Київ проти Дніпра: як місто боролось із повенями та виграло

Труханів острів здавна був одним із найулюбленіших місць відпочинку киян.

Втім, таким доступним і безпечним, як зараз, він був не завжди.

До будівництва Паркового мосту через Дніпро у 1957 році до острова можна було дістатися лише човном.

А до спорудження Київської ГЕС Дніпро майже щороку розливався і регулярно затоплював Труханів, Поділ та заливні луги на Оболоні та лівому березі, які пізніше стали житловими масивами.

Як містяни справлялися зі стихією, як з’явилося і коли зникло поселення на Трухановому і як постраждали мешканці навколишніх сіл при будівництві Київського моря, читайте в матеріалі «Хмарочоса».

Як і чому на Трухановому острові з’явилося поселення?.

Наприкінці XIX століття Труханів острів був затишним місцем, куди, користуючись послугами човнярів, кияни вибиралися на відпочинок,.

Тут, як пише Віталій Ковалинський, містяни могли ховатися «від галасу та багатоокості міських громадських місць».

Один із перевізників, Адам Гінтовт, орендувавши в мерії частину острівної території, відкрив там популярний заміський шинок.

Подальший розвиток культурного і соціального життя на Трухановому острові спровокувала поява парових катерів на Дніпрі.

У 1885 році товариство пароплавства, що займалося перевезенням людей Дніпром, орендувало частину острова і влаштувало там майстерні для ремонту суден.

Широка і глибока Матвіївська затока стала чудовим місцем для зимової стоянки пароплавів.

У 1887 році на острові заснували яхт-клуб, у 1900 році розгорнула роботу Дніпровська біологічна станція, яка в 30-х роках XX століття стала основою для Інституту гідробіології.

Місцевість, яка до 1857 року використовувалася містом лише як сіножаті, стала частиною міського життя Києва.

Узимку робітники всіх цих організацій переходили на острів по льоду, влітку перепливали човнами і катерами.

Але під час весняного та осіннього льодоплаву, доступу на острів по суті не було.

Як наслідок, люди почали заселяти Труханів самовільно захоплюючи міську землю і будуючи там собі житло.

Особливо стихійна забудова активізувалася у революційні 1905-1906 роки.

«Заселення острова відбувалося безладно, без усякого плану, кожний захоплював і огороджував, де і як йому заманеться», – пише Віталій Ковалинський у «Київських мініатюрах».

Намагаючись якось врегулювати заселення острова, в 1907 році міська влада дала дозвіл на забудову.

У 1908 році на острові мешкало вже близько шести тисяч людей.

У центрі селища була Запорізька площа, від якої відходили 21 вулиця та провулок.

Упродовж 1909-1910 років на Трухановому острові з’явилася двоповерхова будівля школи та ремісничого училища, а також храм Святої Єлизавети.

Обидві споруди були зведені коштом київського купця і мецената Давида Марголіна.

У храмі розташовувався іконостас роботи Олександра Мурашка.

У церкву часто приїздили таємно вінчатися пари з Правобережжя – «через делікатні причини».

До речі, школа функціонувала і в радянський час.

Перед війною там навчалася Ліна Костенко.

Житло на Трухановому острові споруджували здебільшого на палях, аби без особливих втрат переносити повені.

При цьому зовні часто палі були непомітними, адже власники під будинками влаштовували комори і розбирали їх лише, коли вода піднімалася.

Втім, повені 1907 і 1931 років були настільки сильними, що майже усім мешканцям довелося тимчасово переселитися до міста.

Повінь 1907 року: човни замість трамваїв.

і загороджувальні сміттєві вали.

Наприкінці березня у 1907 році вода піднімалася стрімко, і жителі ближніх до Труханова сіл – Печерської слобідки, Осокорків, Позняків, Воскресенської слобідки, Вигурівщини і Троєщини – почали переводити худобу та цінні речі в сусідні села.

Від розливу дуже постраждала і Передмостова слобідка (сучасний Гідропарк).

«Торговці перенесли свої товари та рундуки на підвищене шосейне місце», – пише Віталій Ковалинський.

На початку квітня вода почала з’являтися і на вулицях Оболоні.

11 квітня вода дісталась і Подолу.

Вливаючись через Юрківську та Оленівську, з’явилася на Межигірській вулиці, перешкоджаючи руху трамваю.

Водою залило Оболонську, Юрківську, Оленівську, Турівську вулиці, частину Волоської та частину Костянтинівської.

Місто організувало сполучення човнами, якими керували найняті міським управлінням робітники.

