Велика «шахівниця» для гри в ґо

Зміщення центра світової геополітики в Азію потребує переосмислення усталених уявлень про євразійську політику України та ключових країн світу.

«Діти Бжезінського», які вчилися грати в геополітику на «великій шахівниці», ніколи не сумнівалися в ключовому значенні Євразії для світових справ.

Усі основні зіткнення, революції та еволюції, найпрогресивніші й найрегресивніші режими виникали саме тут, із чи не єдиним північноамериканським винятком.

Однак за останні п’ять років стала очевидною необхідність переглянути усталений погляд на континент, у якому традиційно превалювали американсько-європейські уявлення та пріоритети.

З іншого краю Євразії ситуація на основному театрі минулих і майбутніх зіткнень інтересів ключових геополітичних гравців виглядає зовсім інакше.

Видається за важливе окреслити основне коло цих інтересів та потенційних конфліктів, яких неможливо не враховувати в нинішньому швидкозмінному світі, формуючи будь-які регіональні концепції.

Лишивши осторонь Центральну Азію як важливий, але все ще в пошуках себе регіон, насамперед сконцентруємо увагу на Індо-Тихоокеанському просторі та Південно-Східній Азії, де зосереджено не тільки більше половини населення світу, а й близько 40% світової економіки, за номінальним ВВП.

За економічним, людським і військовим потенціалом, у регіоні ключову роль відіграє, звісно ж, Китай.

Країни АСЕАН і Японія прагнуть вибудовувати свою політику стосовно цього гегемона з прагматичної позиції в галузі економіки та стратегічного стримування у військово-політичній сфері.

Територіальний спір між Індією і Китаєм час від часу переходить у гарячу фазу, але, очевидно, не має потенціалу для швидкого остаточного вирішення (певна річ, рано забувати й про конфлікт Індії та Пакистану).

Сам Китай усе ще вимушений відстоювати суверенітет над Гонконгом і Тайванем.

Крім того, буквально тижнів два тому кораблі ВМС Китаю знову «патрулювали» острови Сенкаку поблизу південного краю Японії, кидаючи виклик японському суверенітетові над ними (певна річ, він не підлягає ані найменшому сумніву).

Практично, всі країни регіону дуже стурбовані активністю КНР у Південно-Китайському морі та ракетною програмою Північної Кореї.

На довершення, над усією Азією нависає Росія, яка від початку розширення імперії на Схід у XVII столітті завжди прагнула стати тут ключовим гравцем, попри відсутність ресурсів і чіткого бачення пріоритетів.

Ще з царських часів у центрі уваги Москви перебували особливі відносини з Китаєм, у післявоєнний період до них додався територіальний спір із Японією з приводу Курил і зовсім уже недавно — спроби втручатися в американські інтереси на Філіппінах та політику стосовно Північної Кореї (обидві невдалі).

Та ось триста з гаком років дому Романових, упродовж яких Російська імперія вважала себе невід’ємною частиною Європи, залишаючись по суті, як пише Акунін, державою «ординського типу», наближаються до безславного кінця.

Окупація Криму, вторгнення в Донбас, збитий МН-17, низка злочинів, у тому числі отруєнь противників Кремля у європейських столицях, серйозно погіршили відносини Москви і Заходу.

Важливо те, що Заходом у цьому випадку слід вважати не тільки віддалені географічно США, Японію та Канаду, а й «близьку» Європу.

Отруєння Навального переповнило чашу терпіння навіть Німеччини, яка свого часу була безпосередньо причетна до становлення на російському престолі династії тих-таки Романових (насправді Гольштейн-Готторпів).

Останніми тижнями як у провідних ЗМІ, так і в серйозних політологічних виданнях (у тому числі в Європі) дедалі впевненіше заговорили, що ера особливих відносин Німеччини й Росії наблизилася до завершення, а це автоматично означає погіршення ситуації у відносинах Росії та ЄС.

Своєю чергою, російські аналітики відповіли на це погіршення словами Федора Лук’янова: він назвав те, що відбувається, «природними розбіжностями» Росії й Заходу, які «перестали бути важливими одне для одного».

«Північний потік-2» став останньою спробою нав’язати Європі політично мотивовану інфраструктуру, що, як це неодноразово бувало в минулому, пов’язала б інтереси політичних кланів Росії та ряду країн ЄС.

Не сталося.

Власне кажучи, про «розворот» Росії у бік Азії в Москві говорять зі змінною інтенсивністю з 2015 року, коли стало зрозуміло, що окупація частини території України не минеться для Москви безслідно, як це було 2008-го після війни з Грузією.

Але якщо запропоноване Путіним п’ять років тому «велике євразійське партнерство» (від якого дуже тхне «шершавым языком плаката» часів ЦК КПРС) мало на меті більше налякати Європу «переходом» Росії до іншого суверена, то нині, здається, розпочалася системна інтелектуальна обробка російського суспільства.

