Степан Гавриш: Степан Гавриш. Корпорація невдах

Проривний комедійний актор повірив у реінкарнацію. Ще при житті. В переселення душі: з «95 кварталу» на Банкову. Із тіла шоумена в оболонку президента, глави держави, лідера нації. Не з мертвого в новонароджене, як філософствували Піфагор із Сократом, Емпедоклом і Плутархом, а з живого в живе. У протилежних статусах. З різними духовними і світоглядними місіями. Ліберальний філософ-монархіст Вольтер вважав, що «народитися двічі не дивніше, ніж народитися один раз». На цьому стояли Наполеон, Генрі Форд і знаменитий ясновидець Едгар Кейсі.

Спочатку чиєсь сім’я дало Голобородька. Той народив Володимира Олександровича. Не одного. З великою родиною різноликих акторів, тусовщиків, активістів, любих друзів, кумів. І – натовпи клонів нових челядників, чиновників, парламентарів і медійних шаманів. Нова непотична династія.

Вони дружньо, під власні аплодисменти, потоптали олігархократичну, авторитарну систему Порошенка. Ненадовго. Ідеї управління державою швидко закінчились, а креативні майстри пітчингу, копірайтингу, особливо рерайтери, спічрайтери, продовжували писати тексти для нової команди КВН, «Розсміши пересмішника». Із використанням кіношних маніпулятивних технологій страху негативних емоцій, браку асертивності (говорити «НІ»), вербальних засобів впливу.

Виборці чекали дива. Мала наступити нова ера. Люди «нізвідки», без імені і вразливих виразок корупції, «сім’ї» та публічної жадібності. Мали почати нову історію. Не сталося. «Незридані сльози» (за П. Тичиною). Відмовившись від послуг старих і досвідчених державників, опершись на різноголосий легіон молодих, різношерстих, малоосвічених, з нульовою толерантністю до державності і її інститутів, зібрана наспіх машина глави держави почала пробуксовувати, небезпечно зупинятись і сунутись назад.

Спочатку молодий президент привів на Банкову найближчих друзів і політичних паломників за правильні ідеї. Навіювання і шептання особливо довірених неофітів замінило логіку та аналітику. Виникла велика партія якогось карго-культу. Вона занурила щасливого керманича в теплу ілюзію влади. Конституція нічого не регулює. І мало що знають. Парламент – в турборежимі. Шалений принтер скирдує порожні або кволі закони. Розподіл влад забетонований, стратегія розвитку замінена безкінечною боротьбою за «доступ до тіла», розширенням і матеріальним наповненням власних повноважень. Легітимність влади швидко перетворюється в пил і стрімко нарощує потенціал суспільного конфлікту – непередбачуваної громадянської нестабільності. Монобільшість «Слуги народу» в парламенті – в глибоких тріщинах і шрамах. Олігархи, дещо розгублені несподіваною вікторією Зеленського, невидно беруть під контроль у ВРУ ледве не більшість нардепів, «прикупивши» великі групи «Слуг», ефективно нав’язуючи президенту свою повістку. Він не чинить опору. Політичне управління судом, правоохоронними органами, спецслужбами і ЗСУ фактично легалізує тотальну корупцію в них. І на всіх рівнях державного управління.

Президент не встигає за галопуючими кризами, конфліктами, зламами і… безкінечними витівками «любих ЗЕ! друзів». Пожежі їх скандалів і викликів українству вже ніхто й не гасить. Зеленський, час від часу, вдається до сценічної магії – вкидає «відосики», обідає вуличною їжею з батьками, жартує про Ковід, підписує якісь закони. Інші 90% відсотків часу живе втаємничено. Десь там, де нас немає. Тільки свої, близькі, надійні, перевірені. Для них він ладен будувати перед ковзанкою на Банковій барикади і захищати від розлюченого, ображеного в своїх мріях народу.