Жителі затоплених вулиць облаштовували на тротуарах вали з навозу та сміття, обшиті дошками.

Майже всі жителі Труханового під час повені перебралися до Києва.

Мешканці затоплених будинків знаходили притулок у приміщенні Контрактового будинку.

Вода в Києві почала спадати лише 25 квітня.

Набережна потроху набувала звичного вигляду, містом знову курсував трамвай, а втікачі від повені потроху поверталися, щоб відновлювати свої домівки.

Повінь 1931 року: лавина «без міри вширш, без кінця вздовж».

Станом на 1928 Труханів був одним із найменш заселених частин Києва.

Через щорічні повені міська рада заборонила нове будівництво на острові.

А старі будинки на міцність випробовувала повінь 1931 року.

Восени 1930-го пройшли дощі, що перевищили середню норму опадів на 40-60% і до межі наситили ґрунт.

Потім вдарили морози до -25 С, що призвело до глибокого промерзання землі, згодом випав рясний сніг (у півтора-два рази більше норми).

Крім того, метеорологи з невідомих причин не отримали дані про рівень води Дніпра в районі Росії і Білорусі.

Помилка метеорологічної служби в прогнозі рівня води була значною – майже два метри.

У 20-х числах квітня величезні потоки води рушили в сторону міста, де йшли проливні дощі.

Втім, влада постійно запевняла, що ситуація під контролем.

Перші комісії з боротьби з паводком були створені лише 26 квітня і мали надзвичайні повноваження.

28 квітня увесь Труханів був затоплений, на Передмостовій слобідці вода знесла два будинки, залило також Кухмістерську (сучасні Березняки) і Микільську слобідки, а Рибальський півострів перетворився на острів.

Там затопило районну електростанцію, яка подавала струм на Поділ і в центр міста.

На Трухановому острові стихія пошкодила 326 будинків, тобто 86 відсотків усього фонду.

«Треба собі уявити цю величезну лавину “без міри вширш, без кінця вздовж”, що неслася майже кілометровою суцільною масою, руйнуючи все, що траплялося на її шляху», – так описували цей час у збірнику «Повінь 1931 року в Києві», що його Київська міська рада видала рік потому.

Під загрозою опинилися мости, станції і заводське устаткування.

«На гребнях бурунів пливли колоди, плоти, дахи будинків і цілі будинки.

Пливли відірвані від причалу баржі.

Все це неслося “без керма і вітрил” зі швидкістю, що доходила 25 кілометрів за годину, являючи собою грізну небезпеку для мостів і гребель, для всього того, що могло опинитися на шляху цього скаженого гону», – описують автори збірника.

У 1931 році вода затопила всю берегову смугу правого і лівого берегів Дніпра.

Труханів і слобідки на Лівому березі, а на правому – Теличку, а також усі набережні вулиці.

Залило водою і більшість вулиць Подолу.

Повінь завдала збитків багатьом будинкам: були обвалені і пошкоджені зовнішні стіни та перегородки, розмиті фундаменти й груби, зруйновані підлоги та вікна.

Містяни знову пересувалися на човнах або вплав.

За спогадами, найсміливіші ловили руками рибу з дахів своїх будинків.

2 травня 1931 року в Києві зафіксували максимальний рівень води – 97,6 метрів над рівнем моря (мінімальний – 88,7 метрів).

Тобто Дніпро піднявся майже на дев’ять метрів.

На будинку за адресою Юрківська 34А до сьогодні збереглася позначка рівня води під час цієї повені.

«Повінь 1931 року була найбільшою за всю історію спостережень.

Патрік Ґордон, шведський і польський офіцер, генерал на службі Московського князівства, у 1684 році згадував дуже сильну повінь на Дніпрі.

Вона, мабуть, може зрівнятися з повенню 1931 року», – розповідає Олександр Михайлик, краєзнавець і дослідник історії Києва.

За його словами, після цієї повені частина жителів села Осокорки переселилася на Правий берег, в район теперішньої ТЕЦ-5 і заснувало там хутір, який потім назвали Острів.

У жовтневому номері журналу «Соціалістичний Київ» 1934 року автор статті Євген Цельтнер писав, що лівобережні селища вкрай потрібно захистити від регулярних повеней.

Йшлося про можливість обвалувати Труханів чи обсипати піском до незаливного місця.

Але в такому разі вода могла би піти в основне русло і знести міст ім.

Бош (міст через Дніпро, який існував з 1925 по 1941 роки, і розташовувався на місці сучасного мосту Метро).

Як наслідок, автор пропонував перенести впродовж найближчих років селища Труханового острова, Передмостової, Кухмістерської та частини Микільської слобідок на нові незатоплювані місця.

