«Атлантида» - фільм про пустку. Спроба зазирнути у майбутнє Донбасу і думки ветеранів

Про те, яким буде Донбас після війни, найчастіше говорять політики. Незалежно від партійної приналежності, вони розповідають про відновлення, інвестиції, повернення переселенців, нові робочі місця, модернізацію і масштабне будівництво. Місцевих мешканців по обидва боки лінії фронту як правило цікавить менш віддалена перспектива: остаточне припинення бойових дій. А далі багатьом бачиться те саме життя, що було до 2014-го.

Військовим болить, щоб жертви не були даремними і , звісно ж, вони мріють про перемогу, а не замороження конфлікту (як показав досвід Карабаху, такі кроки не завершують війну, але лише ставлять її на паузу). В мистецтві мало хто звертається до теми майбутнього Донбасу, це значно складніше, ніж відтворювати сьогодення.

Але режисер Валентин Васянович ризикнув зробити це у своїй артхаусній стрічці «Атлантида».class="highlight"> Небезуспішно: покази фільму почалися на закордонних кінофестивалях, на Венеційському навіть здобув нагороду. Прем’єра в Україні відбулася 3 листопада, з 5 листопада «Атлантида» пішла у прокат.

Навіть якби не карантинні обмеження, і як наслідок, мала кількість глядачів у залах, навряд чи фільм Валентина Васяновича мав би комерційний успіх. Це складне, немасове кіно, яке точно «не зайде» невибагливим глядачам, які шукають на екрані розваг, екшену і спецефектів. Але це й не геть абстрактний кінематограф для обраних естетів. «Атлантида» - це спроба поговорити на важкі теми, яких воліють уникати політики і якими намагаються не заморочуватись звичайні громадяни.

«Атлантида» - це спроба поговорити на важкі теми

Васянович у похмурих пізньосінніх тонах малює недалеке майбутнє: 2025 рік, війна на Донбасі закінчилася перемогою України(питання «як?» режисер виносить за дужки) і вчорашня зона бойових дій перетворилася на зону екологічного лиха, непридатну для життя територію. У цьому світі, як і зараз на війні, живуть тільки ті, «кому більше за всіх треба» - військові, волонтери, медики, емісари міжнародних організацій і роботяги, які житимуть тут доти, доки працюватиме завод.

«Атлантида» - це фільм про пустку. Землю, випалену війною, отруєну воду, непридатну навіть для того, заливати її в радіатор армійського КрАЗу, порожні квартири, в які не повернуться люди. Ми не побачимо в кадрі жодної дитини, лише напівнатяк: понівечене снарядом піаніно чи парта у кімнаті головного героя злегка нагадують про те, що колись тут жили школярі, що готували уроки, вчилися музиці. Але це все було до… Навіть сліди того життя припали товстим шаром пилу.

Кадр з фільму

Це ще й фільм про внутрішню пустку – посттравматичний стресовий розлад(ПТСР), який переживає дуже велика кількість ветеранів. Про це написані томи наукових праць, статей, та й для кіно ця тематика аж ніяк не нова. Васянович знайшов для неї свою специфічну мову. По-перше, виконавці головних ролей – реальні учасники бойових дій, їм близькі ті емоції, які переживають герої. По-друге, іноді статичний кадр, на якому застиг індустріальний монстр, який більше ніколи не видасть жодної тони металу, може часом сказати більше, ніж багатослівна розмова чи динамічна картинка.

Діалоги у фільмі нетривалі, ненасичені, малоемоційні. Навіть мова героїв дещо вихолощена, штучна, за винятком однієї пересипано матюками суперечки двох ветеранів. Все це – не мінуси і брак режисерської роботи. ПТСР – це стан, коли часто говорити просто не хочеться, а якщо й доведеться сказати кілька слів, то коротко й по суті.