Зосередивши всю владу, як прямо, так і опосередковано, в руках Глави держави, Володимир Зеленський не в змозі нею управляти, формувати єдину національну повістку і підтримувати її. Конституційні перегородки між владними інституціями зламані і еволюційно відновитись вже не в змозі. КСУ і Окружний адмінсуд стають окремими центрами державно-політичного управління країною, рішення яких обмежують функції президента і органів державної влади. Висновок Венеційки як Casus belli – це узурпація влади. Вже не вперше. А її Голова Букіккіо змушений листом рекомендувати президенту включити «чисту логіку». Офіс Володимира Зеленського перетворено в окремий центр політики. Кабінет Міністрів – бек-офіс президента і його помічників, передавши їм на умовах аутсорсингу велику частину завдань і процесів. Верховна Рада все більше схожа на фронт-офіс комунікацій із президентом і олігархами, які контролюють більші-менші фракції. У тому числі і в «Слузі». Вони попередньо схвалюють чи не всі законодавчі ініціативи Банкової і Кабміну. Одночасно із лобізмом своїх інтересів. Аякже, усі ЗМІ і ТВ належать їм.

Дерево системи державного управління виглядає дуплистим стовбуром із пошкодженими основними гілками його крони. Це вже не «корабельна сосна». Неможливо приймати вкрай необхідні логічні і правильні рішення, ставити завдання, цілі вищого рівня, оцінювати і масштабувати ризики та загрози. Разом із вертикальною координацією: мери все частіше не виконують рішення центру, нардепи «Слуги» відмовляються підтримувати президента, генпрокуратура блокує притягнення до відповідальності топкорупціонерів. And so on.

Система влади поволі розхитується, стає крихкою, розчиняється в кислоті внутрішніх чвар, конфліктів, кар’єрних амбіцій і отруюється корупційною гонитвою за швидкими грошима.

Президент зводить до мінімуму особисте управління. Він втратив або не знайшов точку опори для створення, побудови власної стратегії поводиря країни Майданів. Ще на шоу-сцені. Ніяк не зійде. Його мова не містить відповідей на виклики часу, а заготовлені переписувачами текстів і епатажними креатурами меседжі найчастіше паралельні реальним проблемам. Важко зрозуміти його ідейну і ціннісну сутність як державного лідера, принципи і правила, які забезпечують його цілеспрямування, мотивацію дій і мегаспроможність.

Виглядає так, що державою керує ще якась кількість людей, визначених президентом, але не уповноважених на це Конституцією й виборцями. Їх різноголосся, часто протилежне заявам президента і конфліктне між собою, дезавуює суспільство, регіони, зовнішніх союзників. Цим користується Москва, включивши внутрішні деструкції в ефективний арсенал гібридної війни всередині України. Через свою політичну партію, масовані інформаційно-пропагандистські атаки та різноманітні диверсії «агентів впливу».

В цих умовах у бенефіціарного гаранта національної демократії та державності колективного Заходу залишається все менше і менше маневру для ефективної співпраці з Києвом. Із перших рядків у шорт-листі підтримки, Україна поволі витискується в другу десятку його геостратегічних інтересів. Не без впливів і Кремля.

Вашингтон-Брюссель, вклавши в Україну з 2014 року близько 60 млрд.$ США (МВФ 28,5, ЄС – 17, Світовий банк – 6, США 5, та інші) вимушений діяти рішуче – впливати на політику прийняття рішень українською владою. Для захисту своїх масштабних інвестицій і втримання фінансово-економічної, суспільної стабільності та дієздатності держави. В тому числі і першої лінії оборони від російського великодержавного націонал-шовінізму.

Президент Зеленський в пастці. Захід, потужний союзник, вимагає реформ. В обмін на допомогу без якої вижити Україні шансів мало. Стратегія Росії протилежна – максимально і швидко посилити кризу між Києвом і нестабільною сполукою ЄС-США. Її Генштаб веде неприховану асиметричну війну по всій території України, вдосконалюючи і нарощуючи гібридні, наступальні операції на можливих внутрішніх фронтах: соціально-політичному, кібер-інформаційному, бізнес-фінансовому, гуманітарному. І суто на рівні особистостей і окремих груп: основні внутрішні інформаційні канали діють як продовження російської пропагандистської системи. Коломойський несподівано солідаризується із бізнес-атаками агресора, (TheNewYorkNimes) Деркач-Жванія озвучують антиамериканські про вокативні закладки і сіють зерна внутрішніх конфліктів, Мінська ТКГ нарощує переговори з бойовиками під наглядом млявої ОБСЄ і російських кураторів, ховаючись під димовими завісами круговерті слів і суб’єктивізмів.

