Повернення легендарного телеведучого. Микола Канішевський: За 15 років я звів 12 будинків

Микола Канішевський – легенда українського телебачення. У 90-х він стояв біля витоків нового формату телевізійних новин. Працював спеціальним кореспондентом та ведучим телепрограми «Актуальна камера», потім став обличчям програм «Вікна - Новини», «Вікна - Тиждень». Його горде, але таке тепле «Шануймося!» звучало у кінці кожного випуску, воно додавало стриманому інформаційному мовленню особливого шарму.

На телебачення Канішевський потрапив невипадково: він отримав відповідну освіту – закінчив факультет журналістики Київського Національного Університету ім. Тараса Шевченка. Після чого п’ять років пропрацював редактором новин на Українському радіо.

Та медійна трудова біографія Канішевського несподівано обірвалась у 2005-му. Канішевський просто зник з ефіру. Він звільнився з посади першого віце-президента Національної телекомпанії. Після того про знаного телеведучого не було чути 15 років.

Кілька місяців тому прізвище Канішевського і його оксамитовий тембр знову зазвучали в ефірі. Пан Микола започаткував новий і вельми несподіваний проєкт…

Ваше останнє місце роботи, про яке знає інтернет, це посада віце-президента Національної телекомпанії, яку ви обіймали з 2000 до 2005 року. Чим займалися відтоді?

У той період я зрозумів, що можна прекрасно жити без телебачення. Тим більше, в тій сьогоднішній якості ТБ я б там не зміг вижити, оскільки я не є агресивним. Я збагнув, що гроші можна заробляти і не в телевізорі. Почалося з того, що я придбав клапоть землі, звів там будинок, продав – заробив гроші. Потім так само продав другий будинок – отримав ще ліпший заробіток. Тільки третій будинок я побудував для себе, однак на цьому не зупинився. Процес зведення будинків, їх облаштування приносило неабияке задоволення. Я дуже творчо підходив до будівництва, у мене всі будинки були лялечки, легко продавалися. За 15 років я звів 12 будинків. Останній будинок не продався, і я зрозумів, що з цим треба кінчати. Однак і той будинок не стоїть порожнім: спочатку його винаймало німецьке посольство, пізніше – приватний дитсадок. Цей будинок вже є власністю мого сина.

На зароблені гроші я дозволяв собі мандрувати світом. Причому навчився вишукувати доступні, дешеві варіанти подорожей. Зараз вже коли бачу дешевий квиток, просто не можу собі відмовити.

Яка з ваших подорожей справила на вас найбільше враження?

Дуже сподобалась поїздка до Єгипту посеред літа. Працівники турагентства нам радили Туреччину, казали, що в Єгипті у цей період занадто спекотно, однак ми ризикнули і поїхали. Так, спека є, а от людей в готелях мало, зате все зроблено так, щоб гість цю спеку не відчував. Хороші готелі, скрізь кондиціонери. Червоне море, мабуть, найкраще море у світі.

Ми також були в Таїланді, кілька разів їздили в Арабські Емірати… Потім почалася Європа. Першим містом, яке я відвідав, була Варшава, поступово я побачив майже всю Європу. Дуже сподобалась Албанія.

«Мені здається, що я роблю гарну справу»

І все ж через 15 років вас знову наздогнало телебачення. Як так сталося?

13-го липня цього року мене запросили до себе Eco TV у студію – із формулюванням «поговорити про телебачення». Чесно кажучи, я не дуже хотів їхати. Мені хіба що було цікаво побачити сучасне телебачення, бо ж я за 15 років не був у жодній телестудії. І це при тому, що моя дружина працює на ТРК «Україна», де очолює студію-продакшн, яка знімає для каналу фільми: «Містика», «Агенти справедливості», «Історія одного злочину». Тож телебачення, так би мовити, з нашої хати не виходило, до того ж син вчиться у Ванкувері в кіношколі. До слова, зараз знімає дипломну роботу. Це короткометражне кіно, називається «Одружитися з американкою».

Так от, на Eco TV мені зробили незвичну пропозицію: створювати якусь програму з тематикою на мій вибір. Оскільки фінансово я є незалежна людина, то запропонував тему про життя поважних людей. Я хотів перевірити себе, чи зможу я це зробити. 15 років я не мав нічого спільного з телебаченням і навіть не думав повертатися на нього. Робота над проектом «Поважні» приносить мені величезне задоволення, ми зняли вже 12 фільмів, вони гарно йдуть на Eco TV. На каналі кажуть, що мою передачу дивляться від 55 до 85 тисяч глядачів одночасно. Для цього невеличкого мовника це дуже гарні цифри.

