Визнання ПЦУ Кіпрською церквою. Кілька необхідних пояснень

Що і пропоную зробити моїм читачам.

Кіпрська Церква - остання на сьогодні з Помісних Церков, автокефалія якої, як і давніх Патріархатів, затверджена Вселенським Собором (Третім, у 431 р.) Всі решта автокефальних Церков отримали затвердження свого статусу пізніше через Томос Вселенського Патріарха, бо в час їх постання Вселенські Собори вже не проводилися.

Тому Кіпрська Церква, хоча і не офіційно, але має особливе положення, сприймається приналежною до «давніх», а не до «нових» автокефалій.

І хоча вона не велика за територією та числом духовенства й вірних, однак в силу давньої історії та сучасного високого ступеня розвитку має великий авторитет і серед грецьких Церков, і загалом у православному світі.

Архієпископ Хризостом ІІ - знаний і дуже авторитетний ієрарх, богослов та церковний вчений.

Його авторитет заснований не лише на тому, що він є Предстоятелем.

Низка його виступів та дій у ключових питання життя сучасного православного світу це підтверджують.

Його позиція завжди має глибоке обґрунтування, є послідовною та продуманою.

Тому сьогоднішня подія - це не щось спонтанне або вчинене під впливом емоцій, обставин чи осіб.

Це плід тривалого процесу, роздумів, консультацій.

Після проголошення Вселенським Патріархатом рішень з українського церковного питання та вручення Томосу, що мало наслідком розрив Москвою євхаристійного спілкування, Архієпископ Хризостом принципово оголосив про «нейтралітет» і тривалий час прагнув здійснити посередницьку місію для досягнення порозуміння між Вселенським і Московським Патріархатами.

З цією метою та з відома Вселенського Патріарха Архієпископ провів ряд консультативних зустрічей з Предстоятелями Помісних Церков.

Але всім відомо, що Московська патріархія на жоден діалог не погодилася і далі діяла й діє лише мовою погроз і ультиматумів.

Більше того, вона безуспішно спробувала через «Амманську зустріч» в лютому цього року організувати «опозицію» Вселенському Патріарху та подобу «альтернативної Всеправославної наради», спрямованої проти очевидних канонічних прерогатив Архієпископа Констатинопольського.

Також Москва посилено створювала проблеми в середовищі Помісних Церков, впливаючи, в тому числі через «щедрі пожертви», на позицію деяких ієрархів.

І в Церкві Греції, і в Олександрійському Патріархаті багато архієреїв відкрито скаржилися на шалений тиск з боку РПЦ.

Те саме відбувалося і на Кіпрі, де політичні та фінансові впливи Росії є дуже значними.

Низка ієрархів голосно протестували кожного разу, коли на Синоді пропонувалося ухвалити якесь рішення з українського церковного питання.

Але всі прекрасно розуміли і розуміють, особливо на Кіпрі, природу та спонукання таких протестів.

Тому Москва своїми ведмежими діями за ці понад півтора роки лише зміцнила думку про те, що ніякий конструктивний діалог з нею зараз неможливий, а «нейтралітет» і стриманість лише створюють в РПЦ враження «слабкості» та мотивують й надалі займатися тиском і шантажем.

Отже, як відповідальний архіпастир, Архієпископ Кіпрський був фактично поставлений вчинками РПЦ перед вибором - діяти на благо і для єдності Православ‘я, чи невільно сприяти Москві у її руйнівній справі.

Владика зробив вибір.

«Я дію для блага всієї Церкви, а не щоби задовольняти якихось осіб» - так заявив Архієпископ сьогодні, пояснюючи те, що відбулося.

Його слова наводить грекомовна преса.

Слід також врахувати, що протягом останнього часу Росія прямо і опосередковано зробила багато кроків, які викликали у грецькому церковному і політичному світі глибоке обурення.

На окупованій частині Кіпру посилилася російська активність, з’явилася «парафія», яка хоч і не належить до РПЦ, але пов’язана з Росією і не могла з’явитися без згоди влади РФ (прямої чи прихованої).

Питання окупованої частини Кіпру - дуже чутливе, і така російська «активність» багатьма була сприйнята як «плювок в обличчя».

Також без тривоги не можливо було далі спостерігати за процесом фактичної ледь не «купівлі» російськими олігархами деяких святих місць Кіпру, цілеспрямованої «русифікації» церковного життя, постійного втручання у внутрішні справи Церкви через «щедро обдарованих» Москвою ієрархів.

Греки дуже добре пам‘ятають, як за часів Російської імперії, користуючись владою, грошовими та людськими ресурсами, Російська Церква «опановувала» православний Схід, зокрема Афон і Святу Землю.

Мало хто хоче, щоби ті часи повторилися, коли господарі були поставлені у положення «гостей» у власному домі.

Архієпископ Хризостом фактично вже на початку березня цього року під час візиту до Вселенського Патріархату оголосив про твердий намір визнати Томос про автокефалію ПЦУ.

Очевидно лише пандемія та сполучені з нею внутрішні виклики для усіх Церков стали причиною відтермінування формалізації насправді вже у той час визначеного рішення.

Також слід нагадати, що один з митрополитів Кіпрської Церкви ще 30 листопада 2019 р.

співслужив під час Патріаршої літургії на Фанарі з архієреєм ПЦУ і причащався з ним.

Очевидно, що це теж не було «випадковим» чи «спонтанним».

Позиція Росії по реконвертації Святої Софії у мечеть, фактична підтримка позиції Туреччини у територіальних суперечках з Грецією та Кіпром драматично підірвала авторитет Москви в грецькому середовищі.

Якщо тривалий час Путін там багатьма сприймався як «захисник православ’я», то тепер стало очевидним, що він та Кремль лише маніпулюють питаннями віри, зрікаючись «православної солідарності» щоразу, коли бачать політичну вигоду.

Це теж, безперечно, вплинуло на рішення Архієпископа Кіпру відійти від «нейтралітету» та чітко оголосити позицію на користь збереження православної єдності, яку слід захистити від гегемоністичних московських зазіхань.

Якщо в січні 2019 р.

майбутнє ПЦУ для багатьох зовнішніх спостерігачів здавалося туманним і непевним, а заяви московської пропаганди про швидкий «крах нової автокефалії» - доволі вірогідними, то тепер православний світ все більше переконується, що це не так.

ПЦУ утвердилась і зміцніла, засвідчивши, що вона не «проект», прив’язаний до політиків чи персоналій, а справді Помісна Церква, яка є і буде.

І цей успішний розвиток, гідне подолання низки викликів, кожен з яких міг потенційно зруйнувати єдність ПЦУ, але навпаки - послужив її згуртуванню та зміцненню, - все це, очевидно, стало остаточним аргументом для ухвалення оприлюдненого сьогодні рішення визнати Томос про автокефалію ПЦУ з усіма його канонічними наслідками.

Боротьба, в тому числі медійна, ще триватиме, але слід констатувати - офіційно вже 5 з 15 диптихіальних Помісних Церков, тобто 1/3 від їх числа, мають консолідовану позитивну позицію щодо Томосу.

І все вказує на те, що це число буде рости.

Так буде доти, доки Московська патріархія не лишиться самотньою в своєму запереченні реальності буття ПЦУ, як Помісної Церкви.

І тоді, буде це раніше чи пізніше, але і Московський Патріарх пом’яне у Диптиху ім‘я Предстоятеля ПЦУ.