Індастріал, який ми втрачаємо. Топ-5 промислових пам’яток Києва, які треба рятувати

У жовтні минулого року Міністерство культури та інформаційної політики внесло «Літаючу тарілку» на Либідській площі у столиці до реєстру пам’яток архітектури та монументального мистецтва. Ця новина тоді порадувала киян, адже новий статус має вберегти будівлю Інституту науково-технічної інформації архітектора Флоріана Юр’єва (яскравий зразок архітектури вітчизняного модернізму) від знищення забудовниками. А от іншим пам’ятникам промислової архітектури Києва пощастило значно менше. Підприємства, що за радянських часів розміщувались в них, або збанкрутували, або не можуть утримувати свої приміщення в належному стані. До того ж у громадській уяві промислові об’єкти й надалі не вважаються такими, що можуть мати історичну, або архітектурну цінність.

Окрім того, ряд історичних заводських будівель просто не мають охоронного статусу. В радянські часи ніхто не бачив потреби цим займатися, а за доби незалежності внесення об’єкту до реєстру пам’яток обставлене серйозними бюрократичними перепонами. Достатньо сказати, що з 24 нововиявлених об’єктів, документація щодо яких була подана Департаментом охорони культурної спадщини Київської міськдержадміністрації до Міністерства культури ще в 2019 році для внесення до Держреєстру нерухомих пам’яток, рішення було прийнято лише по одному – «Дачі з мезоніном» у Святошині. Причому це рішення було негативним: у міністерстві вирішили, що зразок дачної архітектури початку ХХ на проспекті Перемоги 130/1 не відповідає критеріям занесення до реєстру (на думку краєзнавця Альони Мокроусової, таке рішення пролобіював сусідній забудовник, у якого є свої плани будівництва на місці дачі). З переліку об’єктів неважко помітити, що переважно під захист держави беруться житлові помешкання, а промислові залишаються поза увагою. Причому охоронний статус в ряді випадків не зміг врятувати історичні об’єкти від руйнування.

Наші неповторні втрати

Однією з найвідоміших втрачених київських промислових пам’яток вважається приміщення першого міського водогону на Набережному шосе. Дві будівлі (дерев’яна та цегляна) ХІХ сторіччя поруч з пам’ятником Магдебурзькому праву в 2007 році отримали статус не тільки пам’яток архітектури, але й пам’ятників науки та техніки. Крім того, згідно з Генеральним планом Києва вони перебували в зоні охоронного ландшафту «Київські схили». Попри це, в 2009 році дерев'яний будинок було спалено, а цегляний (в якому раніше знаходилася перша машинна станція водогону) знесли за одну ніч у 2010 році.

---

---

Є ще один момент: не лише виробництва розміщувались в історичних будівлях. У радянські часи при підприємствах було заведено відкривати заклади культурно-побутового призначення: від бібліотек і до спортивних комплексів. Спортивним комплексам пощастило трохи більше: попри банкрутство і повний розвал Київського екскаваторного заводу вдалося зберегти льодову арену «Атек», залишаються шанси на реконструкцію стадіону заводу «Арсенал». Значно гірша ситуація з заводськими музеями та палацами культури: приблизно тридцять заводських музеїв станом на 2000 рік були перераховані у спеціальній постанові уряду, яка зібрала докупи державний Музейний фонд (мова про постанову «Про затвердження переліку музеїв, що перебувають у віданні підприємств, установ та організацій, де зберігаються музейні колекції та музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України»). З того часу ряд перерахованих в переліку музеїв просто закрилися, а приміщення деяких вже давно знесені. Серед них можна згадати музей історії взуттєвого об’єднання «Київ», музей історії київського механічного заводу, музей трудової слави Заводу верстатів-автоматів та інші. І хоча згаданою постановою передбачалось передавати майно музеїв при ліквідації профільних підприємств до відповідних державних фондів, можна припустити, що більшість цих зібрань втрачено.

Окремо ворто згадати про зовсім екзотичні втрачені об’єкти, наприклад, зимовий сад на території колишнього заводу «Київтрактородеталь» на вулиці Вацлава Гавела, 16. Кажуть, що багаторічний директор об’єднання, Герой соціалістичної праці та депутат Верховної Ради УРСР трьох скликань Валерій Злобін свого часу залучав до обслуговування гігантської оранжереї фахівців ботанічних садів  Академії наук та Київського університету, однак зараз вона вже не підлягає реставрації.

---

---

Якщо зимовий сад та насосна станція втрачені для міста назавжди, то деякі об’єкти промислової архітектури ще цілком можна врятувати.

П’ять найбільш відомих із них.

