Ковідна передова: спецрепортаж із реанімації, заповненої інфікованими коронавірусом пацієнтами

Ви, ймовірно, знаєте, що в лікарню кладуть тільки якщо ваші справи кепські і лікуватися вдома – смертельно погана ідея.

Я йду до місця, де за кожне життя воюють.

В реанімації 10 ліжок.

Якщо ліжко звільняється через те, що пацієнту стало краще, або ж не змогли врятувати, одразу на це місце знаходиться кілька претендентів.

І тут вже кому пощастить.

Ранкова зміна тут починається з п'ятихвилинки.

На ній лікарі називають пацієнтів не по іменах, а за місцем розміщення в реанімації, кажуть, так простіше запам’ятати.

"Ми запам’ятовуємо імена або врятованих, або тих, за кого довго боролися, але вони все одно померли", - пояснюють лікарі.

На прізвища знають найменш слухняних.

Іноді пацієнти чудять, так медики говорять про тих, в кого дається взнаки кисневий голод, або про тих, у кого свідомість відносно ясна, але хочуть не тільки лікування, але й багато уваги саме до себе.

"Каже мені, це я робити не буду, це я не хочу, маска мені тисне.

От йому і стало гірше", - жаліється на вередливого пацієнта анестезіолог Антон Володимирович, який здає зміну.

COVID-19 – у всіх їхніх пацієнтів.

У відділення інтенсивної терапії вони потрапили, зокрема, і через супутні діагнози.

В анамнезі багатьох пацієнтів одразу кілька хвороб - порок серця, високий цукор, зайва вага, підвищений тиск, поважний вік, інсульти.

Під час п'ятихвилинки лікарі встигають випити по філіжанці кави.

Їхня зміна – це доба, яка не обіцяє бути легкою і невідомо, чи вдасться випити ще.

Початок зміни схожий на спецоперацію.

Ми вдягаємося.

На лікарях, а сьогодні ще й на мені, – комбінезон, високі бахіли, респіратор, маска, шапочка, екран.

Головний захист, на який сподіваюсь я не ззовні, а всередині.

Антитіла, я розраховую на них.

Нещодавно я перехворіла на COVID-19.

Лікарі казали, що це легка форма, але мені було дуже важко.

Я не спала, в мене гупало серце та розривалася голова, я задихалася від кашлю, не могла думати та відверто злилася на цілий світ.

Враховуючи свій досвід, я розумію, пацієнтам тутешньої інтенсивної терапії важче в рази.

На зміні п'ять медиків – два лікарі, три медсестри.

З них троє ще не перехворіли, а отже захист працює.

Напередодні якраз випав сніг.

Деяким пацієнтам показую світлини, якими рясніють соцмережі та розповідаю, яка зараз погода.

Через вікна інфекційної реанімації цього не видно.

Не всі пацієнти можуть згадати, яке сьогодні число чи скільки вони вже тут.

Якщо вам здається, що COVID-19 обмежує вашу свободу, то просто знайте, що цих пацієнтів лікарі просять не вставати навіть у туалет.

Навіть такі звичні для нас справи, можуть забрати у них забагато сил та кисню з крові і лише один похід у туалет може зіпсувати всі результати багатоденного лікування.

Пацієнт Віктор хвалиться: "Порівняно з тим, що було, вже добре!".

Але лікарі уточнюють – до справжнього "добре" ще дуже далеко.

І вдягають Віктору на голову шолом - пацієнт нервується, лікарі його заспокоюють і переконують, що він не задихнеться.

Кажуть, навпаки, легені розправляться і дихати стане легше.

Хворий Арам весь час намагається жартувати з медперсоналом: "До свадьбы заживет?".

Персонал віджартовується і про всяк випадок нічого не обіцяє.

Тут взагалі не прийнято щось обіцяти.

Георгій не вірив, що хвороба може зачепити і його: "Думав, вдома полікуюся, а дивлюся – мені все гірше і гірше".

Йому стало легше і тепер може навіть читати книжку – "Золоте теля" Ільфа та Петрова.

Георгій намагається помахати в камеру, але лікарі просять лягти на бік і не балакати.

Сили витрачати не можна.

Іван Степанович мріє про рибалку і переживає – родичі передають багато води, не встигає стільки пити.

Пити – це прохання лікарі повторюють постійно.

Кров густа, тромби вбивають.

Як це виглядає, коли у крові немає кисню, - лікар показує мені шприц з артеріальною кров'ю, яку взяли на аналіз.

Це темна, майже чорна рідина – і так зазвичай виглядає венозна.

Ми прикладаємо шприц до штанів, кров мала бути такою яскраво-червоною, як вони.

Навіть без аналізів помітно – бракує кисню.

Володимиру Володимировичу 26, ми познайомилися в липні 2019-го.

Він розповів реанімаційний анекдот:.

"Пацієнт приходить до тями і запитує:.

- Який тут пароль від вайфаю?.

– Ви в реанімації!.

– Великими літерами чи маленькими?".

В інтенсивній терапії Wi.

Fi є, щоправда, ловить не всюди і пацієнтам телефони не можна.

У перервах між роботою в боксах реанімації Володимир Володимирович включає на комп’ютері медитативні ролики або старий рок.

Поза лікарнею, наживо, він любить слухати оперу, але через роботу в театрі давно не був.

За роки роботи в нього нарешті пристойна зарплатня:.