До речі, я стикнувся з проблемою: ми відкрили свій ютуб-канал, щоб виставляти після ефіру нові випуски, але їх мало дивляться. Можливо, категорія моїх глядачів боїться комп’ютера. Пенсіонерів у нас у державі 11 мільйонів, але, певно, мізерний відсоток володіє комп’ютерною грамотністю.

Чому саме тема поважних людей? З вашим досвідом ви і про будівництво та ремонти могли робити передачі, і про подорожі – це цікаво, рейтингово.

Програм про подорожі вже є чимало, а от про пенсіонерів – жодної нормальної  програми немає. І я собі сказав: ти – пенсіонер, це твоя тема – возвеличуй поважних. Програма «Надвечір’я» давно спочила в бозі, пішла з життя Тамара Володимирівна Щербатюк – і все, більше на екранах про людей зрілого віку не залишилося жодної програми. Ми поекспериментували. І, виявляється, є глядач. Я підписав контракт на 24 фільми, 12 ми уже зробили.

У мене  фільми тільки позитивного спрямування. Я поставив собі за мету нести меседж, що старіти не страшно. Із входженням у пенсійний вік  потрібно навчитися смакувати кожен момент життя, у будь-якій дрібниці бачити щось позитивне. Збирати навколо себе тільки тих людей, зустрічами з якими ти радієш.

Кожного героя своєї програми я питаю, що потрібно для щастя – і поки що жоден мені не сказав, що для щастя потрібні гроші. Люди звикають до тих грошей, які мають. Водночас усі кажуть, що потрібно іти до інших людей з добром, мати якусь улюблену справу, варто позитивно до всього ставитися і, якщо є можливість, подорожувати. Чесно кажучи, у мене є купа болячок, але з цим проєктом я про них забув. Випив свої пігулки – і все, забуваю про якісь дискомфорти, я черпаю енергію у своїх героях і хочу її передати іншим.

Як ви знаходите героїв? Приміром, двірника, який працює при «метелику».

У мене у Facebook існує група «Поважних», на сьогодні до неї приєдналося вже понад півтори тисячі осіб. Я навколо них «танцюю», чемненько ставлюся, я знаю, що це моя аудиторія, ми вже як рідні. Час від часу люди скидають мені якісь історії. Я їх перепитую: чи герой позитивний. Якщо позитивний, то я поїду робити про нього сюжет. Бувало, що героїв підказували колеги: з Житомира, з «Укрінформу», з «Суспільного». 

Я вам скажу, що гонорар, який отримую за програму, я віддаю героям цих випусків. Шкода, що це не формат для великих каналів, але будемо переконувати, що позитив має право на існування.

Я намагаюсь робити програми про абсолютно різних людей. Днями у мене була зйомка з Лізою Родіченко – це фотомодель поважного віку. Хочу показати своїм пенсіонерам, що усього можна досягти, треба лише не соромитись займатися навіть тією справою, якою ви ніколи в житті не займалися. А поточно виявилося, що її мати грала монашку у стрічці «За двома зайцями» і вдову у «Весіллі в Малинівці». У неї незвичайна доля: вона кинула кіностудію, Київ, чоловіка і погнала в Хмельницьку область, там вийшла заміж за голову колгоспу. Нині має автомобільчик Audi. Їй 85 років.

Ви дуже активно спілкуєтеся в групі, відповідаєте на коментарі. Чи багато часу у вас це забирає? І які вони, за вашими спостереженнями, українські поважні?

Ті, що в мене в групі, — це прекрасні, вишукані, інтелігентні люди. На жаль, ці люди обділені увагою, їм важко жити, але хто має настрій на позитив, то це все буде гаразд. І я кожного разу, кожної програми переконую, що тільки позитив, доктор Владислав Безруков, академік, мені казав, що позитив продовжує життя.

А ви знаєте, як перекласти російською слово «поважні»?

Уважаемые?

Ні, це «шановні». У мене мої поважні цілу дискусію розгорнули, і виявилося, що російською «поважні» із повним збереженням сенсу не перекладається, нема такого відповідника. Це суто українське шикарне слово. І мені здається, що я роблю гарну справу.

«Рекламодавці недооцінюють покоління «шістдесятників»

Вам не здається, що у нашій країні панує жахливий ейджизм? Він скрізь: і у щоденному житті, і у медіа. Чому на нас з екрану дивляться лише молоденькі ведучі. А корифеї із досвідом та солідним бекграундом опинились без роботи?