Президент і його оточення не дуже розуміють, які реформи потрібні, бояться їх ініціювати, гублячись за косметичними ремонтами поламаної державної машини, зосередившись на схемах і круговій поруці.

Держава і її інститути ослаблені у внутрішніх конфліктах (КСУ відмовляється дати правову оцінку агресії РФ, Мінським протоколам і ТКГ, ВРУ не визнає законом ДНР/ЛНР терористичними організаціями, Кабмін не пропонує стратегію подолання фатальної залежності України від російської економіки, МЗС усунувся від оборонної активної дипломатії, заохочуючи своєю пасивністю неконвенційні, гібридні переговори в рамках Мінська, жорстке вилучення з них Криму і повного провалу відновлення гарантій Будапештського договору, який одночасно дискредитується Москвою і в Києві.

Катарсис неможливий, якщо не йти за логікою Платона про очищення в лазнях і через фізичні вправи. Суспільство так і не стало єдиною нацією, а народ поволі втрачає ідентифікаційні маркери, розгублений до відчаю, злий до готовності чергового Майдану, який поволі формується в нарощуванні різновекторних протестів.

Як не дивно, така парадигма Зеленського вже, сама по собі, стала основою певної стабільності і, поки що, влаштовує внутрішніх і зовнішніх гравців. (ЄС виділив 600 млн. євро на підтримку платіжного балансу без будь-яких умов і зобов’язань). Президент, на відміну від Януковича-Порошенка, не очолює олігархічний консенсус і дистанціюється від основних бізнес-груп, немає жодних ідеологічних пріоритетів і, тому, не конкурує за політичне лідерство. Він ще більше не публічний, аніж Янукович, що доволі обмежує поле для його критики і звинувачень. Він слабкий. І в цьому його чи не єдина перевага. Проте, в будь-який час може послати силовиків із власного пулу для встановлення балансу та арбітражу. Що і використовують внутрішні корпорації, групи для боротьби за фінпотоки.

Подібна ситуація здатна протриматись і до 2024 року – чергових виборів президента. Головним чином тому, що сильним і єдиним гарантом державності українців та її стабільності є саме колективний Захід. Його внутрішній консенсус. А внутрішня опозиція трухлява, одіозна, паралельна пасіонаріям та без ідеології і нових облич. Росія більше не може використовувати агресію для капітуляції України, але вона жорстко і послідовно воює з нею всередині: або євроатлантичний альянс відмовиться від боротьби за національну державу, переконавшись, що українці не спроможні її будувати і втримати, або вони «по власній добрій волі» капітулюють. Як при Богдані.

Врешті, президент буде притиснутий до залізної стіни, яку «лупати» неможливо, і змушений визначитись. Змінити всю команду невдах, прилипал, умовних друзів та пристосуванців. Разом із стратегією виживання держави і українського народу.

Для цього треба визнати і перетворити в найголовнішу місію збереження і прогресу державності війну з Росією. Мінські угоди, без сумніву, гібридно, непрямо, але фіксують внутрішній громадянський конфлікт і роблять неможливою пряму та повну відповідальність Росії за збройну агресію. Не випадково, Захід не розглядає, не планує нових санкцій за продовження анексії Криму і окупації Донбасу. Питання продовження санкцій проти Росії на Саміті 10.11. глав ЄС майже в кінці списку після консультацій Меркель з Путіним 7 грудня. Більше, в оточені новообраного президента США розробляється план відходу від стратегії санкцій. Тому, дивною, в стилі знаменитого Мюнхаузена, виглядає «план Б», відставного першого президента розброївшого країну і нинішнього голови ТКГ Кравчука на ТВ «Україна-24» про «новий стандарт впливу на агресора… санкції, які називаються міжнародна платіжна система» (???). Не розуміючи, що тільки в Криму офіційно діють сто західних компаній. І ніхто на заклики до санкцій української влади вже не реагує. До того ж, все змінила пандемія, зламавши старий світ. Президент Зеленський, правда, швидко дезавуює «план-Б», розраховуючи виключно на прямі переговори з Путіним у напрямку «позитивного руху до миру». В бункері.