Знайомство головного героя зі своєю майбутньою коханою і їхня перша розмова – це діалог двох людей, які розуміють про що говорять, тому не потрібно зайвих пояснень. Розповідь колишньої студентки, що вчилась на археології, а потім стала парамедиком(як і актриса, що грає цю роль), після війни долучилася до волонтерської ініціативи з ексгумації загиблих – це кілька коротких, рубаних фраз, сказаних через паузу. Але за кожною з них – страх, біль, смерть, про які пам’ятаєш, але про які не будеш розповідати в деталях.

Вони роз’їдатимуть ізсередини, як корозія колись підбитий на полі танк. І доїсть до решти, доведе до суїциду чи психіатрічної лікарні. Вихід, як вчать психологи, і Васянович, схоже із ними солідарний, у тому, щоб уникнути самотності. Практика доводить: найкраще адаптуються ті ветерани, що мають сім’ю, рідних, близьких, коло спілкування.

Безкінечні занедбані індустріальні нетрі, шлак і зола

Більше ніж слова героїв у фільмі говорить візуальний ряд. Безкінечні занедбані індустріальні нетрі, шлак і зола замість флори і напівжива радянська техніка замість фауни. Постапокаліпсис, задля зйомок якого не треба споруджувати павільйони. Суцільний сірий стоп-кадр. Якщо щось тут і рухається, то скоріше випадково всупереч, а не завдяки оточуючому середовищу. Мертва земля, напхана смертоносним залізом, братські могили, де ще за зотлілими шевронами можна встановити, хто на якому боці воював.

«Атлантиду» знімали у Маріуполі і його околицях. Це місто не часто приваблює кінематографістів. Наприкінці 1980-х у тодішньому Жданові(так називалося місто у 1948-1989) радянський режисер Василь Пічуль зняв скандальну драму «Маленькая Вера». У цьому фільмі гнітючий індустріальний пейзаж височіє над замкненою в тісненькій квартирі нещасливою родиною.

У стрічці труби заводів перестають диміти, але й порожніють квартири: тут не чути вже ані дитячого сміху, ані сварок. Хіба що пролунає десь вибух міни, на яку наїхав автомобіль спостерігача міжнародної місії. Трагічне майбутнє, яке не є невідворотним. Режисер просто застерігає про таку можливу перспективу.

Валентин Васянович - режисер мінорний, усі нечисленні картини у його фільмографії – драми. Можливо, йому закидатимуть якусь надмірну «чорнушність». Однак його важко звинуватити у надмірному згущенні фарб. Як каже сам режисер, усі війни закінчуються розмінуванням та ексгумаціями. Досвід усіх останніх конфліктів довів істинність цих слів. Щодо ексгумацій – Донбас, звісно, не Балкани, тут слава Богу, не було етнічних чисток і пік пошуку загиблих «Чорним тюльпаном»(українська волонтерська організація, що займається пошуком тіл загиблих) припав на літо-осінь 2014-го. Що ж до мін – фраза про те, що роботи тут не на одне покоління саперів – буквально списана з життя.

Може виникнути питання: то для чого дивитися таке важке кіно, яке не несе позитивних емоцій?

По-перше, воно потрібне волонтерсько-ветеранській спільнотіclass="highlight">, щоб побачити себе у дзеркалі і відчути, що їх розуміють. Одне з проблемних місць лікування ПТСР полягає у браку довіри між людиною, що пройшла війну і «тиловим» психотерапевтом. Часто діалог обривається фразою: «А ти там був?» Виконавці головних ролей «Атлантиди» можуть сміливо відповісти «так», і тому свої їм повірять.

По-друге, «Атлантида» безумовно буде корисною для родичів ветеранів.class="highlight"> Часто близькі тих, хто був на війні, жаліються на те, як важко порозумітися із фронтовиком чи фронтовичкою. Фільм дозволяє краще зрозуміти те, що відбувається в душі учасника бойових дій. По-третє, цей фільм ще й заклик до суспільства, політиків і їхніх виборців, говорити про майбутнє Донбасу серйозно, без рожевих окулярів і порожніх фраз про «десь посередині» і «просто припинити стріляти» .

війна кіно донбас мистецтво