А на території Труханового острова і Передмостової слобідки організувати натомість парк культури і відпочинку.

Під час Другої світової війни поселення на Трухановому острові, відступаючи, спалили німці.

Дерев’яний будинок на Північ від Петрівського залізничного мосту – єдина споруда, що вціліла з довоєнних часів.

Після війни деякі мешканці поселень спочатку намагалися відновлювати свої будинки на Трухановому острові та Передмостовій слобідці.

Але дуже скоро будувати там заборонили, а всіх мешканців відселили в іншу місцевість.

У 1948 році остаточно вирішили перетворити територію Труханового острова і сучасного Гідропарку на зону відпочинку.

Київське море: затопити, щоб більше не затоплювало.

Перший проєкт використання гідроенергії Дніпра авторства інженерів С.

Максимова та Г.

Графтіо вперше з’явився ще в 1905 році і передбачав кілька гребель.

Царським будівельникам на той час рівень технологій не дозволяв будівництво однієї великої греблі.

Оскільки проєкт вимагав залучення великих капіталів, то до Першої світової війни реалізований не був.

До ідеї створити каскад водосховищ і ГЕС на Дніпрі повернулися в 1948 році.

В 1955 році була споруджена Каховська ГЕС.

Її основною метою було постачання води до Північнокримського каналу.

Згодом у 1959, 1963, 1964 та 1972, постали Кременчузька, Середньодніпровська, Київська та Канівська гідроелектростанції.

Як наслідок, із більш ніж тисячі кілометрів течії Дніпра в Україні у природному стані залишилися лише трохи менше двохсот — біля Канева та нижче Каховки.

Будівництво греблі Київської ГЕС у Вишгороді розпочалося у 1959 році.

Штучне Київське море, як його називають, була заповнене впродовж 1964–1966 роках.

Воно має 110 км в довжину і 12 км в ширину і простягається на півночі до кордону з Білоруссю.

Туди впадають річки Дніпро, Прип’ять, Тетерів, Уж, Ірпінь.

Біля греблі глибина водойми становить близько 15 метрів, проте середня глибина сягає близько чотирьох метрів.

Села, що розташовувалися на території нинішнього Вишгородського району, затопили.

На правому березі Дніпра це села Бірки, Толкунська Рудня, Ротичі, Домонтова.

На лівому березі – Старосілля, Сваром’я, Ошитка, Тарасовичі, Чернин, Новосілки-на-Дніпрі, Окунінове, Новий Глібів, Старий Глібів.

Загалом під час будівництва Київської ГЕС під воду пішло 52 населених пункти, а переселили 33 тисячі мешканців.

«Під час спорудження Кременчуцького і потім Канівського водосховища багато сіл переносили вище, зберігаючи оригінальну назву.

Але в ході спорудження Київської ГЕС селян розселяли по інших місцевостях без збереження назви “рідних” сіл», – пояснює Олександр Михайлик.

Науковці Вишгородського історико-культурного заповідника вважають, що через затоплення знищило не тільки заливні луги з родючою землею, але й пам’ятки історії, археології та культури Київського Полісся, зокрема поселення часів Київської Русі.

Наприклад, у селі Старосілля розташовувалася літня лабораторія Біологічної станції ВУАН, заснована в 1918 році В.

А в селі Хотянівка, що за кілометр від нього, зібрали етнографічну колекцію, яка стала основою Етнографічного музею ВУАН.

Всі ці об’єкти евакуйовували значними втратами, адже робили це поспіхом.

Так само поспіхом проводили археологічні розкопки на місці вже сьогодні затоплених давньоруських поселень.

Однією з величезних проблем під час переселення було перевезення могил.

Скажімо, в селі Бірки перед затопленням викопували могили на кладовищі.

Людям пропонували перепоховати своїх рідних.

Всіх інших покійників ховали у братській могилі.

Втім, оскільки викопування покійників часто відбувалося централізовано, люди не завжди могли бути певні, де чиї кістки.

Сучасні дослідження зазначають, що з точки зору виробництва електроенергії будівництво каскаду ГЕС на Дніпрі було недостатньо ефективним.

Найпотужнішим з позиції гідроенергетичного потенціалу залишався ДніпроГЕС, споруджений ще до Другої світової.

Зарегулювання течії Дніпра зупинило регулярні повені, але призвело до низки негативних довкільних, соціальних та економічних наслідків.

Загалом у результаті будівництва каскаду водосховищ було затоплено більше 1% території України.

Водосховища повністю змінили водний режим великої річки.