Без вирішення питання припинення війни з Росією добитися успіху, прориву у відновленні дієздатності держави, прориву в реформах і реалізації євроатлантичного курсу, нереально і неможливо. Економіка України надмірно тісно пов’язана з російською. Як і війна, вона стала гібридною (без чітких правил) і продовжує зберігати стратегічний характер. З домінуючим впливом РФ, яка шоста у світі по ВВП в поточних цінах (після ФРН). Україна тільки 40-ва. Без стратегічної реконструкції моделі економічного розвитку, навіть із сутнім розширенням торгівлі інвестицій із ЄС, Китаєм і США, роль економічних відносин із Росією буде залишатись визначальною на тривалий, невизначений цикл. Причина – не лише втрата 8% територій і 22-25% ВВП. Найбільше знесилює Україну гібридна війна, яка демонтує політекономічну стабільність, стратегічні інвестиції, формування ліберального ринку, перетворюючи країну в тяжко хворого реципієнта Заходу, споживача гуманітарної допомоги. Із піратською ринковою психологією (видобуток бурштину, вивіз лісу-кругляка, агрорейдерство, контрабанда із РФ військового обладнання тощо). Існує загроза «африканського синдрому» - безкінечна внутрішня нестабільність у сполуці зовнішньої гібридної війни і громадянського конфлікту, падіння легітимності дієздатності держави і влади, маневрування на межі дефолту-банкрутства, соціальний колапс. Наслідок – масова втеча рук і мізків. Як нова форма міграції.

Тромбом для зламу такої ситуації є Мінські угоди. Ними управляє Москва. Як гібридним тараном. Вони не тільки виключили Крим із відповідальності РФ, процесу переговорів, але й не містять пов’язаних можливих рішень із гарантіями, зобов’язаннями та відшкодуваннями. Нормандський формат – лише дорадча, неформальна, без зобов’язань група, в якій ключовою людиною є Владімір Путін. Жодного механізму, впливу на нього немає. Як і відповідальності. Найгірше, що «Мінський трек» із безперервним процесом двосторонніх переговорів із бойовиками ОРДЛО в ТКГ, створення там вельми об’ємного досьє двосторонніх домовленостей і рішень, легалізують як суб’єктів права ЛНР/ДНР. Гібридно – фактичне визнання політики Києва розв’язати внутрішній громадянський конфлікт. Обидві сторони сходяться, що особливий статус окупованих територій можливий, хоча із з різним алгоритмом його створення.

Тому, нардепи Корнієнко і Арахамія подали новий законопроект про продовження дії порошенківського закону 2014 року про особливий статус Донбасу. Пастка мурашиного лева. Україна поволі падає в Мінську гібридну яму, ковзаючи по ній неконституційними рішеннями, де внизу її чекають щелепи з гострими зубами.

Факт громадянської війни в Україні нав’язує тільки Росія. Захід вважає її агресором і окупантом. Значна частина країн, як показують голосування в ГА ООН, воліють триматись нейтралітету. Оскільки Україна все більше посилює Мінський процес переговорів з бойовиками, а РФ з ОБСЄ виступають модераторами, то Захід десь вже наблизився до своєрідної не протокольної політики щодо внутрішнього громадянського конфлікту з переважною відповідальністю за нього Києва. Основні антиросійські санкції були введені ЄС і США у 2014-2015 роках, з невеликим їх розширенням в 2016-2017 роках. Після цього прямі санкції не вводились, але продовжувались. Іноді зі скрипом.

З 2014 року колективний Захід жодного разу не обговорював, не пропонував, не вимагав відновити територіальну цілісність України і її повноцінний суверенітет керуючись нормами міжнародного права, гарантіями і зобов’язаннями Будапештського договору і відповідальністю Росії за гарантії та зобов’язання взяті на себе в двосторонніх міжнародно-правових угодах.

