мені відчуття Часу: я зрозумів, що немає майбутнього без минулого.

І я почав цікавитися історією свого роду, почав вивчати історію України.

Така вистава – своєрідна терапія.

А чим сьогодні тебе бентежить і ворожить Гоголь?.

Для мене питання Гоголя в тому, що всі його образи – це питання про «погане» і про «добре», про «гріх» і про «чесноти».

У різних площинах – релігійній, соціальній і в мистецькому плані.

Як бути людині доброю? Гоголь розумів, що доброго не буває без зла.

Він про це писав, і він був візіонером.

Тому і нині він такий сучасний.

Тому що сьогодні гріх і помилки людини доволі помітні, в житті, в інтернеті.

Сам Гоголь у своєму світі шукав гріх для того, щоб розуміти, як стати добрим.

А в наш час завдяки інтернету я можу щодня і читати, і бачити, які «гріхи» є в Білорусі, в Росії або в Бразилії.

Я відчуваю, як Гоголю казали критики: а ти напиши отак, а розкажи про таке! А він казав: у світі є отак, і я вам показую все це! І він казав: я вам покажу дорогу до добра, бо ми всі маємо гріх, але я покажу дорогу, як звільнитися від гріха..

Для мене Гоголь надзвичайно сучасний.

Гадаю, він міг би в наш час бути авторитетом, лідером суспільної думки.

Він дуже багато змінив в людині і в світовій культурі.

Ми би частіше прислухалися до нього!.

Як батьки переживають тривалу розлуку з тобою, та ще й в такі напружені для цілого світу часи?.

Я можу сказати відверто, що вперше у своєму житті я відчуваю, що таке бути сином...

Я відчув, що я син своїх батьків аж перед своїми 30 роками.

Тому що я далеко від батьків і тому що переживаю за них: чим вони снідають, як здоров’я тата, що мама ввечері думає.

Але коли я жив поруч, я був ще далі від них.

Коли був поруч, не відчував, що таке сім’я, не мав відповідальності.

А сьогодні я це все дуже гостро відчуваю.

Маю потребу телефонувати щодня.

І коли я повернуся до Франції, у нас буде інший контакт.

Я від них на дуже далекій відстані і я повсякчас відчуваю себе сином.

Батьки завжди мене розпитують про Україну, мама мені телефонує кожен день.

Що французи думають сьогодні про Україну? Я бачу тут чимало кліше і буду говорити лише про кліше.

Спершу, про «температуру».

У Франції думають, що українці дуже холодні люди: мовляв, коли ти зустрінеш українця, він тобі нічого не розкаже, не покаже.

І навпаки, в Україні є кліше стосовно французів: мовляв, вони дуже романтичні, а значить «тепліші».

Це на сто відсотків фейк.

Бо я сам вже знаю: українці – теплі, але всередині.

Всередині своєї хати, на кухні.

І зима в Україні доволі холодна, але коли ти в хаті – то там тепло і затишно.

Так само з французами.

Вони можуть бути доволі романтичні, але всередині ми маємо щось таке серйозне, прагматичне.

Бо французи живуть майбутнім, вони багато думають: а що ж далі буде, як спланувати далі своє життя?.

І ще вони мають одну проблему: не вміють жити тут і зараз.

Я не знаю через що це...

Але різниця між французам і українцями – це про температуру: ми маємо кліше один про одного.

Але коли разом сідаємо в хаті – всі ці кліше зникають.

Як європейський режисер, що можеш сказати про нашого президента, актора і політика?.

Я бачив деякі його виступи, так.

Як про президента України – як громадянин Франції, а не громадянин України – я не можу нічого казати.

Але я можу казати про одну ситуацію: всі політики є акторами і вони часто брешуть.

Національний театр в Парижі і у Франківську..

У чому, насамперед, велика різниця між ними?.

Важко порівнювати, бо Комеді Франсез – у столиці.

І там цей національний театр має багато глядачів-туристів, а це дуже-дуже багато грошей.

У Франківську нема так багато туристів, але це не до порівняння.

Коли ж будемо порівнювати творчість, то, мені здається, великої різниці нема.

І там творчості багато, і тут.

Просто Комеді Франсез має мільйони євро з бюджету.

А інші театри мають менший бюджет.

І тут, в Україні, мені здається, що найбільше грошей у столиці, в Києві.

Наразі українська держава за статус Національного нашому театрові, де я є головний режисер, уже більше року, нічого не платить, не фінансує статус «Національного», це лише красиве слово.

Ми всі чекаємо, що за словами будуть і справи.

Бо будь-яка вистава буде нудною, якщо тільки щось говорити, але не показувати дії, вчинки на підтвердження своїх слів...

Олег Вергеліс, для «Главкома».