"Зарплата гарно мотивує, зараз зарплата така, що я працюю і знаю, за що страждаю".

Так, зараз ця робота особливо морально складна.

Володимир нагадує - родичам тяжко втрачати рідних, але і лікарю тяжко втрачати пацієнтів.

Зізнається, було таке, що не хотілося йти на роботу, підходив до корпусу і не знав, як працювати далі.

"В мене було бажання залізти під стіл і накритися ковдрою з головою".

Завідувачка відділенням Альона Хомякова каже: потрібно звернутися до людей, щоб вони нарешті почали носити маски і полегшили роботу лікарям.

Поки що її проноз дуже невтішний – з такими успіхами пандемія може тривати ще й п'ять років.

"Через таку легковажність це буде не місяць, і не два, і не три".

Цей рік вона рахує за найважчими місяцями.

"В серпні категорія пацієнтів змінилася, в жовтні - все більше заповненість відділень, більше роботи у нас".

Драйвом цієї роботи насолоджуються наймолодші на зміні.

Дмитро та Тетяна – вони пара.

Живуть разом, а сьогодні в них ще й співпали зміни.

Вона медсестра, він - медбрат.

Дмитро раніше був на війні, тому пандемією його не здивувати.

Запитую їх, чи можна цілуватися у повному медичному захисті – намагаюся пожартувати.

Але медсестри все ж таки залишаються серйозними.

Любов Зінченко має технічну освіту, але працює молодшою медсестрою.

Я не бачу її обличчя через респіратор та екран.

Тільки очі – стривожені, якщо комусь занадто кепсько, і веселі, якщо комусь стало краще.

"Люди помирають, це дуже важко, але ми боремося, в нас весь персонал -великі молодці, я дуже ними пишаюся", - ділиться вона.

Час від 14 до 17.

Це час, який лікарі виділяють для спілкування з родичами.

Родичі можуть зателефонувати або прийти.

У відділення їх не пустять, до пацієнтів – тим паче.

Під дверима - переважно жінки.

Вони помітно хвилюються.

Лікар нічого не обіцяє.

Він розуміє, що від нього хочуть почути щось обнадійливе і підбирає слова.

Говорить короткими загальними фразами:.

"Він тяжкий.

Сьогодні йому легше.

Це крок вперед, але він через годину може зробити два назад.

Ми можемо вам пообіцяти лише те, що ми зробимо все, що зможемо".

Чи достатньо цього, аби ви заспокоїлися?.

Це смерть.

Тут ілюстрації не буде.

Вона трапилася вночі.

Не вдалося врятувати жінку, яка за три дні до того втратила доньку.

Обидвоє померли від наслідків COVID-19.

Після смерті тіло лежить у палаті ще дві години.

На це місце – черга, і за цей час лікарі вирішують, кого саме переведуть до реанімації.

В одній з шаф стоїть велика коробка з медикаментами.

Ці уколи та пігулки, які залишилися від людей, яких не вдалося витягти.

Родичі не стали забирати, сказали, нехай, раптом врятують когось іншого.

"Перекажіть, що вони рятують", - просять лікарі.

"Минулого року в нас тут померло 12 пацієнтів, минулого місяця – 14".

Надвечір лікарі ухвалюють рішення – одного з пацієнтів потрібно перевести на штучну вентиляцію легень.

Це триває близько години чи можливо, довше.

Спілкуватися під час процедури складно – в захисті гірше чутно і складніше говорити.

Ще складніше -перевернути пацієнта - чоловік важкий.

І без свідомості.

Після інтубації весь медперсонал зупиняється біля вікна в палату.

Вони дивляться на свого пацієнта.

"Коли дихає апарат, то шанси наближаються до нуля.

Але так у нього, принаймні, є шанс".

Після штучної вентиляції виживає лише один із десяти пацієнтів.

Це не панацея і не гарантія виживаності.

Але що ще робити, коли дихальні м’язи пацієнта втомилися.

Пацієнт з сусіднього ліжка за процесом інтубації не спостерігав.

Він раніше і сам переживав ці важкі маніпуляції - лікарі порадили не дивитися.

Тому, поки сусіду вставляли трубку в горло, пацієнт їв суп.

Я чула, як його дружина принесла судок і просила, аби чоловік з’їв, поки гарячий.

Тим часом коридором розносять вечерю – це вівсянка, рисова каша та чай.

Ніхто з тутешніх пацієнтів лікарняну їжу не бере.

Більшість зрідка щось сьорбає через трубочку.

Вона є, правда.

Вночі починається гімнастика.

Не можна залежуватися.

Спочатку тренуєшся лежачи, стало краще – починаєш тренуватися сидячи.

Потім встаєш, робиш кілька кроків, розминаєш задубілі кінцівки.

Медики ці процедури називають "Танці з зірками".

Цей жарт усім подобається і на нього посміхаються.

Перед тим, як почати танцювати, Тетяна просить її зачесати.

"Коли жінки просять розчесатися, а чоловіки поголитися – значить одужують", - ділиться спостереженням анестезіолог Ліходієвський.

З двох затискачів та простирадла робить Тетяні спідницю.

Вони разом кружляють навколо ліжка.

Володимир Володимирович підстраховує.

Але Тетяна намагається рухатися самостійно.

Вона вижила і тепер за воротами лікарні в неї дуже багато важливих справ.