Колишній завод солодових екстрактів

На вулиці Кирилівській, 35 понад десяток років перебуває закинутою будівля колишнього пивзаводу Ріхертів. 2 вересня 1860 року німецький колоніст з Волинської губернії Вільгельм Ріхерт отримав дозвіл побудувати на Куренівці пивоварний завод, який пропрацював без зупинок понад півтораста років. Його сини і спадкоємці Яків та Михайло у 1908 році замовили будівництво нового корпусу, який зводив архітектор Микола Казанський, причетний до спорудження кількох оригінальних житлових будинків у столиці, Покровської церкви на Пріорці, будинку міської думи. Нові цехи склали єдиний комплекс споруд із залишками колишньої цегельні (від неї залишився характерний димар), до будівництва якої був причетний інший київський архітектор Володимир Ніколаєв (автор пам’ятника Богдану Хмельницькому, будинку нинішньої Спілки письменників). Протягом ХХ сторіччя цей комплекс будівель належав різним трестам радянського харчопрому, отаннє підприємство, яке розміщувалось у ньому – Експериментальний завод солодових екстрактів. Він припинив свою роботу ще в 2006 році, після цього колишній пивзавод стоїть порожнім.

З початку 2000-х років приміщення яскравої промислової архітектури декілька раз міняло власника, однак ніхто з них не брався за реконструкцію. Повідомлялося зокрема про наміри колекціонера Ігоря Воронова відкрити тут центр сучасного мистецтва, причому ряд старих приміщень мав бути знищений. Втім, на сьогодні цей проект так і залишився нереалізованим.

Тим часом триває боротьба за надання приміщенню на Кирилівській охоронного статусу. У вже згаданому зверненні Департаменту охорони культурної спадщини цей будинок фігурує, як нововиявлена пам’ятка архітектури, але Міністерство культури не поспішає внести його до відповідного реєстру. 

---

---

Варто також згадати, що ряд архітектурних студій виступали із своїми проєктами реконструкції заводуі перетворення його на громадський простір, що вписувався б у модерну забудову, яка зводиться поряд. Однак інвестора для такого проєкту знайти поки що не вдалось.

Колишній столичний горілчаний завод

Ще одне київське підприємство, пов’язане з виробництвом алкоголю, яке не вписалося у ринкові умови – Київський лікеро-горілчаний завод «Столичний стандарт» на вулиці Кудрявській, 16. Він припинив свою діяльність ще у 2002 році. Виробництво тут розміщувалось у комплексі з’єднаних між собою виробничих споруд різного технологічного призначення, спроєктованих наприкінці ХІХ сторіччя київським цивільним інженером Володимиром Безсмертним. Інженер зокрема передбачив першу у Києві дворівневу розв’язку: для підвезення спирту до складів було побудовано міст над вулицею Вознесенський Яр, яким ходили вантажні трамваї. Зараз цей міст через свою аварійність доступний лише пішоходам, при цьому він залишається найстарішим із мостів, що збереглися у місті.

Попри наявність у будівлі статусу пам’ятки архітектури, ніхто не опікується її збереженням: у 2012 році будівля горіла, в 2016-му в неї частково обвалився дах.

---

---

Яким чином нинішній власник, ТОВ «Адміністративно-складський комплекс «Кудрявський», планує розпорядитися історичним приміщенням, невідомо. Демонстративне небажання власників підтримувати комплекс споруд у належному стані викликає побоювання за подальшу його долю. При цьому на сайті «Мапа реновації» представлені цікаві варіанти порятунку колишнього заводу.

Будинок культури  імені Корольова («Меридіан»)

Завод «Меридіан» імені Корольова протягом дев’яностих років втратив практично всю свою соціальну інфраструктуру: базу відпочинку на Трухановому острові, чотири оздоровчих комплекси і, найголовніше, палац культури на вулиці Миколи Василенка, 15. Після багатьох судових суперечок будова опинилася на балансі «Укргазбанку», який неодноразово виставляв її на торги, саме ж приміщення будинку культури потроху занепадало.

У вересні про будинок знову згадали у зв’язку з тим, що у нього з’явився новий власник. Приміщення площею 5700 квадратних метрів купила за 66,38 млн грн корпорація «Рошен» для облаштування концерт-холу. За словами президента концерну Вячеслава Москалевського, він давно мріяв привезти до Києва віденську оперу, для чого йому потрібна зала на 1200 місць. Саме заява про перебудову приміщення непокоїть столичних активістів. Оскільки «Рошен» не надав пояснень щодо того, які роботи планується виконувати у будинку, захисники архітектурної спадщини побоюються, що приміщення можуть просто знести – при тому, що будинок культури є не меншою пам’яткою українського модернізму, ніж «тарілка» Флоріана Юр’єва, про яку «Главком» згадував вище.  

---

---

«Ми ризикуємо втратити не тільки єдину в Києві будівлю, обкладену червоним вірменським туфом (туф використовується лише у двох міських будівлях, друге – Печерський торговий центр), а й частину комплексу будівель заводу, виконаних в загальному дизайні елементів. Автор будівлі – Валентин Єжов, головний архітектор Києва в 1981-1987 роках. Будівлю цю варто відремонтувати, а не зносити і відновити нарешті роботу фонтанів поруч», – вважає дослідник київської архітектури Семен Широчин.