Головна причина – неконвенційні і нератифікаційні Мінські угоди, нав’язані світу Україною і Москвою. Під видом пониження статусу війни, а не її припинення. І якихось гарантій. Мінські протоколи – добре продуманий набір зобов’язань виключно України. З кінцевою метою демонтажу її суверенності і суб’єктності: федералізація із квазідержавними утвореннями високої ступені автономії ЛНР/ДНР, вилучення анексованого Криму із будь-якого переговірного процесу і визнання цього факту мовчанням, державний статус російської мови, всеосяжна політична амністія бойовикам-терористам, збереження потужних воєнних армій під видом народної міліції, тощо. По суті – встановлення політекономічного і воєнного контролю над Києвом. Інше – знову війна. Саме на це направлені три основних плани «єврогрупи» нормандських радників: Штайнмаєра, Мореля і Мартіна Сайдіка. Останній, маючи особистий п’ятирічний досвід ведення реальної війни Росією на Донбасі, як спецпредставник ОБСЄ, запропонував стратегію, яка при глибокому її спрацюванні (обов’язково із США) могла би стати реальною альтернативою Мінським угодам і створила би більш справедливі умови для переговорів з Москвою відносно Криму. Суть її проста: все має зробити перехідна адміністрація ООН і місія ОБСЄ. Включаючи безпеку (демілітаризація і миротворчий контингент на кордоні), вільні вибори і економічне відновлення Донбасу під управлінням Європейського агентства. Це калька Ердутської угоди, підписаної Хорватською владою і сербськими сепаратистами Республіки Східна Славонія, Бранія і Західний Срем. Тимчасова адміністрація ООН (UNTAEC) за три роки мирно інтегрували їх у склад Хорватії. Порошенко і Путін одночасно назвали цей план мертвонародженим. При цьому, удвох й до цього часу категорично наполягають на «безальтернативності» Мінських угод.

Володимир Зеленський ніби із ними ніяк не пов'язаний. Паризький саміт минулого року мав би показати йому, що Росія, використовуючи «нормандців», історичних її союзників, ще глибше і дальше буде заганяти Україну в «кролячу нору» з якої немає виходу.

Провести АТО/ООС по звільненню Донбасу в існуючих об’єктивних реаліях неможливо. І не тому, як думає генерал Хомчак, що Україну звинуватять за звільнення своєї території чомусь у порушенні міжнародного гуманітарного права (?). Азербайджан за воєнне звільнення Карабаху вітають.

По лінії розмежування з 2017 року йдуть лише локальні артилерійські бої. Більшої і меншої інтенсивності. Стратегічна і тактична ініціатива, переважно, на стороні бойовиків. Бойові операції, як і перехід до стратегії активної оборони, контратак, створення нової високотехнологічної армії з мобільними штабами, які ведуть воєнні дії, а не виконують політичні команди слабких і випадкових політиків, виведення її з окопів і стратегічного котла – неповна картина дійсності. Однією із найбільших помилок Порошенка, як наслідків політики Мінська, була фіксація військ в одній оборонній позиції, закопаних в землю, і повне позбавлення їх оперативної спроможності. На тлі принципово слабкого Генштабу, з обмеженим військовим мисленням, розумінням типу війни і радянським військовим менталітетом. Ми наближаємось, тому, до значної кризи ЗСУ, оскільки існує надто глибокий конфлікт між бойовими офіцерами, ветеранами і Центральним воєнним командуванням, яке працює під неприпустимим контролем Банкової. Разом із Міноборони, що не стало в центром стратегування політики нового типу війни. Це зовсім протилежне філантропії і відстороненим міркуванням Міністра оборони Тарана, який бачить стратегію із свого кабінету в «нарощуванні бойових можливостей, побудові системи оборонного менеджменту на основі кращих практик держав – членів НАТО, впровадженні нової воєнної євроатлантичної культури, сучасному менеджменті оборонних ресурсів». Блиск і сила!

