Пригоди транслітерації

Ще в 90-ті роки я ладен був заризикувати таким експериментом. Ясна річ, я усвідомлював, що коло читачів такого твору може виявитися надзвичайно вузьким і крихким, а перспектива того, що тільки найвитриваліші та найврівноваженіші одиниці проб’ються хоча б до середини тексту, є більш ніж імовірною. Проте боятися цього я б не став, бо, щиро кажучи, не звикати.

Варто було також передбачити цілком реальний сплеск обурення й роздратування. В наші дні завдяки тотальній соцмережевій нервозності обурень і роздратувань у рази побільшало. Але вже й тоді, наприкінці 90-х, опублікування в Україні роману, написаного латинськими літерами, швидше за все викликало б доволі темпераментний осуд. Як тоді, так і нині авторові, напевно, закидали б диверсію щодо рідної мови. Точніше, щодо її популяризації, й особливо серед тих, хто нею взагалі не користується. Але не тільки: авторові дорікали б і тим, що він свідомо ускладнює сприймання мови й серед тих, для кого вона таки є рідною.

Проте і ця, скандальна чи, по-нинішньому, «хайпова», загроза не надто відвадила б мене, коли б.

Коли б не дещо суттєвіші, як на мій погляд, моменти.

Перший із них: я мусив би знайти для латинки певну смислову виправданість. Іншими словами – про що має бути такий роман, аби латинкове письмо виглядало вмотивованим? Якою має бути базова (скажімо, концептуальна чи хоча б сюжетна) підстава для такого вибору?

Пробний камінець я закинув у «Перверзії», героїня якої Ада Цитрина народилася в Америці й, очевидно, не мала змоги відвідувати суботню українську школу. Вона вільно володіє мовою, але губиться в кирилиці. Через це, фліртуючи з Перфецьким, вона пише йому свої короткі записки латинськими літерами. Автор же мусить удатися до примітки з поясненням «правопису Ади», в якому кириличне В стало латинським V, Ж – ZH, Х – KH, Ц – TS, Ч – CH, Ш – SH, а Щ – SHCH. (Кілька років по прем’єрі «Перверзії» мене приємно заскочила одна з перших спроб тодішнього Кабміну офіційно внормувати засади кирилично-латинкової транслітерації: це виглядало майже як у моєї Ади!).

Гаразд, пробний камінець по-своєму спрацював. Але на якихось нуль цілих і нуль десятих від загального романного обсягу. Як написати латинкою весь роман?

Певний час я кружляв довкола варіанта з романом у листах, причому електронних. Сьогодні вже не всі пам’ятають, що існує такий спосіб кореспонденції, як імейл (e-mail). Тим більше, що тоді, в 90-ті, переважна більшість сервісів електронної пошти ще не встигла кирилізуватись, і нам навіть у межах України доводилося писати одне одному латинкою, транслітеруючи кирилицю на власні розуміння та смак.

Для мого роману це могло стати непоганою зачіпкою. Проте поки я розтягував задоволення від перших проблисків задуму, технології не дрімали, й імперія Білла Ґейтса почала успішно вможливлювати кирилицю – зокрема в е-пошті. Мій недозадум на очах позбувався виправданості.       

До того ж був і другий момент, який стримував мене і тоді, й пізніше. Він пов’язаний зі згаданим уже Кабміном. Точніше, з моєю недоінформованістю про деякі його звершення. Скажімо, я довший час підозрював, що засади транслітерації він так остаточно й не внормував. Мої підозри знаходили собі обґрунтування вже хоча б у тому, як постійно змінювалося моє ім’я в закордонних паспортах різних років: Iouri, Jouri, Youri, Yurij, Yuriy. Бракувало тільки нормативної на сьогодні версії Yurii, з якою я, до речі, не згоден, але про це далі.

Такий очевидний різнобій у засадах, звісно, не надихав. Як узятися за написання роману латинкою, коли не існує єдиної графічно-фонетичної конвенції? Вживеш, до прикладу, в такому романі словосполучення «чулі зітхання», а деякі читачі відчитають твоє «chu» як «ху» і звинуватять автора у вживанні брудної російської лайки. Подібного штибу конфузів може виникнути безліч.

Куди не кинь – жахливо невдячна то була затія.

*   *   *

Днями я випадково дізнався, що 27 січня 2010 року уряд України (це були останні його тижні перед нашестям Януковича) ухвалив постанову № 55 «Про впорядкування транслітерації українського алфавіту латиницею» (надалі в цьому тексті – 55-та постанова). До неї прив’язана таблиця транслітерації, поглянути на яку можна тут.

Оцінюючи цей, станом на сьогодні все ще чинний, документ, слід апріорі пам’ятати, що ідеал неможливий. Ідеально було б виходити з передумови, за якої одній літері першої абетки відповідає суто одна літера другої. Проте українська абетка має 33 літери (й це ще без апострофа), а латинська 26. Ідеально (одна дорівнює одній) не вийде, бо 26 (перепрошую за очевидність) не дорівнює 33.

Кількісне відставання наявної в латинській абетці суми літер від реальної фонетичної потреби всі латинописні слов’яни ще на початках своєї новітньої писемності взялися долати з поміччю такого собі графічного махлювання, як діакритика: вони подомальовували до окремих латинських літер усілякі дашки, гачки, риски і хвостики. Як їхні західні сусіди німці – умляути (хоча не тільки німці й не тільки умляути). Завдяки цьому майже всі національні абетки старої Європи стали своєрідною латинкою плюс.   