Нинішнє покоління журналістів заходить у редакцію, і їм не цікаво, хто за цим столом сидів раніше. Втрачена повага до історії, до попереднього покоління. Я, між іншим, коли зайшов в Національну телекомпанію, реалізував таку ініціативу: вздовж довгих коридорів ми повісили фотогалерею працівників «Актуальної камери», які працювали в 70-х роках. За цим стояв великий шмат роботи, ми з командою перелопатили архіви. Це робилося для того, аби молодь, яка бігає цими коридорами, хоча б знала, хто тут був до них і хто творив телебачення.  Після мене зайшли люди, які «робили прорив». Очевидно, у рамках цього «прориву» вони ці фото познімали і лишили голі стіни. Певно, без цього «прориву» б не сталося. В усьому світі новини і солідні ток-шоу переважно ведуть люди старшого віку. Вони говорять чітко, зрозуміло, не поспішаючи, щоб їх всі розуміли. Якщо старша людина подає новини, то їй довіри до цих новин більше.

У нас з 90-х років залишилася Алла Мазур, Микола Вересень, виписаний з Москви Матвій Ганапольський. До речі, не поважаю його. Ведучий не повинен принижувати людину. А він це робить. Він, журналіст з досвідом, але поводиться як молодий випускник якогось місцевого факультету журналістики.

До речі, про ейджизм. Сучасні канали орієнтуються на аудиторію 18-55 років. Топ-менеджери, серед іншого, керуються міркуваннями реклами: мовляв ця аудиторія із найбільшою вірогідністю придбає рекламовані продукти. Мені ж здається, що вони недооцінюють одну річ. Зараз у поважний вік заходять «шістдесятники», маю на увазі людей, які народилися у 1959-1960 роках. Це вони у віці 33-х років увійшли в період перебудови, частина з них поспивалась але є й чимало тих, хто вловив цей смак перебудови і став заможним. Сергій Тігіпко, Віктор Пінчук, Ігор Коломойський… Так, я назвав тих, хто дуже-дуже успішний, але в цьому пласті шістдесятників є дуже багато менш відомих заможний людей, які мають свої «заводи, фабрики і пароходи». І це вони не є користувачами реклами? Хіба що у випадку, коли самі рекламу цю дають.

«Я завжди поважав зодчих – тих, хто будує. А революціонерів-руйнівників ігнорую…»

Тема короткої пам’яті – дуже гостра для України. І мова не лише про забутих корифеїв ТБ чи радіо. Теж саме стосується театру чи естради. Ось, наприклад, 2020-го виповнилося пів століття пісні «Червона рута». Про це згадало дуже мало ЗМІ. У травні був ювілей у геніального поета-пісняра Юрія Рибчинського, жоден канал про це не повідомив. А зверніть увагу, як наш сусід, країна-агресор, всіляко шанує своїх корифеїв, плекає у нових поколінь пам’ять про зірок минулого…

Аж занадто.

Там навіть дуже літніх людей запрошують на ефіри, влаштовують ювілеї, на спільних концертах представлені різні покоління артистів. Чому ж у нас у всіх проєктах «1+1» гарантованим є місце лише для однієї співачки?

А чому у нас зруйнована зараз вся державна система телебачення та радіо? У регіональних каналів практично зник місцевий контент. Зараз на усіх регіональних каналах однаковий загальнонаціональний контент. Це руйнація, вороги тільки таке можуть зробити.

Я завжди поважав зодчих – тих, хто будує. А революціонерів-руйнівників ігнорую, з огидою до них ставлюся. Ці сучасні, відносно молоді піарменеджери, топменеджери телеканалів зробили все, аби стерти нашу пам’ять. Пам’ятаєте, що було на телебаченні до того, як запровадили квоти з української мови? «Піпл нє хаваєт, па украінскі у нас цифр нєту, ані хатят сматрєть па рускі». Слухайте! Що показують, те й «хавають»! Ось вам приклад. Моя дружина з командою ще до запровадження мовних квот у серіал «Агенти справедливості» почали вводити позитивних героїв саме україномовних. Поступово серіал повністю перейшов на українську – і нічого, і рейтинги хороші, і люди дивляться.

Чи можливо повернути втрачену пам’ять?

Так, але це дуже важко буде зробити. Знаю, що при мені цього не буде. Але і я зроблю внесок у цю справу: у мене є ідея зняти історію про легендарних дикторів Українського радіо. Надію Подоляко я вже знайшов і ще є Анатолій Єчко. Я хочу їх привезти в радіостудію, і щоб вони мені сказали те величне «Говорить Київ». Немає вже цього, немає «Реве та стогне…», яке сорок років звучало, немає сигналів точного часу – все зруйновано. Натомість (звучить) якась балалайка. На радіо ще є кілька нормальних програм, а телебачення біжить суто за політикою: чому керівництво вважає, що ту політику всі дивляться.