1. Потрібно відновити легітимне і центральне значення Будапештського меморандуму. Як єдиної і достатньої політикоюридичної бази відповідальності РФ за неспровоковану воєнну агресію проти України. Включаючи вимогу репарацій і твердих, надійних міжнародних гарантій суверенітету та недоторканості кордонів. На це мають бути спрямовані всі ресурси держави. Особливо, МЗС. Зважаючи на рішучість президента Байдена відновити архітектуру міжнародного порядку і покарати Росію за його руйнацію війною проти України та слабкість Нормандського формату з одночасною перспективою його самоліквідації. (Непрогнозовані наслідки пандемії і відхід від влади Меркель-Макрона).
2. Вийти з Мінських протоколів та розширених двосторонніх переговорів у ТКГ, які поволі переконують світ в існуванні внутрішньоукраїнського громадянського конфлікту, переклавши всю відповідальність на Москву.
3. Подати позов до Кримінального суду ООН (до будь-якого іншого міжнародного суду) про порушення РФ гарантій та зобов’язань за міжнародним Будапештським договором. Разом із двосторонніми угодами про гарантії безпеки, недоторканість кордонів і державного суверенітету.
4. Для припинення бойових дій на Донбасі, оскільки всі заходи України (військові, дипломатичні, політичні і економічні) виявилися неспроможними зупинити воєнний конфлікт, звернутися в ООН із вимогою надання Україні миротворчого контингенту для розміщення його на внутрішній території країни по так званій «лінії розмежування» для реінтеграції окупованої території через тимчасову адміністрацію ООН, за участю ОБСЄ, Світового банку через 5-7 років Україні. Згода РФ на це не потрібна. Її блокування в РБ ООН використати для інтенсивної співпраці із США-НАТО.
5. Повторно звернутись до президента США надати Україні статус їх союзника поза НАТО. Вони єдині готові до жорсткого протистояння Росії в умовах її війни проти України. Заступник Держсекретаря Біган на 27-ій Мінраді ОБСЄ чітко артикулював: «Агресія Росії проти України стала найбільш серйозним сучасним порушенням державного суверенітету у всій Європі… Україна має залишитись нашим пріоритетом».
6. Звернутись до НАТО про створення Стратегічної ініціативи Причорноморських країн по контролю за розміщенням стратегічних видів озброєнь в акваторіях Чорного моря, його побережжі та заборони всіх видів ядерної зброї і засобів їх доставки, в т.ч. і через акваторію Чорного моря.
7. Підписати договори про оборонний союз із сусідніми країнами, які знаходяться під загрозою воєнного або силового тиску з боку РФ, проводячи спільні навчання, в тому числі, й об’єднаних військових підрозділів, та інтегруючи воєнно-промислові комплекси для розробки і використання зброї нового покоління.

Це тільки деякі тези до нової, цілком можливої, стратегії президента Зеленського. Хоча і утопічні, оцінюючи реальність.

Досить приховувати невдачі. Для нового розвороту потрібно позбутись почуття сорому і провини за фіаско. Провал Зеленського в рідному Кривому Розі показує, що пора зробити «розтин стартапу після його смерті». Бо хвиля його підтримки у 2019 році стала лише піною а другий термін – фентезі.

Політтехнологи на старті ери Путіна створили йому образ мачо, героя бойовиків та ігрових коміксів. Ідеальний медійний герой. Не в реальному часі і світі. Тому, Путін сильно перебільшив власний феномен і, як наслідок, ізолював Росію, закрив її на узбіччі глобального нового треку, перетворивши у світового лузера. Зеленський-Голобородько. Придуманий народний президент. З Кліше зрілого Лукашенка. З надмірним медіалідерством і немотивованими амбіціями. Під ударами безжалісного часу і його викликів, він все більше і частіше терпить невдачі, перетворюючись у жертву свого політичного успіху, а Україну у бідну вдову на роздоріжжі.

Надто багато надій ми поклали на нього, аби мовчати. Дошкульна, іноді й несправедлива критика президента Зеленського – це останній наш форпост. Демократії, свободи і власників держави України. Її істинних суверенів. Народу, виборців. Відступати нікуди. Позаду Руїна.