Скористатися цими хитрощами, копіюючи, скажімо, поляків або чехів (а такі спроби в XIX сторіччі в нас були), українці нині жодних резонів не мають. Історичних – тому що в історії нашої писемності з огляду на її переважну кириличність потреби в тому не виникало, це не можна вважати елементом національної традиції. Прагматично-утилітарних – тому що українська латинка, вільна від баласту історичності, має бути якомога простішою, в усіх сенсах легко схоплюваною й у певному сенсі універсальною.

Офіційна версія транслітерації, зафіксована у згаданій 55-й постанові, враховує це й обходиться без діакритики, що само по собі є великим її позитивом. З дефіцитом же латинських літер вона прагне собі порадити «методом Ади», застосовуючи т. зв. диграфи, себто комбінації з двох латинських літер на позначення однієї кириличної. Вибір «англійської» моделі, згідно з якою Ш це SH, Ч – CH, а Ж – ZH, цілком виправданий, безболісний і негроміздкий. Є, щоправда, й особливий випадок – літера Щ, яку доводиться передавати через подвійний диграф SHCH. Дякувати Богу, розробники транслітерації не вдалися до «німецької» моделі, за якою Щ слід було би писати як SCHTSCH.      

Додам у плюс розробникам, що Г у них не G, а H. И в них не I, а Y. Отже, «hovoryty», а не «govoriti», «honytva», а не «gonitva». Це важливий елемент увільнення від російськості.

Але на цьому про позитиви все.

*   *   *

Що варто переглянути, зважаючи на нелогічність і пов’язану з нею деяку плутаність або й неохайність?

1) За такого гострого браку латинських літер (згадані 26 проти 33) аж п’ять із них просто собі гуляють, себто цілком проіґноровані: C, J, Q, W, X. Отже, маємо фактично навіть не 26, а 21 проти 33! І якщо Q справді нікуди радше не прилаштуєш, а W виглядає незайво хіба що в написанні іноземних власних імен (як Warhol, наприклад, чи Bowie), то викинути на смітник інші три – велика дурниця. Тут і криється чималий потенціал виправлення поточної транслітерації.

2) Аду Цитрину не варто наслідувати в усьому: вона теж помилялася. Якого біса писати Ц як диграф TS, коли є цілком незадіяне латинське C – третя літера абетки? Невже «Bila Tserkva» (Тсерква? справді?) виглядає краще, ніж «Bila Cerkva»?

3) Для чого створювати проблеми з Й, вигадуючи для нього штучну дуальність: на початку слова воно Y, в інших позиціях – I? Згідно з цією нормою, я тепер Yurii. Перепрошую, я ніякий не Юріі. Чому просто не задіяти J – для всіх випадків з Й? Щоб Йосип був Josyp, а Йоаникій – Joanykij.

4) Чому б так само не стосувати J у диграфах для Є (йе), Ї (йі), Ю (йу), Я (йа) – причому одностайно: як на початку слова, так і всюди? Щоб Юрій був Jurij, а не Yurii, Марія – Marija, а не Mariia? Домовмося про очевидне: що Y – це И (і тільки воно), а I – це I (і тільки воно). Що «п’яний» куди логічніше писати як «pjanyj», а не «pianyj», бо піаніно тут зовсім ні до чого.

5) Третя в незадіяній pjatirсі – літера X. Тим часом наше українське Х вимагають передавати диграфом KH. Це, напевно, досить слушно для арабської. Можливо, для івриту чи грузинської. Так, я встиг уже звикнути до свого закордонного паспорта, в якому я Andrukhovych. Як і до книжкових обкладинок моїх перекладів англійською та французькою, де я так само Аndrukhovych (на щастя, не Yurii, а просто Yuri). Але написання Andruxovych мені таки миліше. Їй-богу, є великий сенс домовитися: xaj ukrajins’ke X передається тією ж латинською літерою Х.          

6) «М’який знак і апостроф латиницею не відтворюються», – категорично стверджує 55-та постанова. Яке просте рішення! Не відтворюються, то й дідько з ними, іґнорувати. Але чому б саме апострофом та й не позначити м’який знак? Щоб замість слова, наприклад, «кілька» (kil’ka) не з’являлося жодного «кілка́» (kilka)? А слово «вість» щоб не робилося непроханим омонімом до гри в карти, званої «віст»?

7) І останнє. Збіг літер З і Г 55-та постанова чомусь наказує відтворювати як ZGH. Скажімо, «згоріти» має писатись як «zghority». Це нормально? Інтенція, звичайно, зрозуміла: якщо Ж ми передаємо диграфом ZH, то ми не можемо так само через ZH передавати ЗГ. Але чому б для таких випадків не стосувати дефіс і «згоріти» не писати як «z-hority»? Z-hoda?

*   *   *

На завершення цього педантичного й місцями, може, надто деталізованого екскурсу зазначу таке.

Nixto ne mozhe vykljuchaty, shcho na pevnomu etapi podal’shoji kul’turnoji emansypaciji ta zvil’nennja vid russkago mira nam, a radshe nashym nastupnym pokolinnjam, spodobajet’sja ideja z povnocinnym perexodom na latyns’ke pys’mo. Do toho chasu bulo b duzhe nepohano zabezpechyty movu tverdymy, lohichnymy j odnoznachnymy pravylamy jiji vidtvorennja.

Chesno kazhuchy, ja navit’ ne proty dozhyty.      

Джерело: Zbruc