Треба, можливо, форми цікаві шукати. 28 листопада святкував свій 77-й день народження Олександр Сергійович Сафонов, легендарний диктор, народний артист України, офіційний голос держави 80-90-х років. «Главком» про це писав, інші медіа підхопили. Після невдалої операції він от вже 11 років прикутий до візка. Так от, Сафонов мені казав, що після цих публікацій перераховували кошти…

Ви хочете почути від дикторів «Говорить Київ». А від вас чули оксамитове «шануймося». Чому саме це слово стало вашою «фішкою»?

1990-й рік, я тоді був ведучим УТН. Я йду коридором на нічний випуск, і тут до мене підходить один з керівників і каже: «Миколо, наше керівництво не дуже задоволене вашим вільнодумством в ефірі, напевно, ми відмовимося від ваших послуг». Я не помічав, щоб я дозволяв собі відверте вільнодумство, хіба викидав чи людською мовою доносив оті радянські «ЦКовські» речі.

Прощаються зі мною, то прощаються. Перед своїм тим останнім ефіром я пройшовся вечірнім Хрещатиком, вечірній ефір я як ніколи шикарно відпрацював – спокійно, з якоюсь теплотою. Керівництво сиділо у напрузі – певно, очікувало, що Канішевський почне розказувати, що, мовляв, цензура, що його притискають, вони цього очікували. А я сказав глядачам: так трапилося, що я полишаю ефір, але думаю, що ми ще колись з вами побачимося, отож шануймося. Оцим «шануймося» я завершив, вперше воно від мене прозвучало. Потім, коли пішли «Вікна тижневик», «Вікна новини», «Вісті тижня» цей бренд Каніша «шануймося» звучав завжди.

Ви кажете, що нинішнє телебачення не для вас. Воно справді відрізняється від того, що було раніше, але ж свого часу і ви були новатором – ваші випуски новин були не схожі на традиційне інформаційне мовлення.

Так, на Хрещатику, 4, ми знімали спершу просто ведучого новин навпроти вікна, за яким їздили машини. У 1993 році з Америки нам привезли жалюзі, і ми вчепили ці жалюзі на вікна – і так організували місце для зйомок «Вікна новини».

Тоді існувала традиційна верстка новин: і московських, що мали назву «Время», і наших – «Актуальної камери». Вона мала такий вигляд: важлива, на думку керівництва та редакторів, інформація стояла попереду, в кінці – культура. Ми ж виробили у нашому тижневику іншу схему. Ми відкривали програму якоюсь замальовочкою чи подією, яка не мала стосунку до політики, потім йшов блок новин, а в кінці ми ставили якусь історію, яку між собою називали «дурничка». А потім я прощався і казав «шануймося». Для чого ця «дурничка»? Навіть якщо в програмі щось є таке, що грузить, засмучує, глядач подивиться «дурничку» – та й забуде, що його нагрузило.

Таким чином, ми були моднячими, не схожими на всі державні новини, і нас дивилися. Але ми не були ніколи агресивними. Я також пишаюся, що саме мені належить ідея зробити ведучою «Погоди» Руслану Писанку. Якось навіть отримав дзвінок: телефонувала глядачка, як сказала, мовляв, як добре, що Писанку показуєте, мій чоловік казав до цього: «Ти товста, як корова», а зараз він каже, що я пишна, як Руслана Писанка.

Оце найвища похвала! Випадково досить трапилось, але це блиснуло.

Пане Миколо, у вас великий досвід – не хочете передавати його, викладати?

Михайло Поплавський (ректор Університету культури, екснардеп, - «Главком»), до якого я дуже прихильно ставлюся, якось сказав мені: «Миколо, даю звання професора, нацарапаємо якусь докторську роботу – будь у мене в університеті викладачем, я під тебе зберу групу». Я погодився, ретельно готувався, плани понаписував, чотири рази був у цих студентів, а потім збагнув, що в мене немає часу цим займатися, та й одержав я зарплатні менше, ніж мій водій. Я тоді сказав Поплавському: «Ото зібрав групу, хай вона буде, на випуск я до них прийду, але в мене немає часу на викладацьку діяльність». Не було в мене потреби викладати, я не з тих, хто вчить людей жити, і дуже не люблю, коли мене починають вчити жити.

Наталія Сокирчук, «Главком»