«Раніше, навіть в 50-х роках, Дніпро влітку ставав більш мілким.

На деяких фото 50-х років XX століття ми можемо бачити, що піщана частина пляжу на Трухановому острові значно збільшувалася.

Після появи Київського і Канівського водосховища, це перестало відбуватися.

Це, звісно, для судноплавства стало великою перевагою», – розповідає Олександр Михайлик.

Цікаво, що після Чорнобильської катастрофи Київське водосховище взяло на себе значний радіоактивний удар.

Там сьогодні на дні лежить 90 млн квадратних метрів радіоактивного мулу, що рівноцінно 330 тисячі залізничних вагонів.

Це одна з причин небезпеки спуску Київського моря.

Адже мул відразу почне розсіюватися в повітрі.

У разі можливого прориву греблі Київського моря вода до столиці дійде за 42-45 хвилин, її рівень у Дніпрі підніметься на 11,7 метра.

Спаде вода через 7-12 годин.

Втім, працівники Київської ГЕС запевняють, що ймовірність прориву греблі дуже низька.

Повінь 1970 року: вода в метро, а в школу на човнах.

Після появи каскаду водосховищ руйнівних для міста повеней на Дніпрі вже не було.

Втім, у в 1970 році Дніпро так розлився, що затопив Труханів острів і Гідропарк.

Вода стояла навіть у підземному переході під станцією метро.

Постраждали села на лівому березі.

За спогадами очевидців, по селу Троєщина люди пересувалися на човнах, а діти човнами діставалися до школи.

Багато мешканців разом із худобою рятувалися від повені на дахах своїх будинків.

«Станція не працювала, вода стояла.

Поїзди проходили без зупинки, і ми кожен ранок спостерігали, наскільки піднялася вода.

Вся Микільська слобідка (нині станція «Лівобрежна») була в воді.

Люди плавали на човнах.

На Русанівці робили укріплення з мішків із піском», – згадує очевидиця Наталі Орленко.

Рівень води тоді сягнув 96,8 метрів над рівнем моря.

Якби не Київське водосховище, він був би навіть вищим.

«Перша причина повені 1970 року – це високий рівень опадів.

Крім того, гребля Київської ГЕС могла впливати на рівень води, яка приходила з Дніпра.

А Десна впадає у Дніпро нижче греблі.

По суті у 1970 сильно розлилася Десна.

На той час ще також не існувало Канівського водосховища.

Згадаймо, що навіть у 2013 році на Десні була сильна повінь.

Як наслідок, вода на Трухановому доходила до пам’ятника загиблому селищу на острові», – пояснює Олександр Михайлик.

Унаслідок повені 1970 року мешканців поселення на Жуковому острові, що на півдні Києва, евакуювали і більше вже ніколи туди не повернули.

Людям надали житло в інших місцях, а селище не відновлювали через великий ризик затоплення.

Саме для того, щоб уникнути можливих затоплень, більшість масивів на прибережній заплаві Києва, починаючи з Русанівки, зокрема, Оболонь, Вигурівщина-Троєщина, Позняки, Осокорки, будували на намивних пісках.

«З річкового дна вибирається пісок.

На тому місці, де планують будувати, поверх рівного шару ґрунту намивається піщана подушка товщиною п’ять-шість метрів.

Тільки після цього вже заливають фундамент будинку.

Тобто по суті рівень майбутнього будівництва піднімають до такої відмітки, щоб навіть під час повені його не було затоплено.

Крім того, лівий берег укріпили захисними дамбами», – пояснює Олександр Михайлик.

Сьогодні Київське море, як і Труханів острів, – одні з найбільш популярних місць рекреації містян.

Ще в 2019 році міська влада анонсувала створення Музею історії Труханового острова, який мав висвітлювати різні періоди його історії.

Однак, як пояснили «Хмарочосу» в КМДА, конкурс із залученням інвестора до реалізації проєкту «визнали таким, що не відбувся», «можливість визначення орієнтовного строку реалізації проєкту на сьогодні відсутня».

Натомість нещодавно на Трухановому завершили першу чергу реконструкції і відкрили вхідну групу.

Далі планують облаштувати алею, амфітеатр та фонтан.

Вітаємо, ви дочитали до кінця матеріал «Хмарочоса» – незалежного та впливового київського інтернет-видання.

Якщо вам сподобався цей текст, пропонуємо підтримати нас щомісячним внеском від 50 гривень.

За ціною лише однієї поїздки у таксі, ви підтримаєте роботу усієї редакції і допоможете робити Київ зрозумілішим для містян, а діяльність влади – прозорішою.