Палац культури заводу «Більшовик»

Доля закладів культури промислових підприємств Києва залишається безрадісною. Нещодавно стало відомо про закриття клубу «Бінго», який виник на базі колишнього палацу культури столичного авіазаводу. 12 жовтня минулого року на сторінці закладу з’явилося повідомлення про те, що клуб, який існував 20 років і міг вмістити 1500 відвідувачів не витримав карантинних обмежень і закривається, а приміщення – змінює власника і напрямок діяльності (його віддають торговій мережі). Зараз кияни збирають підписи під петицією на сайті Київради з проханням зберегти дитячі гуртки та секції, що діяли при колишньому палаці. Розміщені з іншого боку проспекту Перемоги будинки культури верстатобудівного заводу (нині – об’єднання «Веркон») та заводу «Червоний екскаватор» (нині – «АТЕК») фактично знищені: на місці першого вже виросли новобудови, другий має бути знесений найближчим часом.

На тому ж проспекті Перемоги, 38 залишається ще один відомчий палац культури, який, на диво, досі працює. Мова про комплекс, який належить заводу «Більшовик» (нині – «Перший київський машинобудівний завод»). На тлі підготовки до його приватизації, з високою ймовірністю треба очікувати знесення підприємства та забудову його території. А ось питання подальшої долі будинку культури, збудованого в 1931-34 роках архітектором Яковом Моїсеївим у стилі функціоналізму, залишається відкритим. Сам завод знаходиться у глибокій кризі, не має можливості підтримувати в належному стані цей свій підрозділ. Через це заклад культури потроху перестає функціоувати за своїм прямим призначенням: ліквідовано бібліотеку, на межі зникнення експозиція музею заводу «Більшовик», в 2011 році будинок горів. При цьому в приміщенні продовжує давати вистави відомий циганський театр «Романс», регулярно тут надаються місця для виступів відомих виконавців, сценічних колективів і демонстрації кінофільмів.

---

---

При цьому по периметру парку імені Пушкіна, біля якого знаходиться палац, триває інтенсивна забудова і є побоювання, що багато з забудовників розглядає можливість розширити будівництво на «безгоспний» будинок кульутури. Щоправда, в останні роки в палаці розмістився ряд муніципальних структур, наприклад, Освітній хаб міста Києва, що може слугувати певним захистом від зазіхань забудовників.

Пожежна частина Першого київського машинобудівного заводу

Ще одна структура колишнього заводу «Більшовик», яка вже давно не використовується за призначенням, – пожежна частина, збудована в 1928 році за адресою проспект Перемоги, 49. З того часу таких цілісних пожежних комплексів з каланчею у місті збереглося тільки три: один знаходиться в будинку поліцейського главку по вулиці Володимирській, 15, в іншому (на вулиці Хоривa, 1) зараз розміщено музей Чорнобиля. 

Новий рік має всі шанси стати останнім в існування і заводу, і пожежної частини при ньому: наприкінці вересня голова Фонду держмайна Дмитро Сенниченко повідомив, що колишній «Більшовик» увійшов до сформованого фондом списку об'єктів для приватизації в 2021 році. Ні у кого нема великого сумніву в тому, що підприємство, де залишилось працювати лише 300 чоловік, а більшість виробничих приміщень здається в оренду, після цього не збережеться, однак чи варто при цьому зносити пожежний корпус?

Не є секретом, що місто розростається, але при цьому нових пожежних частин в ньому не з’являється, переважно фінансування йде на модернізацію вже наявних, які все гірше справляються із навантаженням. В цьому ключі логічно виглядала б передача цієї частини київським пожежникам і продовження її використання. Правда, для цього потрібна спільна позиція Фонду державного майна, Державної служби з надзвичайних ситуацій та Київської міськдержадміністрації. Такі міжвідомчі узгодження, як показує практика, можуть тривати безкінечно, хоча є й приклади позитивного вирішення подібних питань. Наприклад, «наймолодша» пожежна частина Києва №43 на Троєщині була створена 2016 року шляхом передачі в довгострокову оренду міському управлінню Державної служби з надзвичайних ситуацій пожежного депо банкнотно-монетного двору Національного банку України. Причому питання про передачу було вирішено всього за пів року.  

---

---

Висновок цілком прозаїчний: у влади нема цілісного бачення того, як можна розпорядитися історичними спорудами збанкрутілих підприємств. З одного боку, в Києві є приклади успішної реновації, зокрема корпусів заводу «Арсенал», однак це швидше виняток. Поодинокі нерішучі спроби використовувати закинуті виробничі приміщення під мистецькі акції (наприклад, «Гогольфест» в арткластері на Видубичах), не знайшли підтримки у інвесторів і згорнулись. Очевидно, що проблема тут світоглядна: у власників закинутих заводських цехів і інших пам’яток старовини відсутнє розуміння того, що історичний статус будівлі – це теж складова капіталізації. До речі, кілька днів тому стало відомо про початок знесення ще однієї історичної київської споруди – колишнього сухарного заводу на вулиці Протасів Яр, 3. Хоча будинок не має охоронного статусу, однак він розташований в межах Центрального історичного ареалу Києва, в зоні охоронюваного ландшафту і до останнього часу залишався єдиним прикладом історичної забудови в районі Байкової гори.

Микола Поліщук, «Главком»