Основні тези прості, як усе античне, і були викладені в одній із недавніх публікацій Російської Ради з міжнародних справ її гендиректором Андрієм Кортуновим: необхідно об’єднувати Євразію, і насамперед економічно, створювати мережу зон вільної торгівлі, міжрегіональні торгово-економічні альянси і з’єднувати інтеграційні проєкти.

Якщо все вийде в економіці, політика і безпека ніби самі собою підтягнуться.

Кортунов, правда, суперечить С.

Караганову, на чиє переконання, Росія сама собі альянс, і такого масштабу, що не може бути рівноправним членом якихось об’єднань, вона завжди домінуватиме.

Втім, це «сімейні» розбірки.

Насправді, як це часто буває в Росії, і тут бажане видається за дійсне.

За винятком незначного зростання торгівлі з дружнім стратегічним і вічним партнером — КНР (усемеро менше від обсягу торгівлі протиборчих США і КНР, які перебувають у стані політичного й торгового конфлікту), продажу зброї В’єтнаму та Індії (в низці випадків — бракованої), реального повороту Росії в Азію не спостерігається.

Незважаючи на системні й послідовні зусилля колишнього прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе, не був вирішений і територіальний спір щодо Курильських островів.

Як у таких умовах, маючи 140 мільйонів населення і ВВП, менше від ВВП Техасу, Росія планує «з’єднати» Південно-Східну Азію, і навіть усю Євразію, — незрозуміло.

Як і незрозуміло, чому Китаю можна було повернути спірні з часів СРСР території, а Японії — ні.

Можливо, відповідь криється в тому, що насправді ні про яке «велике євразійське партнерство» не йдеться.

Це така операція прикриття.

Швидше, метою «розвороту в Азію» є спроба серйозно вплинути на інтереси в регіоні США та їхніх союзників, які вже почали розгортати новий регіональний проєкт під назвою Індо-Тихоокеанське партнерство (ІТП) з участю США, Індії, Австралії та Японії.

Другий саміт ІТП на рівні глав зовнішньополітичних відомств чотирьох країн відбувся на початку жовтня в Токіо.

У Пекіні розцінили новий формат як спробу створити «азійський варіант НАТО», у Москві — спробували висміяти.

Насправді в рамках ІТП справді обговорюються загальні виклики для провідних держав регіону та США, які мають глобальні інтереси в Південно-Східній Азії.

І серед цих викликів ключовим є Китай.

Тим часом не можна виключати, що, хай наразі й негласно, на столі лідерів ІТП є ще одна проблема, і вона, звісно ж, пов’язана з Росією.

Бо гіршим від викликів у сфері політики, економіки та безпеки, пов’язаними з Китаєм у фазі швидкого зростання, є тільки союз Росії і Китаю.

Сама собою Росія не має ресурсів для повноцінного впливу на регіон, однак дуже цього прагне.

Не здаватися молодшим партнером КНР, але при цьому відігравати важливу роль «розводящого» й «миротворящого» (недавно ось чергова спроба в ситуації з Нагірним Карабахом) глобального партнера для держав Південно-Східної Азії — ось надзавдання Москви, і до кінця незрозуміло, на що може піти Кремль, аби досягти бажаної мети.

Україна прагне, і цілком обґрунтовано, вибудовувати власну стратегію в напрямі Азії.

Багатолітнє забуття, в якому перебував цей вектор нашої зовнішньої політики, має бути подолане.

Однак при цьому абсолютно необхідно чітко усвідомлювати, що Японія, приміром, більше воліє позиціювати себе повноправним членом G-7, тобто тим самим, який базується на цінностях «Заходу» і протистоїть Росії, ніж просто однією з держав Азії, а можливе зближення з Китаєм може бути дуже неоднозначно розцінене іншими державами регіону.

Внутрішні суперечності й конфлікти Азії далеко не завжди так добре виявлені, як у старенькій Європі, а історичні факти й паралелі, добре зрозумілі європейцям, не завжди сприймаються так, як ми до цього звикли.

При цьому найважливішою загрозою слід вважати саме зближення Росії з Китаєм та її цілком прогнозовані спроби не допустити активізації політичного діалогу й економічного співробітництва України з країнами АСЕАН і Японією.

За десятиліття європейської і євроатлантичної інтеграції ми навчилися вести досить ефективний діалог із близькими й далекими європейськими партнерами, Канадою та США.

Наша європейська ідентичність і євроатлантичне майбутнє вже не ставляться під сумнів.

Проблема тільки в тому, що Азія — не Європа і там мислять абсолютно інакше, ніж у Парижі, Лондоні та Берліні.

І, хоча батьківщиною шахів вважається Індія, на новій «шахівниці» Євразії гратимуть, швидше за все, у ґо.