Роман Турин про фільмовий додаток

Роман Турин (з архіву Галини Гронської).

Хоч сьогодні уже 2 грудня, але ми продовжуємо говорити про про відомих львівських Романів.

І сьогодні наша зустріч з Романом Турином.

В 1937 році в часописі “На зустріч” вийшла його стаття під назвою “Про фільмовий додаток”.

І хоч пройшло більше вісімдесяти років, вона залишається актуальною досі.

Публікуємо її без змін і з дотриманням стилістичних особливостей.

Роман Турин.

Про фільмовий додаток.

Міркуючи над загальною хронічною апатією до наших фільмових можливостей, як до чогось недосяглого, в одних та байдужістю у інших, як до справи мало важної і поважної, – хочеться зацікавити наш загал хоч би одною, може скромною, але на нашу думку важною, кіновою віткою.

Маю на думці короткометражник, т.

фільмовий додаток.

Він через свою дешевість і рентовість (у сенсі продукційнім) легко доступний.

Кожний такий додаток законом упривілейований може курсувати щонайменше рік по усіх екранах Польщі та віддати нам великі моранльні та матеріяльні користи.

Роман Турин у молоді роки (з архіву Галини Гронської).

Мені довелось зробити в краю два такі додатки.

Один каюковий, зі спортово-векендовими настроями, другий етноґрафічний на Гуцульщині з маленькою фабулою без спеціяльних претенсій, хіба лиш до безпосередности та автентичности.

Ця саме автентичність плюс народня музика – спів, завважний на фільмі, надали їй ориґінальности, національного тону та суґестивности, в чому я переконався згодом, підчас проєкцій, обсервуючи реакцію глядача.

Ця скромна фільма з кількома гуцулами і гуцулками (щоправда їх кожний рух в природі і на екрані був повний краси і своєрідного аристократизму) з двома хоровими піснями та цікавим пейзажем, суґерувала своєю національною сензацією багато разів з екрану мене та інших.

Роман Турин в Парижі (перша пол.

1930-х рр.), за камерою Станіслав Ліпінський (з архіву Галини Гронської).

Не забуду першої показової проєкції у Варшаві.

Підходить ото по сеансі до мене зворушений оператор і незручно допитує: де фільма роблена, де так співають, чия то робота і т.

Вияснюю, звідкіль фільма, і хто я.

Оператор переходить на ломану українську мову і пояснює причину свого зворушення.

Показується, що це земляк, що змалечку у Варшаві, вже тридцять літ.

Мову забув, відстав від своїх, а тепер чомусь так знагла стрепенулося в ньому все те забуте, затерте часом.

І розпитує про все зацікавлено і засоромлено, з лиця так і пашить румянцями глибокого схвилювання.

– Це, бачите, ваша фільма нагадала мені стільки… – зніяковіло виправдовується.

Іншим разом, теж у варшавському кіні (а як я потім чув, траплялось таке і в інших містах) на тімже додатку, коли почулась виразніше наша пісня хтось заплескав в долоні.

Потім другий, – третій.

І знагла кільканадцять долонь на салі піддержало цю дивну овацію.

Що ж це було? – це була реакція розгублених на чужині земляків на несподіванку рідного слова та пісні.

Володимир Патик.

Портрет Романа Турина, 1960-ті рр.

(зі сайту http://art.

А земляків таких, по світі розкинути тьма-тьменна.

Одні вже кінчать, а другі зачинають там жити.

Ходять до кін і будуть ходити.

Чи почують там коли нарешті свою мову? Я не знаю чому так, та я переконаний, бо сам це відчував нераз, що суґестивна сила рідного слова-образу з екрана величезна, елєктризуюча.

А що й казати, як його почуєте на чужині!.

Вражіння через контраст з чужонаціональним окруженням набирає на силі.

І здвалося би, щож легшого і поплатнішого як пустити у світ низку таких саме коротко-метражівок.

Чи бракує в нас тем? Возьміть лише етноґрафічні.

Гуцули, Бойки, Лемки аж напрохуються на екран.

А Полісся, Волинь, Поділля… А чи не цікава була би фільма-репортаж про наше деревляне церковне будівництво, про народне мистецтво? – А почаївська Лавра, львівські церкви?! А репортаж з монументального Юра?! А виховна фільма для дітвори і навчання для старших?! Здавалося б, що не трудне то все, а проте дуже воно трудне, коли зважити, що ми на все маємо час, багато часу.

Скоріше чи пізніше спрепарують те все чужинці «по свому» і буде з того для нас лиш велика, велитенська шкода.

Що ж, коли ми маємо «свій розум» ну і той проклятий «час» і час….

Турин Р.

Про фільмовий додаток / Роман Турин // Назустріч : літ.-мистец.

– 1937.

– №8 (15 квіт.).

– С.